Филип Дик – Повне зібрання короткої прози. Том 2 (страница 93)

— Нічого, він змириться. — Янґ нашкрябав коротке повідомлення на папірці. — Перешліть це Дейвідсону на Терру.

Джад проглянув повідомлення.

— Ти написав про міграцію марсіан і їхню планету для втечі?

— Треба братися до роботи. Це забере чимало часу, щоб усе встигнути.

— Гелловей оговтається?

— Оговтається, — запевнив Янґ. — Не хвилюйся за нього.

Гелловей дивився на вежі. Видовжені, погнуті вежі, з яких тисячі років тому запускали марсіанські транспорти.

Жодного руху, тут не було нічого живого. Уся висушена планета була мертвою.

Гелловей блукав поміж веж. Промінь ліхтаря на його шоломі прорізав перед ним стежку зі світла. Руїни, купи іржавого металу, вузли дротів і будівельних матеріалів. Частини недозібраного обладнання. Напівпоховані недобудови, що стирчали з піску.

Він дійшов до високої платформи й обережно піднявся драбиною. Там був оглядовий майданчик з купою поламаних циферблатів й індикаторів та заіржавілим, навіки закам’янілим телескопом.

— Гей, — пролунав голос знизу. — Хто там?

— Гелловей.

— Боже, ти мене налякав! — Кармайкл опустив бластер і піднявся драбиною. — Що ти тут робиш?

— Оглядаю місцевість.

Кармайкл став поруч, захеканий і з почервонілим обличчям.

— Цікаві вежі. Це була станція автоматичних запусків. Створена, щоб запускати вантажні транспортники, бо населення тоді вже евакуювалося. — Кармайкл поплескав по зруйнованій контрольній панелі. — Ці вантажні транспортники продовжували злітати, їх завантажували й відправляли машини вже після того, як усі марсіани відлетіли.

— Їм пощастило, що було куди летіти.

— Звичайно. Геологи запевняють, що тут нічого не лишилося. Нічого, крім мертвого піску, каміння й уламків. Навіть вода негодяща. Вони забрали все цінне.

— Джад каже, що їхній світ для втечі дуже гарний.

— Незайманий, — Кармайкл прицмокнув своїми товстими губами. — Там ніколи нікого не було. Дерева, луки й блакитні океани. Він показував мені переклад зісканованого циліндра.

— Дуже шкода, що для нас немає місця, куди можна податися. Власного незайманого світу.

Кармайкл схилився над телескопом.

— Це їхній маячок. Коли планета для втечі опинялася в фокусі, реле посилало тригерний розряд на контрольну вежу, і вежа запускала транспортники. Щойно кораблі відлітали, нова партія готувалася до пуску. — Кармайкл протер брудні лінзи телескопа, зчистивши іржу й дрібні уламки. — Може, нам вдасться побачити їхню планету.

У стародавній лінзі пливла невиразна блискуча куля. Гелловей ледве розгледів її, затуманену пилом століть, сховану за завісою металевих часточок і бруду.

Кармайкл став навкарачки й взявся за механізм фокусування.

— Так краще видно? — запитав він.

Гелловей кивнув.

— Так.

Кармайкл відштовхнув його.

— Дай і мені подивитися. — Він схилився над лінзою. — О, заради Бога!

— Що таке? Ти її не бачиш?

— Я бачу її, — відповів Кармайкл, знов ставши навкарачки. — Ця штука, мабуть, збилася. Або ж минуло забагато часу, хоча автоматика мала б це відрегулювати. Хоча коліщатка, звичайно, давно заклинило.

— А що не так? — поцікавився Гелловей.

— Це Земля. Ти її не впізнав?

— Земля?!

— Ця дурна штука, мабуть, зламалася, — роздратовано пирхнув Кармайкл. — Я хотів подивитися на цю дивовижну планету, а тут лише наша стара Терра, з якої ми прилетіли. Я тут рачкував, щоб полагодити цей мотлох, і що ми побачили?

— Земля! — вигукнув Гелловей. Він щойно розповів Янґові про телескоп.

— Це неймовірно, — відповів Янґ, — але їхній опис відповідає тому, що було на Землі тисячі років тому.

— Як давно вони відлетіли? — запитав Гелловей.

— Десь шістсот тисяч років тому, — відповів Джад.

— І їхні колонії виродилися до дикунського стану на цій новій планеті.

Усі четверо мовчали. Вони дивилися один на одного, стиснувши губи.

— Ми знищили два світи, навіть не один, — сказав нарешті Гелловей. — Спочатку Марс, де ми все використали, а потім відлетіли на Терру. І ми знищили Терру так само систематично, як до того Марс.

— Коло замкнулося, — сказав Мейсон. — Ми повернулися до того, з чого почали. Повернулися збирати врожай, який висадили наші предки. Вони залишили Марс у непридатному для життя стані, і тепер ми знову тут, копаємося на кладовищі, як вурдалаки.

— Стули рота, — огризнувся Янґ. Він сердито походжав туди-сюди. — Я в це не вірю.

— Ми марсіани. Нащадки тих, хто звідси полетів. Ми повернулися з колоній додому, — істерично проревів Мейсон. — Ми знову вдома, там, де нам і місце!

Джад відсунув сканер і звівся на ноги.

— Жодних сумнівів. Я порівняв їхній аналіз з нашими археологічними записами, усе збігається. Їхнім світом для втечі була Терра, шістсот тисяч років тому.

— Що ми скажемо Дейвідсону? — запитав Мейсон і божевільно захихотів. — Скажемо, що ми знайшли ідеальне місце. Місце, якого не торкалася людська рука. Досі в оригінальній целофановій упаковці.

Гелловей вийшов з модуля і став, вдивляючись у далечінь. До нього вийшов Джад.

— Це катастрофа. Ми справді застрягли. На що ти, в біса, вирячився?

Над ними блищало холодне небо. У тьмяному світлі безплідні рівнини Марса розтяглися милями порожньої, спустошеної руїни.

— На це, — відповів Гелловей. — Знаєш, що воно мені нагадує?

— Ніби хтось влаштував тут пікнік.

— Розбиті пляшки, бляшанки і пластикові тарілки. Те, що бездумно вирішили не прибирати. Та ось ми повернулися — і маємо жити на цьому звалищі, яке самі ж і створили.

— Що ми скажемо Дейвідсону? — знову запитав Мейсон.

— Я вже відправив йому повідомлення, — втомлено відповів Янґ. — Сказав, що є планета поза Сонячною системою. Місце, куди ми можемо вирушити, що в марсіан був двигун.

— Двигун, — протягнув замислено Джад. — Подивись на ці вежі. — Його губи скривилися. — Може, в них справді був двигун, спроможний вийти за межі системи. Може, нам варто перекласти більше.

Вони перезирнулися.

— Скажи Дейвідсону, що ми шукаємо далі, — наказав Гелловей. — Ми будемо продовжувати, доки не знайдемо. Ми не залишимося на цьому забутому Богом звалищі. — Його сірі очі загорілися. — Ми ще знайдемо його. Незайманий світ, незіпсований світ.

— Незіпсований, — повторив Янґ. — Де ніхто до нас ще не був.

— Ми будемо першими, — пробурмотів жадібно Янґ.

— Так не можна! — закричав Мейсон. — Двох світів досить! Давайте не знищувати ще й третій!

Та його ніхто не слухав. Джад, Янґ і Гелловей дивилися вгору з жадібним виразом, стиснувши кулаки, неначе вони вже були там. Неначе вони вже тримали цей новий світ у своїх руках, щосили стискали його, розриваючи атом за атомом на частини.

Популярний автор