Филип Дик – Повне зібрання короткої прози. Том 2 (страница 86)

— А якщо й можемо, — кволо посміхнувся Тайлер, — чи справді варто втручатися?

Медж охнула.

— Але ж ми не можемо просто...

— А що як це вирішить нашу проблему? Може, це саме те, на що ми чекали. — Тайлер задумливо подивився на місіс Гескел. — Можливо, це і є рішення.

Було вже за північ, майже друга ночі, коли Верн доробляв задумане. Він був втомлений, але зосереджений. Робота йшла напрочуд швидко, він практично її завершив.

Усе було вже майже бездоганним.

Гескел на хвилину зупинився, оглядаючи результат. Місто докорінно змінилося. Близько десятої він узявся змінювати планування вулиць, забрав більшість громадських будівель, адміністративний центр і фінансовий квартал, що його оточував.

Звів нові ратушу, поліцейський відділок і величезний парк з фонтанами і дзеркальними ліхтарями. Розчистив район нетрів, старі недобудови крамниць і будинків. Вулиці стали ширшими і яскраво освітленими, будинки — невеличкими і охайними, крамниці — сучасними, привабливими і без недоречного пафосу.

Жодних рекламних щитів. Зникли також більшість заправок і величезна промзона. Замість неї з’явився зелений район — дерева, пагорби і трава.

Багатий район теж змінився. Там залишилися тільки кілька маєтків — маєтки людей, які подобалися Верну. Усі інші він позрізав, перетворивши на звичайні двоспальні помешкання, одноповерхові, лише з одним гаражем біля кожного.

Ратуша більше не була вишуканою спорудою у стилі рококо. Тепер вона перетворилася на невисоку просту будівлю за зразком його улюбленого Парфенону.

Будинки тих десяти чи дванадцяти людей, які особливо йому дошкулили, Верн змінив суттєво. Він розселив їх по шестиквартирних будинках довоєнних часів на далекій околиці міста, куди вітер із затоки доносив гнилий сморід.

Будинок Джима Ларсона зник цілком, він повністю стер Ларсона. Його більше не існувало — не в цьому новому Вудленді, який уже був майже завершений.

Майже. Гескел уважно оглянув результати своєї роботи. Усі зміни треба зробити зараз, не зволікаючи. Це був час творіння. Пізніше, коли все буде закінчено, його не можна буде змінити. Він має змінити все, що потрібно, зараз — або ж забути про це.

Новий Вудленд виглядав пречудово. Чистий, охайний і простий. Багатий район тепер був скромнішим, бідні квартали стали ошатнішими. Яскрава реклама, вивіски, вітрини — все або змінилося, або зникло. Комерційний квартал поменшав. Парки й зелені пагорби зайняли місце фабрик. Адміністративний центр здавався доволі симпатичним.

Верн додав кілька ігрових майданчиків для дітей. Маленький театр замість гігантського «Аптауна» з його мерехтливою неоновою вивіскою. Після певних роздумів він забрав більшість барів, які перед тим додав. Новий Вудленд буде добропорядним, дуже добропорядним. Лише кілька барів і жодних більярдів чи кварталу червоних ліхтарів. А для небажаних громадян буде пречудова в’язниця.

Найважчою частиною був мікроскопічний напис на вхідних дверях ратуші. Він залишав його наостанок, і ось нарешті дуже старанно вивів табличку:

МЕР

ВЕРНОН Р. ГЕСКЕЛ

Ще кілька останніх штрихів. Едвардзам замість нового «кадилака» він поставив «Плімут» 39-го року. Додав трохи дерев у центрі, ще одну пожежну станцію, забрав зайве ательє. Він ніколи не любив таксі, тож наостанок прибрав стоянку таксі й поставив натомість квіткову крамницю.

Гескел потер руки. Може, щось забув? Чи це вже кінець? Ідеально. Він уважно ще раз усе оглянув. Може щось прогледів?

Школа для дітей старших класів. Він забрав її і поставив дві менші, по одній на протилежних кінцях міста. Ще одну лікарню. Це забрало майже півгодини. Він втомився, його руки були вже не такі вправні. Верн витер з чола піт. Щось іще? Він втомлено сидів на стільці, відпочивав і думав.

Кінець. Справу зроблено. Верна сповнювала радість, йому хотілося плакати від щастя, він нарешті все закінчив.

— Нарешті! — прокричав Верн Гескел.

Хитаючись, він звівся на ноги, заплющив очі, простягнув руки вперед і рушив до фанерного столу. Верн ішов до нього з виразом променистого захвату на зморшкуватому немолодому обличчі — виструнчившись, тягнучись до міста, виставивши пальці перед собою.

Нагорі Тайлер і Медж почули його лемент, далекий крик, що прокотився хвилями по будинку. Медж здригнулася, нажахана.

— Що це було?

Тайлер уважно вслухався. Він чув, як Гескел рухається у підвалі під ними. Раптом він загасив сигарету.

— Гадаю, це вже сталося. Раніше, ніж я очікував.

— Це? Ти маєш на увазі, він...

Тайлер швидко скочив на ноги.

— Його більше немає, Медж, він в іншому світі, і ми нарешті вільні.

Медж вхопила його за руку.

— Може, ми робимо помилку? Це так жахливо, хіба ми не повинні спробувати щось вдіяти? Витягнути його звідти, спробувати його повернути?

— Повернути його? — Тайлер нервово розсміявся. — Не думаю, що нам це вдасться, навіть якби ми хотіли. Запізно, — він поквапився до дверей підвалу. — Ходімо.

— Який жах, — Медж затремтіла й неохоче рушила слідом. — Краще б ми з тобою ніколи нічого й не починали.

Тайлер на мить зупинився біля дверей.

— Жах? Він щасливіший там, де він тепер, і ти щасливіша. До того щасливим не був ніхто, тому це найкраще з можливих рішень.

Він відчинив двері, Медж підійшла за ним. Вони обережно спустилися сходами у темний тихий підвал, вологий від ледь помітної нічної паволоки.

Тут уже нікого не було.

Тайлер видихнув, відчуваючи дивовижне полегшення.

— Його немає. Усе чудово, все спрацювало, як належить.

— Я не розумію, — у розпачі повторювала Медж, доки Тайлеровий «б’юїк» фуркотів уздовж темних спорожнілих вулиць. — Куди він подівся?

— Ти знаєш, куди він подівся, — відповів Тайлер. — У свій сурогатний світ, звичайно. — На різкому повороті авто зі скреготом піднялося на два колеса. — Далі все має бути порівняно просто. Підпишеш кілька папірців, тепер лишилося зробити зовсім небагато.

Ніч була холодна й вітряна. Горіли лише кілька самотніх вуличних ліхтарів, вдалині похмуро свистів поїзд. Обабіч пролітали ряди мовчазних будинків.

— Куди ми їдемо? — запитала Медж. Вона сиділа з блідим від шоку й переляку обличчям, притулившись до дверей, і тремтіла у своєму пальті.

— До поліцейського відділку.

— Навіщо?

— Повідомити про його зникнення, щоб вони знали. Нам доведеться почекати, звичайно, і мине кілька років, доки його офіційно визнають мертвим. — Тайлер прихилився до неї й легенько її обійняв. — Але я певен, що ми це переживемо.

— А що як вони його знайдуть?

Тайлер сердито похитав головою. Він досі був напружений, майже на межі.

— Хіба ти не розумієш? Вони ніколи його не знайдуть, бо його більше не існує. Принаймні, не в нашому світі. Він тепер у своєму власному: ти ж сама бачила ту модель, той вдосконалений сурогат.

— Він там?

— Гескел все життя працював над нею. Будував її, зробив реальною. Він породив той світ — і тепер він там. Це те, до чого він прагнув, ось чому він його збудував. Він не хотів просто мріяти про світ для втечі, він буквально сконструював його — кожну деталь. Тепер він перемістився з нашого світу туди. Геть з нашого життя.

Медж нарешті починала усвідомлювати.

— Тобто він справді загублений у власному сурогатному світі. Це ти й мав на увазі, коли казав, що він... Що він втече.

— Я теж не одразу зрозумів. Свідомість конструює реальність, ставить її в рамки, творить її. Ми всі маємо спільну реальність, спільний сон, але Гескел відвернувся від спільної реальності й створив власну. У нього була особлива здатність — дуже незвичайна. Він присвятив цьому все своє життя, всі свої здібності, щоб її збудувати. І тепер він там.

Тайлер раптом затнувся й насупився. Він міцніше стиснув кермо й втопив педаль газу, «б’юїк» зі свистом мчав темними вулицями крізь тихе, нерухоме і холодне місто.

— Я не можу лише одного збагнути, — вів далі він. — Не бачу жодного можливого пояснення.

— Про що ти?

— Модель. Вона теж зникла. Я думав, що він зменшиться чи щось таке, зіллється з нею. Але модель теж зникла. Тайлер знизав плечима. — А втім, неважливо. — Він вдивлявся в темряву. — Ми майже на місці, це вже Елм-стріт.

— Глянь!!! — зненацька заверещала Медж.

Праворуч від машини була невелика охайна будівля з вивіскою. Вивіскою, яку було легко прочитати в темряві.

«ПОХОРОННЕ БЮРО ВУДЛЕНДА»

Нажахана Медж розридалася. Машина ревіла, руки Тайлера механічно й оніміло далі трималися за кермо. На мить промайнула інша вивіска, коли вони під’їжджали до ратуші.