Филип Дик – Повне зібрання короткої прози. Том 2 (страница 82)
— Але ж...
— Нічогісінько. Нікогісінько. Закинуте поселення. — Трент усівся на уламку бетонної плити. Його тіло заніміло, життєва сила покидала його. — Вони були тут зовсім нещодавно. Руїни ще не покрилися пилом. Минуло щонайбільше два тижні, відколи вони звідси пішли.
— Це вже не має значення. Мейсон і Даґлас продовжують пошуки. Даґлас знайшов колісний трактор, він може дістатися до тебе за кілька днів. Скільки у тебе залишилося кисню?
— На добу.
— Ми скажемо йому, щоб поквапився.
— На жаль, мені нічого додати. Тобто нічого втішного. — В його голосі була гіркота. — Увесь цей час вони були на місці, всі ці роки. А тепер, коли ми нарешті змогли сюди дістатися...
— Хоч якісь сліди залишилися? Що з ними сталося? Може, у тебе є якийсь здогад?
— Я ще тут усе роздивлюся. — Трент з натугою звівся на ноги. — Якщо знайду щось, то повідомлю.
— Щасти! — перешкоди заглушали все слабший голос. — Ми чекатимемо.
Трент пристебнув передавач до пояса і поглянув на сіре небо. Був пізній вечір, насувалася ніч. Ліс стояв похмурий, лиховісний. Благенька снігова оболонка безгучно вкривала брунасту рослинну масу, наче брудно-білою ковдрою. Радіоактивний сніг.
Убивчий пил — він усе падав і падав, уже триста років поспіль.
Він увімкнув ліхтар на шоломі. Промінь світла вихопив бліду смугу, що простяглася перед ним, між деревами, і далі, до розбитих бетонних колон та безладних завалів шлаку. Він підійшов до руїн.
Посеред руйновища виднілися вежі з устаткуванням, обплетені мереживом дротів опори, — усе досі не заіржавіло. Відкриті тунелі, які вели до підземелля, скидалися на чорні калюжі. Мовчазні, покинуті штольні. Він зазирнув в одну з них, скерувавши промінь свого ліхтаря вниз. Тунель вів прямовисно вниз, аж до серця Землі. Втім, був порожній.
Куди ж вони поділися? Що з ними трапилося? Трент повільно плівся серед руїн. Тут були люди, працювали, виживали. Потім вони вийшли на поверхню. Він бачив машини з бурильними приладами на капотах, що стояли поміж вежами. Їх вже встигло замести снігом. Отже, вони вийшли на поверхню — і щезли. Куди?!
Він присів у затишку під колоною і ввімкнув обігрівач. Костюм розігрівся, і поволі червонясте світіння оповило його відчуттям полегкості. Трент поглянув на лічильник. Рівень радіації був високий. Щоб поїсти і вгамувати спрагу, треба змінити місце.
Він був втомлений. Надто втомлений, щоб рухатися далі. Він сидів і, прихилившись, відпочивав. Ліхтар шолома виписував перед ним кола на сірій пелені. Навколо німотно падав сніг, який вкрив і його — сірий клубок посеред уламків бетону. Так само занімілий і нерухомий, як колони і каркаси навколо.
Трент задрімав. М’яко гудів обігрівач. Довкола здійнявся вітер, закручуючи сніг, обвіваючи чоловіка. Він осунувся вперед і завмер, впершись шоломом у бетон.
Опівночі він прокинувся і випростався, відчувши тривогу. Його розбудив якийсь шум, Трент прислухався.
Десь далеко щось глухо гуркотіло.
Може, це Даґлас на тракторі? Та ні, ще зарано. Він буде днів за два. Трент підвівся, струснувши із себе сніг. Гуркіт усе посилювався. Його серце закалатало. Він роззирнувся довкола, промінь ліхтаря прорізав пітьму.
Земля задвигтіла, усе Трентове тіло затремтіло, аж закалатав порожній кисневий балон. Він підвів погляд до неба і охнув.
Оживляючи досвітню темряву, небо прокреслив іскристий слід. Багряна свічка щосекунди збільшувалась у розмірах. Розкривши рота, він спостерігав за нею.
Щось падало з неба, приземлялося.
Ракета.
Довгастий металевий фюзеляж виблискував у променях вранішнього сонця. Люди злагоджено працювали, завантажуючи припаси й обладнання. Тунельні підйомники гасали вгору-вниз, вивозячи на поверхню з підземних галерей вантажі на корабель.
Люди працювали обережно і вправно, усі були в костюмах з металу і пластику, з ретельно припасованим свинцевим покриттям.
— Скільки там у вас в Копальні людей? — тихо запитав Норріс.
— Десь біля тридцяти. — Трент не зводив погляду з ракети. — Точніше, тридцять три, включно з тими, що назовні.
— Назовні?
— В розвідці, як я. Ще двоє добираються сюди. Вони незабаром будуть тут. Сьогодні увечері або завтра вранці.
Норріс щось відмітив у себе на схемі.
— Зараз ми можемо взяти з собою до п’ятнадцяти осіб.
Решту заберемо наступного разу. Вони протримаються ще тиждень?
— Так.
Норріс з цікавістю його розглядав.
— Як ви нас знайшли? Звідси далеко до Пенсильванії. Ми якраз прилетіли забрати останнє. Якби ви з’явилися на декілька днів пізніше...
— Мені показали дорогу бігуни. Вони сказали, що ви зникли, але невідомо куди.
Норріс розсміявся.
— Ми теж тоді не знали.
— Але ж ви маєте усе це добро кудись відправити. А цей корабель? Він старий, правда? Відремонтований?
— Спочатку це був носій ядерної зброї. Ми його знайшли і полагодили. Потроху вдосконалювали. Ми ще не знали, що будемо з ним робити. Навіть тепер у нас лишаються сумніви.
Утім, ми чітко усвідомлюємо, що настав час забиратися звідси.
— Забиратися? Із Землі?
— Звісно. Ходімо. — Норріс повів його до корабля. Вони піднялися на рівень одного з люків. Норріс зазирнув униз.
— Погляньте-но сюди. На людей, що заносять вантаж.
Робота майже завершилася. Останні навантажувачі їхали вже напівпорожні. З підземних галерей повивозили майже все, що лишилося: книги, плівки, картини, археологічні пам’ятки — усе, що залишилося від колишньої цивілізації. В трюмах готової покинути Землю ракети лежала купами сила-силенна речей.
— То куди далі? — запитав Трент.
— Перша зупинка на Марсі. Але ми там не залишимося. Можливо, рушимо далі, на супутники Юпітера і Сатурна. Ймовірно, нам підійде Ґанімед, а якщо не Ґанімед, то якийсь інший. А раптом і там не пощастить, то доведеться залишатися на Марсі. Там занадто сухо і безплідний ґрунт, зате немає радіації.
— А що, тут немає жодного шансу? Жодної можливості очистити заражені райони? От якби ми змогли знезаразити Землю, нейтралізувати радіоактивні хмари і...
— Якщо ми це зробимо, — відповів Норріс, — вони всі загинуть.
— Хто вони?
— Вертуни, бігуни, хробаки, жаби, блощиці — геть усі мутанти. Незліченне розмаїття життєвих форм, що вже пристосувалися до цієї Землі — до радіоактивної Землі. Цим рослинам і тваринам потрібні радіоактивні елементи. По суті, новою основою життя тут стало засвоєння радіоактивних металевих солей — того, що для нас є стовідсотково смертоносним.
— Навіть якщо так...
— Це вже не наш світ.
— Але ж ми — справжні люди, — зауважив Трент.
— Уже ні. Земля живе, кишить життям. І воно невпинно поширюється — в усіх напрямках. А ми є лише однією з форм, старих форм. Щоб залишитися тут, нам довелося б відновити попередні умови життя, давнішні чинники, той природний баланс, що був тут триста п’ятдесят років тому. Це колосальна робота. І якби нам це вдалося, тобто якби ми знезаразили Землю, то не залишилося б жодної із цих нових форм життя.
Тут Норріс вказав на величний брунатний ліс і далі на південь, де починалися хащі у випарах. Вони тяглися без кінця-краю, аж до Магелланової протоки.
— Певного мірою це те, на що ми заслуговуємо. Це
Норріс кивнув у бік людей в шоломах і важких захисних костюмах зі свинцевими підбивками, на людей, обвішаних дротами, лічильниками, кисневими балонами, захисними екранами, коробками з харчовими піґулками, флягами з очищеною водою. Люди працювали, пітніли у своїх громіздких скафандрах.
— Подивіться на них. Кого вони вам нагадують?
До них підійшов робітник, відсапуючись. На мить він підняв забрало шолома, поспішно хапнув повітря, а потім знервовано опустив його назад.
— Ми готові до старту, сер. Все повантажили.
— Плани змінилися, — відповів Норріс. — Ми почекаємо на товаришів цього чоловіка. Їхнє поселення занепадає, а нам не проблема затриматися на один день.
— Зрозумів, сер. — Робітник повернувся і почав спускатися на поверхню — чудернацька постать у важкому, зі свинцевими підбивками костюмі з кулястим шоломом, обвішана чудернацькими пристроями.
— Ми тут гості, — раптом сказав Норріс.