Филип Дик – Повне зібрання короткої прози. Том 2 (страница 88)

— Це Едвард Роджерз, — оголосив Вільямсон. Люди з цікавістю поглянули на Роджерза, а тоді повернулися до їжі.

— Сідай поруч зі мною, — запросила його темноока дівчина.

Вони звільнили місце для нього край столу, але Вільямсон їх зупинив.

— Ні, ти мій гість, тому маєш сидіти поруч зі мною.

Дівчина і її сусід розсміялися, Роджерз ніяково всівся поруч з Вільямсоном. Лавка під ним була грубою і твердою. Він оглянув дерев’яну чашку ручної роботи. Їжа була накладена у великі дерев’яні горщики. Рагу, салат і великі буханці хліба.

— Ми неначе повернулися у чотирнадцяте століття, — сказав Роджерз.

— Так, — погодився Вільямсон. — Наш спосіб життя походить ще з римських часів, класичного світу. Від галлів, бриттів.

— Ці люди тут. Вони...

Вільямсон кивнув.

— Моя сім’я. Ми розділені на невеликі об’єднання, що живуть відповідно до традиційних патріархальних уявлень. Я найстарший чоловік і законний голова родини.

Люди їли швидко, зосереджені на їжі — вареному м’ясі з овочами, загрібаючи його окрайцем намащеного маслом хліба і запиваючи молоком. Кімнату освітлювали флуоресцентні лампи.

— Неймовірно, — пробурмотів Роджерз. — Ви досі використовуєте електрику.

— О так. На цій планеті чимало водоспадів. Транспортник також електричний, працює на батареї.

— А чому тут немає старих чоловіків? — Роджерз бачив кількох висхлих старих жінок, але серед чоловіків Вільямсон був найстаршим. Йому було не більше тридцяти.

— Битви, — відповів Вільямсон з промовистим жестом.

— Битви?

— Кланові війни між сім’ями є важливою частиною нашої культури, — Вільямсон кивнув у бік столу. — Ми довго не живемо.

Роджерз був вражений.

— Кланові війни? Але ж...

— У нас є прапори і герби — як у давніх шотландських племен.

Він торкнувся яскравої стрічки на своєму рукаві, що зображала птаха.

— У кожної родини є свої емблеми і кольори, і ми б’ємося за них. Родина Вільямсонів більше не контролює планету, в нас взагалі більше немає централізованого управління. З приводу важливих речей ми влаштовуємо плебісцит — голосування всіх кланів. Кожна родина на планеті має голос.

— Як американські індіанці.

Вільямсон кивнув.

— Це племінна система. З часом, гадаю, ми остаточно розділимося на окремі племена. Зараз ми ще зберігаємо спільну мову, але вже розпадаємося — децентралізуємося. У кожної родини є власні уявлення, власні традиції і звичаї.

— А за що ви б’єтеся?

Вільямсон знизав плечима.

— Іноді за якісь реальні речі на зразок земель чи жінок.

Іноді за уявні. Престиж, наприклад. Коли йдеться про питання честі, ми щопівроку влаштовуємо офіційні публічні битви. Від кожної родини по чоловікові, найкращий воїн і його зброя.

— Як середньовічні турніри.

— Ми все брали з традицій, людської традиції як цілого.

— У кожної сім’ї є також власне божество?

Вільямсон розсміявся.

— Ні. Загалом ми, мабуть, якісь анімісти. Це про відчуття певної позитивної життєвості у всьому, що відбувається. — Він підняв буханець хліба. — Дякуємо за все це.

— За те, що самі ж і вирощуєте.

— На планеті, даній нам, — Вільямсон задумливо надкусив хліб. — Старі записи свідчать, що корабель заледве сюди дотягнув. Палива майже не лишалося, один член екіпажу помер, інші були на черзі. Якби не трапилася ця планета, загинула б уся експедиція.

— Сигару? — запропонував Вільямсон, коли відставили порожні горщики.

— Дякую, — Роджерз мимохіть взяв сигару. Вільямсон закурив свою і сперся на стіну.

— Скільки ти тут пробудеш? — невдовзі запитав він.

— Недовго, — відповів Роджерз.

— Для тебе приготували ліжко, — сказав Вільямсон. — Ми засинаємо рано, але ще будуть якісь танці, співи, театр. Ми присвячуємо чимало часу постановкам, пишемо п’єси.

— Це для психологічної розрядки?

— Нам подобається рухатися і працювати руками, якщо ти про це.

Роджерз роззирнувся. Стіни були розписані фресками, намальованими просто на грубому дереві.

— Розумію, — сказав він. — А фарби ви виготовляєте з глини і ягід?

— Насправді ні, — відповів Вільямсон. — Виробництво фарби у нас розвинене, завтра я покажу тобі нашу піч для просушування. Вироби з тканин і захисні покриття — це одні з тих речей, які нам найкраще вдаються.

— Цікаво. Децентралізоване суспільство, що поступово рухається назад до примітивного племінного устрою. Суспільство, яке навмисне відмовляється від технологічних і культурних здобутків Галактики і, таким чином, свідомо ухиляється від контакту з рештою людства.

— Лише з єдиним, контрольованим Трансляцією суспільством, — виправив Вільямсон.

— Ти знаєш, чому Трансляція підтримує єдиний рівень для всіх світів? — запитав Роджерз. — Я поясню тобі. Є дві причини. Перша полягає в тому, що та кількість знання, яке людство накопичило, не дозволяє витрачати зусилля на повторення тих самих експериментів. Це марнування часу.

Якщо відкриття вже було зроблене, його безглуздо повторювати знову на незліченних планетах по всьому всесвіту. Інформація, отримана кожним із тисяч світів, відсвічується до Центру Трансляції, а звідти — до всіх у Галактиці. Трансляція вивчає досвід, відбирає важливе і скоординовує все у раціональну, робочу систему. Трансляція впорядковує весь людський досвід у несуперечливу структуру.

— А друга причина?

— Коли є уніфікована культура, яка контролюється з єдиного центру, тоді немає воєн.

— Це правда, — погодився Вільямсон.

— Цим простим рецептом ми знищили війну. Ми маємо гомогенну культуру на подобу тієї, що була у Давньому Римі, — спільну культуру для всього людства, яка підтримується по всій Галактиці. Кожна планета є такою ж її частиною, як і будь-яка інша. Немає відсталих культур, в яких проростають заздрість і ненависть.

— Таких, як наша.

Роджерз повільно видихнув.

— Так. З вами ми опинилися у дивній ситуації. Ми шукали світ Вільямсона три століття, ми прагнули його, мріяли знайти. Він був для нас як Імперія Пресвітера Йоана[13] — чарівним світом, відрізаним від решти людства. Можливо, навіть неіснуючим, адже Френк Вільямсон міг розбитися.

— Але він не розбився.

— Так, і світ Вільямсона досі живий, з власною культурою.

Свідомо відокремлений, з власним способом життя і власними стандартами. Тепер ми встановили контакт, і наша мрія здійснилася. Людям Галактики скоро повідомлять, що світ Вільямсона знайшовся, що ми можемо повернути першу колонію за межами Сонячної системи на її законне місце в Галактичній культурі.

Роджерз потягнувся до кишені й дістав металевий пакунок. Він відкрив його і поклав на стіл охайний новий документ.

— Що це? — запитав Вільямсон.

— Статут приєднання. Підпиши його, щоб світ Вільямсона міг стати частиною Галактичної культури.

Вільямсон і решта людей у кімнаті затихли і мовчки дивилися на документ.

— То як? — запитав знервовано Роджерз і підсунув документ ближче до Вільямсона. — Прошу.