Филип Дик – Повне зібрання короткої прози. Том 2 (страница 83)

Трент нервово здригнувся.

— Що?!

— Гості на чужій планеті. Подивіться на нас: захисні костюми, шоломи, космічні скафандри — просто щоб пройтися. Ми корабель, що приземлився в чужому світі, де нам не вижити.

Коротка зупинка завантажити припаси — і знову старт.

— Герметичні шоломи, — дивним голосом промовив Трент.

— Герметичні шоломи, свинцеві екрани. Лічильники радіації та спеціально оброблені вода і їжа. Невеличкий гурт бігунів з благоговійним острахом роздивлявся велетенський корабель, що виблискував на сонці. Неподалік, праворуч за деревами, виднілося селище бігунів: ретельно висаджені, як на шаховій дошці, городні культури, загороди для тварин і дощаті будинки.

— Аборигени, — сказав Норріс. — Мешканці цієї планети. Вони можуть дихати цим повітрям, пити цю воду, споживати місцеві рослини. А ми не можемо. Це вже їхня планета. Не наша. Вони можуть тут жити, будувати суспільство.

— Сподіваюся, ми зможемо сюди повернутись.

— Повернутися?

— В гості, з часом.

Норріс сумно всміхнувся.

— Я теж сподіваюся на це. Але тоді нам треба буде запитати дозволу у місцевих — дозволу на посадку. — У нього в очах спалахнув вогник надії і, раптом, — болю. Несподівана агонія, що витіснила усе інше. — Нам доведеться запитати у них дозволу, і вони можуть відмовити. Може, вони не хотітимуть нашого товариства.

Містечко

Верн Гескел сумно піднімався сходами свого будинку, його І плащ волочився по землі. Чоловік почувався втомленим, втомленим і пригніченим. Його ноги гуділи.

— Боже мій! — вигукнула Медж. Він зачинив двері, зняв плащ і капелюх. — Ти вже вдома?

Гескел кинув портфель додолу і взявся розшнуровувати взуття. Його тіло було виснаженим, обличчя — сірим і змарнілим.

— Скажи щось!

— Вечеря вже готова?

— Ні, вечеря ще не готова. Що тобі не так? Знову посварився з Ларсоном?

Гескел зайшов на кухню й налив собі склянку теплої шипучки.

— Давай переїдемо звідси, — сказав він.

— Переїдемо?

— Подалі з Вудленда. До Сан-Франциско, та куди-завгодно. — Гескел випив шипучку, сперши своє заморене мляве тіло на блискучу раковину. — Я паскудно почуваюся, мабуть, треба знов навідатися до дока Барнза. Якби ж сьогодні вже була п’ятниця, а завтра — субота.

— Що ти хочеш на вечерю?

— Я не знаю. Нічого. — Гескел втомлено похитав головою і вмостився за кухонний стіл. — Що завгодно. Усе, чого я хочу, — це відпочити. Відкрий якусь консерву, може, свинину з бобами чи щось таке.

— Давай сходимо в «Донз стейкгауз». У них смачні стейки по понеділках.

— Ні, мені на сьогодні досить цих людських пик.

— І до всього, ти, мабуть, ще й надто втомлений, щоб відвезти мене до «Гелен Ґрантз».

— Машина в ремонті, знову зламалася.

— Може, тобі варто краще про неї дбати?

— Чого ти, в біса, хочеш від мене? Носити її в целофановому пакеті?

— Не кричи на мене, Верне Гескел! — Медж почервоніла від гніву. — Може, ти сам зготуєш вечерю?

Гескел втомлено підвівся і почимчикував до дверей у підвал.

— Побачимося пізніше.

— Куди ти зібрався?

— У підвал.

— О Господи! — розпачливо скрикнула Медж. — Ці поїзди, ці іграшки! Хіба так можна? Ти ж доросла людина, вже за сорок!

Гескел нічого не відповів. Він уже здолав половину сходинок і намагався намацати вимикач.

Підвал був прохолодним і вологим. Гескел зняв з гачка кепку залізничника й натягнув на голову. Його втомлене тіло збадьорили радість і слабкий приплив енергії. Він жвавою ходою рушив до великого фанерного столу.

Повсюди були залізничні колії: на підлозі, під ящиком з вугіллям, поміж опалювальними трубами котла. Вони сходилися на столі, прокладені по ретельно сконструйованих підйомах.

Сам стіл був завалений трансформаторами, індикаторами і перемикачами, купами обладнання і дротів. І...

І ще там було місто.

Детальна, дуже точна модель Вудленда. Кожне дерево і будинок, кожна крамниця, будівля, вулиця і пожежний гідрант.

Місто в мініатюрі, до найдрібніших деталей витворене за роки кропіткої роботи. Скільки він себе пам’ятав, ще з дитинства, Верн будував його і клеїв, працюючи після уроків.

Гескел увімкнув головний трансформатор, і на всіх коліях увімкнулися світлофори. Він подав струм на важкий електровоз «Ліонель», запаркований зі своїми вантажними вагонами. Електровоз повільно рушив, ковзнувши колією. Стрімка темна ракета, від вигляду якої Верну перехоплювало подих. Він натиснув на перемикач, і електровоз попрямував схилом униз, крізь тунель і за межі столу, а потім промчав під верстат.

Його поїзди. Його місто. Гескел схилився над мініатюрними будинками і вулицями, його серце розпирало від гордості. Він збудував його сам. Кожен дюйм, кожен бездоганний дюйм. Усе-усе місто. Гескел доторкнувся до куточка «Продуктової крамниці Фреда». Не бракувало жодної деталі. Вікна, вітрини з їжею, цінники, прилавки.

Готель «Аптаун». Він провів пальцем по його пласкому даху. Крізь вікно було видно дивани і крісла у вестибюлі.

Аптека «Ґрінз» — вітрини з подушками від бурситу і часописи. «Автозапчастини Фрейзера». Мексиканський ресторан. «Одяг Шарпстейна». «Спиртні напої Боба». Більярдний зал «Ейс».

Ціле місто. Верн простягнув над ним руки. Це він збудував його, це було його місто.

Поїзд повернувся з-під верстака. Його колеса наїхали на автоматичний перемикач, і розвідний міст слухняно опустився. Поїзд пролетів по ньому й помчав далі, тягнучи за собою вагони.

Гескел збільшив потужність. Поїзд розігнався і засвистів, скрегочучи на крутому повороті. Швидше! Пальці Гескела знов нервово смикнулися на трансформаторі. Потяг сіпнувся і помчав стрілою. Він похитувався й надривався, пролітаючи по дузі, трансформатор працював на повну потужність. Поїзд мчав на максимальній швидкості по колії, через мости й перемикачі, за великі труби опалювального котла.

Він зник за ящиком з вугіллям і вже за мить з божевільним гуркотом виринув по другий бік.

Гескел вимкнув трансформатор. Груди болісно здіймалися, було важко дихати. Верн всівся на стілець поруч з верстаком і прикурив тремтливими пальцями сигарету.

Поїзд і модель міста викликали в ньому дивні відчуття, які важко було пояснити. Відколи Верн був ще зовсім малим, років шести чи семи, він завжди любив поїзди, моделі електровозів, світлофорів, будівель. Перший поїзд йому подарував батько — старий завідний електровоз і кілька секцій колії. Коли Верну було дев’ять, у нього з’явився справжній електровоз і два перемикачі колій.

Він збирав їх усе більше, рік за роком. Колії, тягачі, перемикачі, вагони, світлофори. Потужніші трансформатори. І він почав працювати над моделлю міста.

Верн відтворював його дуже ретельно, деталь за деталлю. Спочатку, в середніх класах, він збудував модель Південно-Тихоокеанської військової частини. Тоді зупинку таксі поруч і кафетерій, де їли водії. Броад-стріт.

Далі все більше й більше. Будинки, крамниці, інші споруди. Усе місто, що з плином років росло під його руками. Щополудня він повертався додому зі школи і працював. Клеїв, різав, розмальовував, пиляв.

Тепер воно було майже готове. Майже. Йому було вже сорок три, і місто було майже готове.

Гескел обійшов великий фанерний стіл і шанобливо простягнув руки. Він торкався дахів мініатюрних будиночків.

Квіткова крамниця. Театр. Телефонна компанія. «Помпи і клапани Ларсона».

Воно теж було тут, так. Його місце роботи, місце, де він працював. Бездоганна мініатюра заводу, аж до останньої деталі.

Гескел розізлився. Клятий Джим Ларсон! Двадцять років роботи, день у день. І заради чого? Щоб дивитися, як інші отримують підвищення через його голову? Молодші, улюбленці боса. Підлабузники в яскравих краватках, які з усім погоджуються, у випрасуваних штанях і з широкими, тупими посмішками.

У Гескелі кипіли образа й ненависть. Усе життя він пропрацював заради Вудленда, але це так і не зробило його щасливим. Місто завжди було налаштоване проти нього. Міс Мьорфі у старших класах, мажори в коледжі, пихаті касири в супермаркетах, сусіди, копи і поштарі, водії автобусів і хлопчики-посильні. Навіть його дружина. Навіть Медж.

Він ніколи не почувався у місті своїм. Це була невелика, багата і дорога околиця Сан-Франциско, розташована нижче на півострові, за поясом туману[12]. Вудленд був надто буржуазним. Забагато маєтків, газонів, хромованих авто і шезлонгів, надто нудний і випещений. Так було завжди, скільки Верн себе пам’ятав, ще зі школи. А ще його робота.

Ларсон. «Помпи і клапани Ларсона». Двадцять років важкої праці.