Филип Дик – Повне зібрання короткої прози. Том 2 (страница 90)

— Пошкодження?

— Взагалі жодних, — Ферріз тремтячою рукою витер чоло. — У нас немає пошкоджень.

— Що далі? — холодно запитав Роджерз.

— Я не буду керувати операцією мінування, передав це Трансляції. Вони самі мають цим зайнятися. Удар має бути вже за...

Зелено-блакитна планета під ними судомно здригнулася. Тихо і легко вона розвалилася на шматки. Полетіли уламки, дрібні фрагменти, і планета розчинилися хмарою білого полум’я — блискучою масою розпеченого вогню. На мить вона перетворилася на мініатюрне сонце, освітлюючи порожнечу, а тоді згасла, лишивши по собі лише попіл.

Захисні щити корабля Роджерза ожили. Уламки, що полилися на них дощем, миттю були розщеплені.

— Що ж, — сказав Ферріз. — Це кінець. Північ доповість, що скаути помилилися, і світ Вільямсона так і не знайшли. Легенда залишиться легендою.

Роджерз спостерігав, аж доки останні уламки остаточно не розлетілися й лишилася тільки невиразна, вицвіла тінь. Захисні щити автоматично вимкнулися. Праворуч від нього бойовий корабель першого класу прискорився і попрямував у систему Риґи.

Світу Вільямсона більше не існувало, галактична культура була в безпеці. Ідеї, поняття про відокремлену культуру з власними уявленнями і звичаями позбулися у найефективніший з можливих способів.

— Чудова робота, — прошепотіла відстежувальна система Трансляції. Північ була задоволена. — Міни з ядерними зарядами були розставлені бездоганно. Нічого не лишилося.

— Нічого, — погодився Роджерз. — Геть нічого.

Полковник Піт Метсон штовхнув вхідні двері, усміхаючись від вуха до вуха.

— Привіт, люба! Сюрприз!

— Піте! — Глорія Метсон підбігла й кинулася чоловікові на шию. — Чому ти вдома? Піте...

— Дали відгул на сорок вісім годин. — Піт з переможним виглядом кинув додолу свою дорожню сумку. — Привіт, малий.

— Привіт, — сором’язливо озвався до нього син.

Піт присів і відкрив сумку.

— Як ваші справи? Як школа?

— Він знову хворів, — відповіла Глорія. — Але вже майже одужав. Але що сталося? Чому вони...

— Військова таємниця, — Піт порпався у сумці. — Дивися, — він щось дістав і протягнув синові. — Я тобі привіз сувенір.

Він віддав синові дерев’яну чашку ручної роботи. Хлопець боязко взяв її і почав крутити у руках, здивований і зачудований.

— А що таке сувенір?

Метсон спробував пояснити це складне поняття.

— Ну, це щось, що лишається тобі на згадку про інше місце.

Щось, чого ти не маєш там, де є зараз. Розумієш? — Метсон постукав по чашці. — З цього можна пити. Воно зовсім не схоже на наші пластикові чашки, правда ж?

— Правда, — відповів хлопчик.

— Поглянь на це, Глоріє. — Піт витрусив із сумки великий згорток тканини з барвистим візерунком. — Купив задешево, ти зможеш зробити з цього сорочку. Що скажеш? Колись бачила таке?

— Ні, не бачила, — відповіла вражена Глорія. Вона взяла тканину і вражено мацала її пальцями.

Піт Метсон сяяв, дивлячись на дружину й сина, що стояли із сувенірами, які він їм привіз, і мали нагадувати про його подорож у віддалені місця, чужі землі.

— Оце так, — прошепотів його син, розглядаючи чашку з усіх боків. У його очах спалахнуло якесь дивне світло. — Дякую дуже, тату, за... за сувенір!

Дивне світло в його очах розгоралося.

Розвідувальна команда

Гелловей продерся крізь шість миль попелу, щоб побачити, як і приземляється ракета. Він виліз з екранованого свинцем буру і приєднався до Янґа, що заліг тут з невеликою групою піхоти.

Поверхня планети була темною і тихою. Стояв жахливий сморід, повітря обпікало йому ніздрі. Гелловей нервово здригнувся.

— Де це ми, в чорта?

Солдат показав у темряву.

— Гори он там. Бачите? То Скелясті гори, а ми в Колорадо.

Колорадо... Призабута назва розбудила в Гелловеї дивне відчуття. Його пальці стиснули бластер.

— Коли вона сюди прибуде? — запитав він. Удалині на горизонті Гелловей побачив зелені й жовті сигнальні вогні Ворога, а тоді — поодинокі білі ядерні спалахи.

— Будь-якої миті. Вона повністю автоматична, керована роботом-пілотом. Чекати вже недовго.

За кілька десятків миль від них розірвалася ворожа міна. На коротку мить усе довкола освітив зиґзаґ спалаху. Гелловей і солдати мимоволі припали до землі, він відчув мертвий горілий запах поверхні, запах, якого вона набула за тридцять років війни.

Усе це дуже відрізнялося від того, що він пам’ятав, коли ще дитиною жив у Каліфорнії. Він пам’ятав її країною долин, виноградників, арахісу й цитрин. Відра для обкурювання під апельсиновими деревами, зелені гори й небо кольору жіночих очей, свіжий запах ґрунту.

Цього більше не було. Не лишилося нічого, крім сірого попелу, змішаного зі стертим на порох білим камінням будівель. Колись тут було місто: він бачив зяючі западини підвалів, тепер засипаних шлаком, висохлі річки іржі, що колись були будинками. Безладно розкидане зусібіч сміття.

Міна догоріла, й знову запала темрява. Вони обережно звелися на ноги.

— Ще те видовище, — пробурмотів солдат.

— Колись усе було інакше, — сказав Гелловей.

— Справді? Я народився вже внизу.

— У ті дні ми вирощували їжу просто на землі, на поверхні.

У ґрунті, а не в підземних контейнерах. Ми...

Гелловей затнувся від гучного гуркоту, що сповнив повітря, перекривши його слова. Повз них у темряві проревіла велетенська тінь і впала десь неподалік, струснувши землю.

— Ракета! — крикнув солдат. Усі кинулися бігти, Гелловей намагався не відставати.

— Сподіваюся на гарні новини, — сказав Янґ, що біг поруч.

— Я теж сподіваюся, — видихнув Гелловей. — Марс — наш останній шанс. Якщо це не спрацює, нам кінець. Звіт з Венери негативний, там немає нічого, крім лави й випарів.

Уже невдовзі вони оглядали ракету з Марса.

— Згодиться, — сказав Янґ.

— Ви впевнені? — занепокоєно перепитав директор Дейвідсон. — Діставшись туди, ми вже не зможемо повернутися.

— Ми впевнені, — Гелловей через стіл кинув Дейвідсону котушки. — Погляньте самі. Повітря Марса розріджене й сухе, гравітація значно слабша за нашу, але ми зможемо там жити, чого не скажеш про цю забуту богом Землю.

Дейвідсон узяв котушки. Рівне світло від ламп на стелі падало на металевий стіл, металеві стіни й підлогу кабінету. Сховані механізми гуділи у стінах, закачуючи повітря й підтримуючи потрібну температуру.

— Мені, звичайно, доведеться покладатися на вас, фахівців.

Якщо якийсь життєво важливий показник не було враховано...

— Звісно, це ризик, — відповів Янґ. — Ми не можемо бути впевненими щодо всіх показників, перебуваючи на такій відстані. — Він постукав по котушках. — Тут механічні зразки і фотографії. Роботи зробили, що змогли, усе там розвідали, і нам взагалі пощастило, що є бодай такий варіант.

— Принаймні там немає радіації, — сказав Гелловей. — На це ми можемо розраховувати. Але Марс буде сухим, запиленим і холодним. Він далеко, сонячне світло там слабке, скрізь пустелі й посічені схили.

— Марс старий, — погодився Янґ.

— Він дуже давно охолов. Погляньте на це так: окрім Землі ми маємо вісім планет. Від Плутона до Юпітера — не варіант. Жодних шансів там вижити. Меркурій — суцільний рідкий метал. На Венері досі лише вулкани і випари — докембрійська стадія. Це сім з восьми. Так чи так, а Марс наш єдиний варіант.

— Іншими словами, — сказав повільно Дейвідсон, — Марс має підійти, тому що нам більше немає куди податися.