Филип Дик – Повне зібрання короткої прози. Том 2 (страница 79)

Кроу нетерпляче підвів погляд.

— Що?

— Яка у вас буде форма правління? Як ваше суспільство буде облаштовано тепер, коли ти витурив нас із Землі? Яке у вас буде врядування замість нашої Вищої Ради і Конгресу?

Кроу не відповів. Він уже знову поринув у роботу. На його обличчі застиг дивний серйозний вираз, особлива твердість, якої L-87t раніше не помічав.

— Хто керуватиме справами? — перепитав L-87t. — Хто буде урядом тепер, коли нас немає? Ти сам казав, що люди не демонструють спроможності керувати складним сучасним суспільством. Ви зможете знайти людину, здатну із цим впоратися? Чи існує людська істота, спроможна вести за собою людство?

Кроу силувано посміхнувся і продовжив працювати.

Планета для тимчасових мешканців

Сонце пізнього полудня сліпило й немилосердно пекло — велетенське яскраве світило в небі. Трент на мить зупинився перевести подих. Під свинцевою прокладкою шолома з його обличчя краплина за краплиною стікав піт — липка волога, що, випаровуючись, затуманювала оглядове скло і заважала дихати.

Він пересунув аварійний комплект на інший бік, затягнув ремінь бластера, витяг з кисневого розподілювача кілька використаних балончиків і пожбурив у кущі. Балончики покотилися і щезли у безкрайому обширі багряно-зеленого листя і лози.

Трент глянув на лічильник: радіаційний фон був невисокий, тож на якусь довгождану мить він зсунув шолом на потилицю.

Йому в носа й рота миттю вдарило свіже повітря. Він зробив глибокий вдих, наповнивши легені. Повітря приємно пахло — густе й вологе, насичене ароматом живої флори. Він видихнув і знову вдихнув.

Праворуч, обплівши присадкуватий бетонний стовп, колоною здіймалися помаранчеві чагарі. Горбиста місцина довкола поросла деревами і травою. Здаля рослинний масив скидався на стіну — справжнісінькі джунглі з повзучим бур’яном, комахами, квітами і підліском, який доведеться випалити щоб пройти.

Тріпочучи тендітними барвистими крильцями, повз нього пролетіли два величезних метелики і подалися геть. Скрізь буяло життя: у траві роїлися комахи, в кущах шаруділи гризуни, джунглі гуділи життям. Трент зітхнув і поправив шолом. Два подихи — і годі. На більше він не зважився.

Він подав більше кисню, підніс до губ передавач й одразу його увімкнув.

— Трент викликає чергового Копальні. Чуєте мене?

Шум у навушниках, потім — тиша. Нарешті залунав ледве чутний глухий голос:

— Говори, Тренте. Де тебе, в біса, носить?

— Усе ще рухаюсь на північ. Попереду — руїни. Можливо, доведеться йти в обхід. Схоже, не пройти.

— Руїни?

— Мабуть, Нью-Йорк.

Голос став жвавішим:

— Знайшов щось цікаве?

— Нічого, принаймні на тепер. Буду обходити і десь за годину надішлю звіт. — Трент глянув на годинник. — Зараз пів на третю. До вечора вийду на зв’язок.

Голос завагався:

— Нехай щастить. Сподіваюся, ти щось знайдеш. Вистачає кисню?

— Нормально.

— Харчі?

— Ще досить. Зрештою, можу знайти їстівні рослини.

— Даремно не ризикуй!

— Не буду, — Трент клацнув передавачем і пристебнув його до пояса. «Не буду», — повторив він, підняв бластер, одягнув наплічник і рушив далі. Його важезні, зі свинцевою прокладкою черевики глибоко вгрузали в буйну живу зелень і багно.

Коли він їх побачив, було вже пів на п’яту. Вони вийшли до нього просто з хащів. Їх було двоє. Молоді чоловіки: високі, сухоребрі, попелясті, із синьо-сірою лускою. Вітаючись, один із них підняв руку. На ній було шість чи сім пальців, з додатковими фалангами.

— Добрий день, — пропищав він.

Трент ураз зупинився. Його серце закалатало.

— Добрий день.

Двоє юнаків повільно підійшли ближче. Один із них тримав сокиру для гілля. На другому теліпалися штани та залишки лляної сорочки. На зріст вони були близько двох з половиною метрів. Майже не мали м’язів: самі кістки та суглоби і великі, допитливі очі з важкими повіками. Відрізнялися вони і внутрішньою будовою: докорінно інший обмін речовин і клітинна будова, здатність засвоювати радіоактивні солі, відмінна травна система. Обидва витріщалися на Трента з усе більшою цікавістю.

— А скажіть, — сказав один із них, — ви — людина?

— Саме так, — відказав Трент.

— Мене звуть Джексон.

Він простяг суху лускату руку, і Трент незграбно її потиснув. Крізь грубу екрановану свинцем рукавицю долоня відчувалася дуже тендітною. Потім юнак додав:

— А це мій друг, Ерл Поттер.

Трент потиснув руку Поттеру.

— Вітання, — промовив той. — Його жорсткі губи посмикувалися. — А можна глянути на ваше спорядження?

— Моє спорядження? — перепитав Трент.

— Ваш бластер та обладнання. Що це у вас на поясі? А що це за бачок?

— То — передавач і кисневий розподілювач. — Трент показав їм передавач. — Працює на батареї. Радіус дії — сто шістдесят кілометрів.

— А ви з табору? — швидко запитав Джексон.

— Так, з Пенсильванії.

— І скільки вас?

Трент знизав плечима.

— Та з дві дюжини.

Попелясті велетні здивувалися.

— А як же вам вдалося вижити? Пенсі ж добряче дісталося. Хіба ні? Там глибочезні вирви.

— Копальні, — пояснив Трент. — Коли почалася війна, наші пращури оселились у вугільних копальнях. Це все записано у хроніках. Наразі нам досить непогано ведеться. Ми вирощуємо їжу у печерах. Маємо кілька машин, насосів, компресорів і електрогенераторів. А ще — токарні й ткацькі верстати.

Він не уточнив, що генератори треба заводити вручну і що лише половина аграрних цистерн досі працювала. Після трьох століть експлуатації не тільки пластикові, але й металеві інструменти зносилися — попри всі безкінечні ремонти і лагодження. Обладнання розвалювалося, виходило з ладу.

— Оце так, — не вгавав Поттер, — а Дейв Гантер, виходить, дурень.

— Дейв Гантер?

— Дейв стверджує, що людей більше немає, — пояснив Джексон. Він із цікавістю тицьнув у шолом Трента. — Ходімо з нами. Тут неподалік наше селище — близько години їзди на нашому мисливському тракторі. Ми з Ерлом тут полюємо на крилатих кроликів.

— Крилатих кроликів?

— Так, кроликів, що літають. У них чудове м’ясо і важать під тридцять фунтів, тільки їх непросто збити.

— А чим же ви їх збиваєте? Не сокирою ж?

Поттер і Джексон розсміялися.

— Гляньте-но сюди. — Поттер дістав з холоші штанів довгий латунний стрижень, який був щільно припасований до його кістлявої ноги.

Трент уважно оглянув стрижень. Ручна обробка. Довга рурка з м’якої латуні з акуратно висвердленим осереддям.

Один кінець — у формі сопла. Він зазирнув досередини. Там була тонка металева шпилька, закріплена у брусочку з прозорого металу.

— А як же воно працює?