Филип Дик – Повне зібрання короткої прози. Том 2 (страница 91)
— Ми можемо лишитися тут і жити у підземних тунелях, як ховрахи.
— Ми протримаємося так ще, може, з рік. Ви ж бачили останні психографіки.
Усі справді їх бачили. Напруга зростала. Люди не були пристосовані до того, щоб жити в металевих тунелях, споживати вирощену в контейнерах їжу, працювати, спати і вмирати позбавленими сонячного світла.
Насправді їх передусім хвилювали діти. Діти, які жодного разу не піднімалися на поверхню. Блідолиці псевдомутанти з очима, як у сліпих риб. Покоління, народжене у підземному світі. Індекс напруги зростав, бо люди бачили, як їхні діти змінюються і пристосовуються до світу тунелів, липкої темряви й вогкого блискучого каміння.
— То ви даєте дозвіл? — запитав Янґ.
Дейвідсон роздивлявся обличчя обох інженерів.
— А ми можемо повернутися на поверхню, очистити землю, відновити ґрунти? Усе ж не настільки погано, хіба ні?
— Жодних шансів, — відрубав Янґ. — Навіть якщо ми зможемо домовитися з Ворогом, радіоактивні частинки залишатимуться там ще наступні п’ятдесят років. Земля буде надто зараженою для проживання до кінця цього століття, а ми не маємо часу чекати.
— Гаразд, — відповів Дейвідсон. — Я даю дозвіл відрядити місію розвідки, це, принаймні, прийнятний ризик. Хочете полетіти? Бути першими людьми, які приземляться на Марсі?
— Ще б пак, — похмуро відповів Гелловей. — У моєму контракті написано, що я лечу.
Червона куля Марса поволі розросталася. Янґ і штурман ван Еккер уважно роздивлялися її з кабіни керування.
— Нам доведеться вистрибувати на льоту, — сказав ван Еккер. — Жодних шансів приземлитися на такій швидкості.
Янґ напружився.
— Нас це влаштовує, але як бути з першою хвилею поселенців? Жінки і діти не зможуть просто стрибати.
— До того часу ми знатимемо більше, — ван Еккер кивнув, і капітан Мейсон увімкнув сигнал тривоги. Звідусіль залунав зловісне деренчання попереджувального сигналу. Корабель сколихнуло гупання черевиків членів екіпажу, що попідхоплювали свої парашути й бігли до шлюзів.
— Марс, — пробурмотів капітан Мейсон, досі прикутий поглядом до спостережного екрана. — Це вам не Місяць, це справжній світ.
Янґ і Гелловей пішли до шлюзу.
— Нам час рухатися.
Марс швидко наближався потворною і похмурою блідо-червоною кулею. Гелловей припасував свій десантний шолом, ван Еккер став позаду.
Мейсон залишався в кабіні керування.
— Я приєднаюся, — сказав він, — коли весь екіпаж уже буде за бортом.
Двері шлюзу ковзнули вбік, і чоловіки перейшли до майданчика для стрибків. Екіпаж уже почав висадку.
— Шкода корабля, — сказав Янґ.
— Нічого не вдієш, — ван Еккер застібнув шолом і вистрибнув. Гальмівні компенсатори розкрутили його обличчям вгору й кулею зависли над ним у темряві. Янґ і Гелловей стрибнули слідом. Корабель під ними продовжував падати вниз на поверхню Марса. Небом пропливали крихітні яскраві цятки — інші члени екіпажу.
— Я от подумав... — сказав Гелловей у мікрофон шолома.
— Про що? — долинув з навушників голос Янґа.
— Дейвідсон казав, що ми могли випустити з уваги щось життєво важливе. Дещо ми таки справді не врахували.
— Що саме?
— Марсіан.
— Боже мій! — приєднався до розмови ван Еккер. Гелловей побачив, як той праворуч теж плавно опускається на планету. — Ти що, справді думаєш, що марсіани існують?
— Це можливо, адже Марс придатний до життя. Якщо тут можемо вижити ми, то так само можуть й інші складні форми життя.
— Досить скоро ми про це дізнаємося, — сказав Янґ.
Ван Еккер розсміявся.
— Може, вони відібрали у нашого робота одну з ракет і вже чекають на нас.
Гелловей не відповів. Це здавалося надто реальним, щоб бути смішним. Червона планета стрімко розросталася, він уже бачив білі шапки на полюсах і кілька розмитих блакитно-зелених стрічок, які колись називали каналами[14]. Чи існувала тут цивілізація, організована культура? Чи чекав на них хтось, доки вони повільно дрейфували до поверхні? Він потягнувся до рюкзака, його пальці зімкнулися на руків’ї пістолета.
— Краще приготуйте зброю, — сказав він.
— Якщо на нас чекає якась система захисту марсіан, у нас не буде шансів, — відповів Янґ. — Марс охолов на мільйони років раніше за Землю, тому вони гарантовано будуть настільки розвиненішими, що ми не встигнемо навіть...
— Тепер запізно, — долинув тихий голос Мейсона. — Ви як експерти мали подумати про це раніше.
— Де ти? — запитав Гелловей.
— Дрейфую під вами. Корабель порожній, впаде будь-якої миті. Зі мною все спорядження, яке було готове до автоматичної евакуації.
На мить внизу щось спалахнуло і згасло. Корабель розбився об поверхню.
— Я майже приземлився, — сказав знервовано Мейсон. — Я буду першим.
Марс уже не був кулею. Тепер це була велетенська червона таця, широка рівнина тьмяної іржі, що простягалася під ними. Вони падали на неї повільно, тихо. Вже можна було вирізнити гори. Вузькі смужки води, що були річками. Шахоподібний візерунок, що міг бути полями й пасовищами.
Гелловей міцніше стиснув пістолет. Коли повітря стало менш розрідженим, його гальмівні компенсатори пронизливо засвистіли, він майже приземлився. Раптом у навушниках пролунало придушене «хрусь».
— Мейсоне! — скрикнув Янґ.
— Я на поверхні, — долинув тихий голос Мейсона.
— Ти в нормі?
— З мене трохи вибило дух, але я в порядку.
— Що ти бачиш? — запитав Гелловей.
На мить запала тиша, а тоді...
— Господи! — видихнув Мейсон. — Тут місто!
— Місто?! — вигукнув Янґ. — Яке? На що воно схоже?
— Ти їх бачиш? — прокричав ван Еккер. — На що вони схожі? Їх багато?
У відповідь вони почули тільки Мейсонове дихання. Хрипке дихання в навушниках.
— Ні, — озвався він нарешті. — Жодних ознак життя, жодного руху. Місто виглядає покинутим.
— Покинутим?!
— Руїни, довкола самі лише руїни. Розбиті колони, стіни й заіржавіле риштування, що тягнуться на милі.
— Дякувати Богу, — видихнув Янґ. — Вони, мабуть, вимерли. Ми в безпеці. Очевидно, вони еволюціонували й вже давно завершили свій життєвий цикл.
— Для нас там щось після них залишилося? — Гелловея охопив страх. — Вони щось
— Ти думаєш, вони все тут
— Не знаю, — долинув слабкий занепокоєний голос Мейсона. — Назагал виглядає погано. Великі западини, шахти. Важко точно сказати, але виглядає погано.
Гелловей далі відчайдушно боровся зі своїми гальмівними компенсаторами.
Планета була руїною.
— О Господи, — пробурмотів Янґ. Він сидів на зламаній колоні і витирав обличчя. — Не лишилося взагалі нічого. Нічогісінько.
Довкола них екіпаж встановлював аварійні модулі безпеки. Комунікаційна команда збирала передавач на батареї. Команда бурильників намагалася докопатися до води. Інші оглядали місцевість у пошуках їжі.