Филип Дик – Повне зібрання короткої прози. Том 2 (страница 87)

«ЗООМАГАЗИН СТЮБЕНА»

Ратуша підсвічувалася відбитим тьмяним світлом. Невисока проста будівля, прямокутник білого світла, як мармуровий грецький храм.

Тайлер зупинив машину, а потім раптом закричав і знову завів двигун. Але було вже запізно.

Два блискучі чорні поліцейські авто тихо затиснули «б’юїк» з обох боків. Звідти вийшли чотири суворі копи і вже насувалися на них, навчено й вороже.

Сувенір

— Приземляємося, сер, — повідомив робот-пілот. Почувши це, Роджерз сіпнувся й миттю підвів погляд. Він випростався й припасував гальмівні ремені. Корабель почав швидке й тихе зниження до поверхні планети.

Це був — серце Роджерза затріпотіло — світ Вільямсона. Легендарна загублена планета, яку знайшли лише через три століття. Знайшли цілковито випадково, звичайно. Ця блакитно-зелена планета, святий Грааль Галактичної системи, була майже дивом відкрита звичайною розвідувальною місією.

Френк Вільямсон був першим терраном, що винайшов міжсистемний двигун — першим, хто вистрибнув із Сонячної системи у всесвіт за її межами. Він так і не повернувся. Його, як і його світ, його колонію, не знайшли. Було безліч чуток, хибних слідів, вигаданих історій — і все.

— Отримую дозвіл на посадку, — оголосив робот-пілот, збільшивши гучність контрольного динаміка і перемкнувшись на прийом.

— Майданчик вільний, — долинув примарний голос з поверхні. — Пам’ятайте, ми нічого не знаємо про ваші посадкові механізми. Якої довжини має бути смуга? Бар’єри безпеки для екстреного гальмування увімкнені.

Роджерз усміхнувся. Він чув, як пілот повідомляє, що жодних смуг не потрібно. Не для цього корабля. Бар’єри безпеки можна спокійно опустити.

Три сотні років! Щоб знайти світ Вільямсона, знадобилося чимало часу. Багато вчених визнали справу марною. Хтось вважав, що він так нікуди й не долетів і помер у космосі. Тож, може, світу Вільямсона взагалі не існувало. Бо й справді не було жодних певних підказок чи зачіпок, де його шукати. Френк Вільямсон з ще трьома родинами зник у порожнечі, і більше про них не чули.

Дотепер...

На полі його зустрів молодий чоловік. Він був худий, рудий і одягнений у кольоровий костюм з яскравої тканини.

— Ти з Галактичного Центру Трансляції?

— Так, Едвард Роджерз, — хрипко відповів він.

Чоловік простягнув йому руку. Роджерз незграбно її потиснув.

— Мене звати Вільямсон, — сказав молодик. — Джин Вільямсон.

Ім’я оглушило Роджерза, наче грім.

— То ти...

Чоловік кивнув, його погляд був загадковим.

— Я його прапрапраправнук. Тут є його могила. Можеш навідати її, якщо забажаєш.

— Я ледь не його самого очікував побачити. Він... Він для нас майже божество. Перша людина, що покинула межі Сонячної системи.

— Для нас він теж багато означає, — відповів Джин. — Він привів нас сюди. Вони довго блукали, доки знайшли придатну для життя планету. — Вільямсон махнув у бік міста, що лежало за посадковим майданчиком. — Ця виявилася прийнятною, десята планета цієї системи.

Очі Роджерза сяяли. Світ Вільямсона! У нього під ногами.

Він важко гупав по сходинках трапу, яким вони спускалися з майданчика. Скільки людей у Галактиці мріяли зійти трапом до світу Вільямсона пліч-о-пліч з молодим нащадком Френка Вільямсона!

— Кожен захоче тут побувати, — сказав Вільямсон, неначе прочитавши його думки. — Насмітити тут і нарвати квітів, забрати із собою жменю землі. — Він дещо нервово розсміявся. — Але Трансляція проконтролює їх, звичайно.

— Авжеж, — запевнив його Роджерз.

На останніх сходинках трапу Роджерз раптом зупинився. Він вперше поглянув на місто.

— Щось не так? — запитав Джин Вільямсон з ледь помітним здивуванням.

Вони, звісно, були відрізані, ізольовані, тож, мабуть, це була не така вже й несподіванка. Диво, що вони взагалі не жили в печерах, поїдаючи сире м’ясо. Але Вільямсон завжди символізував прогрес і розвиток, він був людиною, яка йшла попереду інших.

Його космічний двигун за сучасними стандартами був примітивним і архаїчним, але це не вплинуло на легенду: Вільямсон лишався піонером, винахідником. Людиною, яка творила.

Та все ж місто було не більш ніж поселенням, з кількома десятками будинків і кількома адміністративними й промисловими будівлями на околицях. За містом простягалися зелені поля, схили й широкий степ. Наземний транспорт повільно їхав вузькими вуличками, а більшість мешканців міста ходили пішки. Це виглядало неймовірним анахронізмом, пережитком минулого.

— Я звик до єдиної галактичної культури, — сказав Роджерз. — Трансляція всюди підтримує єдиний технологічний та ідеологічний рівень. Важко одразу пристосуватися до такої радикально іншої соціальної стадії, але ж ви були відрізані.

— Відрізані? — перепитав Вільямсон.

— Від Трансляції. Ви були змушені розвиватися без сторонньої допомоги.

Перед ними зупинився наземний транспортник. Його водій вручну відчинив двері.

— Я знайомий з цими технологіями, тож зможу пристосуватися, — запевнив його Роджерз.

— Насправді ми вже понад століття отримуємо координати Трансляції, — відповів Вільямсон, сідаючи в машину і знаком запрошуючи Роджерза сісти поруч.

— Не розумію, — здивувався Роджерз. — Ти хочеш сказати, що ви підключилися до мережі, але навіть не спробували...

— Ми отримуємо ваші координати, — відказав Джин Вільямсон, — але наші громадяни не зацікавлені в тому, щоб їх використовувати.

Наземний транспортник мчав по шосе уздовж підніжжя велетенського червоного схилу. І вже незабаром місто залишилося позаду у тьмяних відблисках сонячного проміння. Обабіч дороги росли кущі і ще якісь рослини. Прямовисний бік схилу здіймався, вивищуючись стіною з насичено-червоного піщаника — шорсткуватий, незайманий.

— Гарний вечір, — сказав Вільямсон.

Роджерз кивнув, але здавався стривоженим.

Вільямсон опустив вікно, і в транспортник війнуло холодним повітрям. Залетіло кілька комароподібних комах. Десь далеко два крихітні силуети орали поле — чоловік і величезний незграбний звір.

— Коли ми будемо на місці? — запитав Роджерз.

— Невдовзі. Більшість із нас мешкає за містом. Ми живемо в сільській місцевості — в ізольованих самодостатніх фермерських поселеннях. Вони побудовані за зразком феодальних маєтків Середньовіччя.

— Тоді ви підтримуєте лише дуже елементарний рівень життя. Скільки людей живе на кожній фермі?

— Близько сотні чоловіків і жінок.

— Сто людей не спроможні впоратися з чимось складнішим за ткацтво, промислове фарбування чи виробництво паперу.

— У нас є спеціальні промислові підрозділи — виробничі системи. Це транспортник — показовий приклад того, що там виробляють. У нас є зв’язок, каналізація, медичні заклади.

Наші технологічні розробки відповідають рівню Терри.

— Терри двадцять першого століття, — уточнив Роджерз. — Тобто Терри три століття тому. Ви навмисне підтримуєте архаїчну культуру всупереч координатам Трансляції. Який у цьому сенс?

— Це наш вибір.

— Але ж ви не можете надавати перевагу нижчій культурній стадії. Кожна культура має рухатися разом з усіма, і Трансляція підтримує єдиний рівень розвитку. Вона інтегрує перевірені технології й відкидає решту.

Вони наближалися до ферми — «маєтку» Джина Вільямсона. Вона складалася з кількох простих будиночків, що тулилися один до одного в долині, збоку від шосе, оточені полями й пасовищами. Наземний транспортник звернув на вузьку бічну дорогу й обережно запетляв долиною вниз. Опускалися сутінки. Холодний вітер задував у вікно, водій увімкнув фари.

— Ви використовуєте роботів? — запитав Роджерз.

— Ні, — відповів Вільямсон. — Ми виконуємо всю роботу власноруч.

— Це абсолютно довільне розрізнення, — зауважив Роджерз. — Робот — це та сама машина. Ви ж не відмовляєтеся від машин як таких, цей транспортник — теж машина.

— Так і є, — визнав Вільямсон.

— Машина — це вдосконалений інструмент, — вів далі Роджерз. — Сокира — це проста машина. Палиця стає інструментом, простою машиною в руках людини, яка намагається нею до чогось дотягнутися. Машина — це лише багатоелементний інструмент, який дає доступ до більших потужностей. Людина — це тварина, що виробляє інструменти, й людська історія — це історія перетворення інструментів на машини з більшими й ефективнішими функціональними елементами. Якщо ви відмовляєтеся від машин — ви відмовляєтеся від суті людської природи.

— Ми приїхали, — сказав Вільямсон. Транспортник зупинився, й водій відчинив перед ними двері.

У темряві височіли три чи чотири будинки. Кілька розмитих силуетів рухалися довкола — людських силуетів.

— Вечеря готова, — сказав Вільямсон, принюхуючись. — Я чую її запах.

Вони зайшли до головної будівлі. Кілька чоловіків і жінок сиділи за довгим грубим столом, перед ними були розставлені тарілки й таці. Вони чекали на Вільямсона.