Филип Дик – Повне зібрання короткої прози. Том 2 (страница 80)

— Запускається вручну, це щось на зразок пневматичної рушниці. Коли дротик вже у повітрі, то обов’язково наздожене ціль, але йому слід надати початкового поштовху. — Поттер розсміявся. — Це я й роблю. Сильно подути — і все.

— Цікаво. — Трент повернув йому стрижень.

— А я взагалі перша людина, яку ви зустріли? — запитав він, з удаваною байдужістю поглядаючи на попелясті обличчя.

— Ага, — відповів Джексон. — Старець радо вас прийме, — його пискливий голос переповнювало завзяття. — То що скажете? Ми потурбуємося про вас. Нагодуємо, принесемо чистих від радіації рослин і тварин. Зостаньтеся хоч на тиждень, га?

— Вибачайте, — сказав Трент, — але у мене невідкладні справи. Можливо, зазирну до вас на шляху назад...

На лускатих обличчях було розчарування.

— Навіть на годинку? Хоч би переночували! Ми забезпечимо вас їжею. Старець полагодив чудовий холодильник.

Трент постукав по кисневому резервуару.

— Кисень закінчується. У вас немає компресора?

— Та ні, він же нам не потрібен. Хоча Старець, мабуть...

— Вибачайте, — Трент рушив. — Мушу йти далі. А ви впевнені, що в цій місцевості точно немає людей?

— Ми думали, що їх уже взагалі ніде не лишилося. Ви — перший, кого ми побачили. Хоча інколи виникали чутки. — Поттер вказав рукою на захід. — Там живе плем’я вертунів, — потім нерішуче перевів погляд на південь, — а там кілька племен блощиць.

— І ще є бігуни.

— А ви їх бачили?

— Саме туди я прямую.

— На півночі ще є підземельники — сліпі копачі. — Поттер скорчив гримасу. — Я їх не бачив, але чув про їхні нори та черпаки. Хай йому чорт, — оскалився він, — у кожного свій шлях.

— А на сході, — додав Джексон, — там, де починається океан, багато дельфінів — тих, що під водою. Вони там плавають, живуть у повітряних куполах і цистернах. Іноді з’являються вночі. Ночами взагалі вилазить доволі всіляких різновидів. Ми ж досі віддаємо перевагу дню. — Він почухав свою попелясту лускату шкіру. — Менше радіації.

— Це я знаю, — сказав Трент. — Бувайте.

— Щасти вам.

Вони вражено дивилися йому услід своїми широко розплющеними очима з-під важких повік. Трент повільно віддалявся, ступаючи по м’якій зеленій траві, його костюм з металу і пластику тьмяно мерехтів у променях полудневого сонця. Земля буяла життям: рослини, тварини, безладно копошилися комахи. Нічні й денні, земні й водяні істоти, небачені раніше різновиди у неймовірних кількостях, що не потрапили до каталогів і, схоже, ніколи вже туди не потраплять.

Під кінець Війни кожен дюйм земної поверхні став радіоактивним. Радіацією зросили і забомбили всю планету. Усе живе зазнало бета- і гамма-опромінення. Більшість життєвих форм загинули — але не всі. Радіація викликала мутацію на всіх рівнях серед комах, рослин і тварин. Швидкість мутації і селекції прискорилася: зміни, що раніше тривали б мільйони років, тепер відбувалися за секунди.

Це видозмінене потомство заселило всю Землю — вона кишіла міріадами просякнутих радіацією істот. У цьому світі вижили лише форми, яким не шкодить радіоактивний ґрунт і насичене радіоактивними частинками повітря. Комахи, тварини і люди, що пристосувалися, тепер жили на поверхні, що світилася навіть вночі.

Трент тужливо розмірковував про це, продираючись крізь просякнуті випарами хащі. Вправно орудуючи бластером, він випалював плющ і лозу на своєму шляху. Більшість океанів випарувалися, просочивши сушу вихорами радіоактивної вологи. Ці хащі просякли вологою, радіоактивною вологою, а ще — життям. Навколо шаруділи і розбігалися якісь маленькі істоти.

Він міцніше стис бластер і рушив далі.

Сонце вже сідало, спадав вечір. На тлі бузкового неба вимальовувалося пасмо зубчастих пагорбів. Захід сонця був вражаючим: хмарки підвішених частинок — частинок, що кружляли, ще відколи кілька століть тому стався перший вибух.

Він ненадовго зупинився подивитися. Він уже пройшов чималу відстань. Він був утомлений і зневірений.

Недоладні велетні з попелястою шкірою були типовим плем’ям мутантів. Їх прозвали жабами. Через їхню шкіру — як у пустельної жабовидної ящірки. А також через їхні мутовані внутрішні органи, пристосовані до радіоактивних рослин і повітря: вони безтурботно жили у світі, де йому, щоб вижити, доводилося носити екранований свинцем одяг, поляризоване оглядове скло, кисневий балон та спеціальні харчові піґулки, виготовлені з урожаю, вирощеному в підземній Копальні.

Копальня. Час вийти з ними на зв’язок. Трент увімкнув передавач і пробурмотів:

— Трент знову на зв’язку.

Він облизав сухі губи. Хотілося їсти й пити. Хоч би знайти якесь відносно затишне місце, не заражене радіацією. Бодай на чверть години скинути одяг, умитися, змити із себе піт і бруд.

Він вже два тижні був у дорозі. В жаркому, прилиплому до тіла обтяженому свинцем одязі, як у водолазному костюмі. А тимчасом навколо нього, ігноруючи смертельні вогнища радіації, повзали і стрибали незліченні біологічні форми.

— Копальня, — нарешті відгукнувся далекий голос.

— Я вже геть видихся на сьогодні. Спиняюсь на вечерю і відпочинок. До завтра вже нічого не робитиму.

— Жодних успіхів? — у голосі чулося явне розчарування.

— Жодних.

Тиша. Потім знову голос:

— Ну що ж, тоді, може, завтра.

— Може. Зустрів кількох жаб. Такі гарні молоді бички! Під два з половиною метри. — Його голос віддавав гіркотою. — Валандаються тут у самих штанцях і сорочці. Босоніж.

Чергового Копальні це не зацікавило.

— Я знаю. Пощастило босоті! Гаразд, лягай спати, завтра вранці мене розбудиш. Говорив щойно з Лоурензом.

— Де він?

— На заході, поруч з Огайо. Просувається досить швидко.

— Щось знайшов?

— Бігунів, блощиць та копачів, що виходять на поверхню по ночах — бліді такі сліпі істоти.

— Хробаки.

— Так, хробаки. Більше нічого. Коли вийдеш на зв’язок?

— Завтра, — відказав Трент, вимкнув передавач і пристебнув його до пояса.

Завтра. Він вдивлявся у морок, що густішав удалечині над пасмом пагорбів. І так уже п’ять років поспіль. І завжди — «завтра». Він був останнім з довгої черги людей, яких посилали на розвідку. Кожен тягнув із собою дорогоцінні кисневі балони, харчові піґулки і бластери, витрачаючи останні запаси у марних вилазках до хащів.

Завтра? Невдовзі настане оте «завтра», коли забракне кисневих балонів і харчових піґулок. Компресори і насоси зовсім зупиняться. Назавжди вийдуть з ладу. Копальня замовкне і загине. Якщо тільки їм не вдасться вже найближчим часом вийти з кимось на контакт.

Він присів навпочіпки і провів лічильником над самим ґрунтом, шукаючи безпечного місця для відпочинку. Зрештою він заснув.

— Поглянь-но на нього, — промовив здаля ледь чутний голос. Трент вмить очуняв і скинув із себе рештки сну, намацуючи бластер. Був ранок. Сіруваті сонячні промені пробивалися крізь крони дерев. Навколо нього відчувався якийсь рух.

Бластер... зник!

Трент сів, випроставши спину і цілком прокинувшись. Рухомі примари нагадували людей, але лише віддалено. Блощиці.

— Де моя зброя? — запитав Трент.

— Не хвилюйся, — один з жуків підступив ближче, за ним — інші. Трент зіщулився і незграбно звівся на ноги, а жуки тимчасом його оточили.

— Ми тобі його віддамо.

— Тоді віддайте зразу, — Трент змерз, геть закоцюб. Він заклацнув на місце шолом і затягнув пасок. Він тремтів, трусився. З листя і лози спадали слизькі краплини. Ґрунт під ногами розмок.

Жуки радилися. Їх було всього десять чи дванадцять. Дивні істоти радше нагадували комах, аніж людей. У них був панцир — товстий лискучий хітин. Очі з кількома кришталиками. Збуджені тремтливі антени, чутливі до радіації.

Їхній захист був недосконалий: сильна доза — і їм гаплик. Вони виживали завдяки тому, що завчасно виявляли радіацію й уникали її, і лише частково — завдяки імунітету. Їжу вони споживали лише після попередньої обробки: спочатку її переварювали теплокровні тварини, а вже потім вони самі — у вигляді фекалій, очищених від радіоактивних часток.

— Ти — людина, — заявив один із жуків. Його голос звучав пронизливо і металічно. Жуки були асексуальними — принаймні присутні тут. Існували ще два типи: трутні чоловічої статі і Матка. Жуки, що схопили Трента, були безстатевими вояками, озброєними пістолетами та сікачами для гілля.

— Саме так, — відповів Трент.

— Що ти тут робиш? І скільки ще тут вас?

— Та чимало.

Жуки знову почали радитися, їхні антени жваво захиталися. Трент чекав. Хащі заворушилися, наповнюючись життям. Він побачив, як угору по стовбуру дерева і далі у віття здіймалася драглиста маса, а всередині виднівся напівперетравлений ссавець. Затріпотіли крильцями невизначеного кольору денні метелики. Заворушилося листя: то підземні істоти тихо заривалися подалі від денного світла.

— Ходімо з нами, — розпорядився жук і жестом вказав напрямок. — Уперед.