Филип Дик – Повне зібрання короткої прози. Том 2 (страница 81)

Трент неохоче рушив. Вони йшли вузькою стежкою, недавно прорубаною сікачами. Товсті мацаки і щупи джунглів вже тягнулися назад.

— Куди ми йдемо? — запитав Трент.

— До Пагорбу.

— Навіщо?

— Так треба.

Споглядаючи лискучих жуків, що рухалися поруч, Трент заледве вірив, що колись то були людські істоти. Принаймні, їхні пращури. Попри їхню неймовірно змінену фізіологію, розумом жуки не відрізнялися від людей. Їхній племінний устрій нагадував звичні людські спільноти — комунізм і фашизм.

— Можна дещо запитати? — мовив Трент.

— Про що?

— Я — перша людина, яку ви взагалі бачили? Чи є ще хто-небудь тут поблизу?

— Немає.

— А хтось бачив десь людські поселення?

— Навіщо тобі це знати?

— Просто цікаво, — скупо відказав Трент.

— Ти — єдиний, — задоволено сказав жук. — За тебе нам видадуть премію, за те, що ми тебе схопили. За це вже давно оголошено винагороду, але досі ніхто її не отримував.

Їм теж була потрібна людина. Людина — носій дорогоцінного знання, залишків традиції, потрібної мутантам, щоб зміцнити свою хистку соціальну структур. Мутантська культура була все ще нестійка. Їм був потрібен зв’язок з минулим. Людина — то знахар і мудрець, що міг би навчати і наставляти. Він може розповісти, яким було життя раніше, як жили їхні пращури, як поводилися, як виглядали.

Цінне надбання для будь-якого племені — надто тоді, коли в регіоні немає інших людей.

Трент люто вилаявся. Нікого?! Більше нікого? Таки мають бути інші люди — бодай десь. Якщо не на півночі, то на сході. У Європі, в Азії, в Австралії. Хоча б десь на земній кулі. Люди зі знаряддям, машинами та обладнанням. Копальня не може бути єдиним поселенням, останнім прихистком справжньої людини. Цінна дивина, приречена на загибель, коли згорять компресори, а агроцистерни висохнуть. Якщо йому не пощастить вже найближчим часом... Раптом жуки зупинилися, їхні антени підозріливо заворушилися.

— Що сталося? — запитав Трент.

— Нічого. — Жуки рушили далі. — На хвилину...

Сліпучий спалах. Жуків попереду як вітром звіяло, прокотився глухий гуркіт.

Трент упав на землю, а потім силкувався вирватися з плетива лози і цупкого бур’яну. Навколо копошилися жуки і люто з кимось билися. Вони сплелися з малими волохатими створіннями, які швидко і вправно стріляли з ручної зброї, а при наближенні хвицалися своїми довжелезними ногами. Бігуни.

Жукам було сутужно. Вони відступили назад по стежці і розсіялися по хащах. Бігуни стрибали за ними на своїх міцних задніх ногах, мов ті кенгуру. Останній з жуків зник, і стало тихо.

— Ну досить, — наказав один з бігунів. Він зробив глибокий вдих і випростався. — Де людина?

Трент неквапом підвівся.

— Я тут.

Бігуни допомогли йому звестися на ноги. Вони були невисокі на зріст — десь метр двадцять, товсті і округлі, покриті грубою шкірою. Дрібні доброзичливі личка розглядали його із цікавістю. Очі — як намистинки, тремтливі носи і довжелезні, як у кенгуру, ноги.

— У вас все в порядку? — запитав один із них. Він простяг Трентові свою флягу з водою.

— Усе гаразд, — Трент відмовився від фляги. — Але вони забрали мій бластер.

Бігуни обдивилися все довкола, але бластера не знайшли.

— То й біс з ним, — Трент понуро струснув головою, намагаючись зосередитися. — Що сталося? Що то був за спалах?

— Граната. — Бігуни аж понадувалися з гордощів. — Ми поставили розтяжку поперек стежки, причепили до чеки.

— Жуки контролюють більшу частину цієї території, — втрутився інший бігун. — Ми мусили прориватися з боєм.

На шиї у нього висів бінокль. Бігуни мали зброю: гладкоствольні пістолети і ножі.

— А ви справді людина? — не втерпів котрийсь із бігунів. — Зі справжніх людей?

— Саме так, — затинаючись, пробурмотів Трент.

На обличчях бігунів був трепет. Намистинкові очі вибалушилися. Вони торкалися його металевого костюма, скла шолому, кисневого балону і наплічника. Один із них присів навпочіпки і з виглядом фахівця оглянув передавач.

— А самі ви звідки? — муркотливо запитав їхній вожак. — Ви — перша людина, яку ми зустріли за багато місяців.

Трент крутнувся на місці, закашлявшись.

— Місяців, кажете? То виходить, що...

— Поблизу людей немає, а ми з Канади. З-під Монреаля. Там теж є людське поселення.

Трент розхвилювався.

— Це далеко? Можна дійти пішки?

— Ну, нам для цього було досить кількох днів. Але ми швидко рухаємося. — Бігун із сумнівом глянув на Трентові ноги у металізованих холошах. — Навіть не знаю. Вам доведеться довше йти.

Люди! Людське поселення!

— А скільки їх? Селище велике? Розвинене?

— Важко сказати, я лише одного разу бачив їхнє поселення. Живуть під землею. Яруси, відсіки. Ми у них міняли незаражені рослини на сіль. Але це було давно.

— Але як вони там живуть? Непогано? Мають інструменти — машини, компресори? Їхні агроцистерни працюють? Бігун ніяково засовався.

— Річ у тім, що їх там, мабуть, уже й немає.

Трент закляк.

— Як, вже немає? Що ви маєте на увазі?

— Вони могли піти звідти.

— Піти? — голос Трента був спохмурнів. — Куди?

— Хтозна, — відказав бігун. — Я не знаю, що з ними сталося. Ніхто не знає.

Трент рушив далі, на північ, поспішаючи, немов у лихоманці. Хащі поволі перейшли у ліс з дерев, схожих на папороть. Зусібіч — височенні мовчазні стовбури. Від усього несло пекучим холодом. Повітря було розрідженим і морозним.

Він був вкрай виснаженим. У розподілювачі залишався лише один балон кисню. Опісля йому доведеться відкрити шолом. Скільки він тоді протягне? Перший же дощ осипле його смертоносними частками, що потраплять у легені. Або ж це зробить перший сильний вітер з океану.

Трент зупинився, хапаючи повітря. Зійшов на гребінь видовженого пагорба. Унизу простяглася покрита рослинністю рівнина — темно-зелена, майже брунатна широчінь. Подекуди ясніли білі плями. Якесь руйновище. Три століття тому там було людське місто.

Жодного руху, жодної ознаки життя. Аніде.

Трент почав спускатися схилом. Ліс навколо німував. У всьому відчувалися пригніченість і зневіра. Не чути було навіть звичного шарудіння дрібних тварин. Звірі, комахи, люди — пощезали геть. Більшість бігунів подалося на південь. Дрібна звірина, схоже, вимерла. А що ж з людьми?

Він вийшов до руїн. Колись тут було велике місто. Потім, вочевидь, люди заховалися у бомбосховищах, шахтах і тунелях метро. Згодом вони розбудували свої підземні штреки. Упродовж трьох століть люди — справжні люди — виживали, перебуваючи під землею. Коли ж виходили нагору, то надягали спеціальні костюми, вирощували врожаї в агроцистернах, фільтрували воду, очищали компресорами повітря від радіонуклідів, захищали склом очі від яскравого сонця.

А тепер тут не було взагалі нічого.

Він зняв свій передавач.

— Копальня, Трент на зв’язку! — гаркнув він.

Передавач кволо зашипів. Йому не одразу відповіли. Голос звучав приглушено, здалека. Майже губився у перешкодах.

— Ну що? Ти знайшов їх?

— Вони зникли.