Филип Дик – Повне зібрання короткої прози. Том 2 (страница 84)

Пальці Гескела стиснули мініатюрну модель «Помп і клапанів Ларсона». Він розлючено вирвав її, жбурнув на підлогу і розтрощив ногою, розкришивши шматки скла, металу й картону в безформну масу.

Боже, як його трусило! Верн витріщився на рештки під ногами, його серце шалено калатало. Гескела охопили дивні, божевільні відчуття. Думки, яких досі в нього ніколи не було. Він довго розглядав розчавлену ногою модель. Те, що залишилося від «Помп і клапанів Ларсона».

Нараз він відсахнувся, сновидою повернувся до верстака й всівся на стілець. Верн розклав свої інструменти і матеріали й увімкнув електричне свердло.

Це забрало кілька хвилин. Швидко працюючи, Гескел вправними пальцями зібрав нову модель, розмалював її, припасував усе докупи і склеїв. Почепив мікроскопічну вивіску й розбризкав фарбу на місці, де мав бути зелений газон.

Тоді Верн акуратно відніс нову модель до столу й приклеїв її на тому самому місці. На місці, де були «Помпи і клапани» Ларсона. Нова будівля виблискувала у світлі лампи, досі волога і блискуча.

«ПОХОРОННЕ БЮРО ВУДЛЕНДА»

Гескел задоволено потер руки. «Помпи і клапани» зникли. Він їх знищив, стер на порох, витурив з міста. Перед ним був Вудленд — без «Помп», зате з похоронним бюро натомість.

Очі Верна блищали, губи посмикувалися, його переповнювали почуття. Він позбувся «Помп» одним помахом руки, миттєво. Це було так легко — вражаюче легко.

Дивно, чому він раніше не додумався до цього?

Медж Гескел задумливо потягувала холодне пиво з високого бокала.

— З Верном щось коїться, — сказала вона. — Особливо помітно це було минулого вечора, коли він повернувся з роботи.

— Він дуже невротичний, ще й з комплексом неповноцінності, — байдуже відповів доктор Пол Тайлер. — Відсторонений, зосереджений на власних переживаннях.

— Але йому стає гірше. Він і ці його поїзди, ці кляті іграшкові поїзди. Боже, Поле, ти знаєш, що у нього там в підвалі модель цілого міста?!

Тайлер зацікавився.

— Справді? Я не знав.

— Вона була там ще до того, як ми познайомилися, він почав будувати її ще дитиною. Уяви дорослого чоловіка, що грається поїздами! Це... це жалюгідно. Щовечора те саме.

— Цікаво, — Тайлер потер підборіддя. — Він весь час до них повертається? Це його звична поведінка?

— Щовечора. Вчора він навіть не поїв: щойно зайшов, одразу спустився в підвал.

Доглянуте обличчя Пола Тайлера тривожно насупилося.

Медж сиділа навпроти, мляво потягуючи пиво. Була друга пополудні, день видався теплий і світлий, атмосфера у вітальні була розслабленою і спокійною. Раптом Тайлер звівся на ноги.

— Давай подивимося на них. На моделі. Я не знав, що все настільки серйозно.

— Ти справді цього хочеш? — Медж підсмикнула рукав своєї класичної зеленої шовкової піжами, глянула на годинник, поставила склянку на стіл і скочила на ноги. — Гаразд, у нас є час. Він не повернеться до п’ятої.

— Чудово. Тоді давай спустимося. — Тайлер з Медж поквапилися в підвал, тримаючись за руки, обоє незвично схвильовані. Медж увімкнула світло, і вони підійшли до великого фанерного столу, хихочучи й нервуючи, як бешкетні діти.

— Бачиш? — сказала Медж, стискаючи долоню Тайлера. — Тільки поглянь на це! На це пішли роки, усе його життя.

Тайлер повільно кивнув.

— Так і є, — його голос тремтів. — Я ще такого не бачив, стільки деталей... У нього талант.

— Так, Верн справжній майстер. — Медж вказала на верстак. — Постійно купує якісь інструменти.

Тайлер повільно обійшов великий стіл і нахилився, щоб роздивитися ближче.

— Вражаюче, тут є кожна будівля, все місто. Поглянь! Ось мій дім.

Він вказав на розкішний будинок за кілька кварталів від помешкання Гескелів.

— Так, мабуть, тут є все, — відказала Медж. — Але уяви дорослого чоловіка, який спускається сюди і грається з моделями поїздів!

— Влада, — Тайлер штовхнув тягач по колії. — Ось що подобається хлопцям. Поїзди великі, великі й гуркітливі. Символ влади і сексуальності. Хлопчик бачить, як поїзд мчить колією, він такий великий і безжальний, що це лякає хлопчика. Тоді йому дарують іграшковий поїзд, модель, як оці. Він може її контролювати. Запускати і зупиняти, сповільнювати і прискорювати. Він керує нею, вона йому кориться.

Медж затремтіла.

— Ходімо нагору, там тепліше. Тут так холодно.

— Але коли хлопчик виростає, він стає більшим і сильнішим. Він уже може забути про символічну модель і підкорити реальну річ, справжній поїзд. Отримати повноцінний контроль над речами, підкорити їх по-справжньому, — Тайлер похитав головою. — Але не над цим сурогатом, це вкрай незвичайно для дорослої людини. — Він насупився. — Я ніколи не помічав похоронного бюро на Стейт-стріт.

— Похоронного бюро?

— І ось — «Зоомагазин Стюбена» поруч з радіоремонтом. Там немає зоомагазину. — Тайлер був спантеличений. — А що там насправді? Поруч з радіоремонтом?

— «Паризьке хутро», — Медж стиснула долоні. — Бррр. Поле, ходімо, ходімо нагору, доки я геть не закоцюбла.

Тайлер розсміявся.

— Гаразд, боягузко. — Він попрямував до сходів, знов насупившись. — Мені цікаво, звідки взявся «Зоомагазин Стюбена», ніколи про нього не чув. А це ж точна копія, Верн мав би знати все місто напам’ять, і ось раптом крамниця, якої не існує. — Пол вимкнув світло у підвалі. — І це похоронне бюро. Що насправді на тому місці? Хіба не...

— Забудь, — урвала його Медж і перебігла до теплої вітальні. — Ти майже такий самий божевільний, як і він. Ви, чоловіки, немов діти.

Глибоко замислившись, Тайлер не відповів, його показна самовпевненість розвіялася. Він виглядав нервовим і стривоженим.

Медж опустила жалюзі, і вітальня потонула в бурштиновій напівтемряві. Вона сіла на диван і притягнула Тайлера до себе.

— Годі супитися, — попросила вона. — Я ніколи тебе таким не бачила. — Її тонкі руки обвили його шию, а губи притулилися до вуха. — Я б не впустила тебе, якби знала, що ти почнеш хвилюватися через Верна.

— То навіщо ж ти тоді мене впустила? — буркнув досі задуманий Тайлер.

Медж пригорнулася до нього і обійняла міцніше, її шовкова піжама зашелестіла.

— Дурко.

— Про що ти? Що з тобою сталося? — здивувався рудоволосий здоровань Джим Ларсон.

— Я звільняюся, — Гескел почав змітати свої речі зі столу в портфель. — Чек надішлеш поштою.

— Але ж...

— Геть з дороги! — Гескел пройшов повз нього до вестибюля. Ларсон приголомшено закляк, обличчя Гескела було незворушним, а погляд — скляним. Це був суворий погляд, якого Ларсон ніколи раніше не бачив.

— З тобою все гаразд? — перепитав Ларсон.

— Звичайно, — Гескел відчинив вхідні двері й залишив завод, двері за ним гучно грюкнули. — О так, звичайно, зі мною все гаразд, — бурмотів він до себе. Був пізній полудень Верн скривившись продирався крізь натовп. — Ще й як гаразд.

— Дивися, куди преш, дядьку, — недоброзичливо буркнув якийсь чоловік, коли Гескел мимохідь зачепив його.

— Вибачте, — Гескел поквапився далі, стискаючи свій портфель.

На вершині схилу він зупинився хвильку перепочити. Завод «Помпи і клапани Ларсона» залишився позаду. Гескел пронизливо розсміявся: двадцять років відрізало за секунду. Кінець, жодного тобі більше Ларсона, ніякої тупої виснажливої щоденної роботи без підвищення і майбутнього. Більше ніякої рутини і місяців нудження. Усе пройдено й забуто. Нове життя, новий початок.

Він поквапився додому. Сонце вже сідало. Повз Гескела пролітали машини — все місто поверталося з роботи. Завтра вони знову будуть там, але не Гескел. Ніколи знову.

Гескел дістався до своєї вулиці, поруч уже височів будинок Еда Тілдона, масивна велична споруда з бетону і скла. Загавкав пес Тілдона. Гескел пройшов повз, не зупиняючись. Тілдоновий собака. Він божевільно розсміявся.

— Тримайся подалі від мене! — крикнув він до пса.

Верн дійшов до будинку, перестрибуючи через дві сходинки піднявся на ґанок і розчахнув двері. У вітальні, де було темно і тихо, враз почався якийсь метушливий рух. Кілька невиразних силуетів хутко розплелися й підвелися з дивана.

— Верне! — зойкнула Медж. — Чому ти сьогодні так рано?

Верн Гескел поставив портфель долі й кинув на крісло піджак з капелюхом. Його зморшкувате обличчя перекосилося від суперечливих почуттів, що кипіли в ньому.

— Якого біса! — сполошилася Медж, нервово підбігаючи до нього і розгладжуючи на собі піжаму. — Щось трапилося? Я не чекала на тебе так... — вона затнулася, зашарівшись. — Я хотіла сказати...

Пол Тайлер повільно підійшов до Гескела.

— Привіт, Верне, — промимрив він зніяковіло. — Заходив привітатися і повернути твоїй дружині книжку.