Филип Дик – Повне зібрання короткої прози. Том 2 (страница 77)
Він підвів руку перед вхідними дверима, і ті розчинилися. Кроу швидко зайшов, і вони знову з’явилися. Він глянув на годинник. Час іще був, на робочому місці його чекали аж за годину.
Кроу потер руки. Він завжди із захопленням приходив сюди, у власне помешкання, де він виріс, де жив як звичайна некласована людська істота — до того, як натрапив на це і почав своє блискавичне сходження у вищі класи.
Кроу пройшов своїм маленьким тихим будинком, щоб попрацювати в гаражі позаду. Він відсунув засув і відчинив двері. У гаражі було тепло й сухо. Кроу вимкнув сигналізацію, складне переплетення дзвіночків і дротів, які направду не були потрібними: роботи ніколи не заходили в людський квартал, а люди нечасто крали одні в одних.
Замкнувши за собою двері, Кроу всівся перед купою механізмів, зібраних в центрі гаража. Він увімкнув струм, і все загуділо. Ожили циферблати і стрілки, загорілися індикатори.
Прямокутне сіре Вікно перед ним потьмяніло до світло-рожевого і злегка замерехтіло. Вікно. Серце Кроу боляче гупало, він натиснув клавішу. Вікно перестало мерехтіти й показало зображення. Кроу підсунув до Вікна сканер й увімкнув його. Зображення ставало чіткішим, сканер клацнув. Зарухалися якісь форми, невиразні обриси, що тремтіли і розпливалися.
Кроу налаштував контрастність.
Двоє роботів стояли біля столу, рухаючись жваво і рвучко. Він сповільнив зображення. Роботи щось сортували. Кроу збільшив зображення, і предмети розрослися достатньо, щоб лінзи сканера могли зафіксувати і зберегти все у належній якості.
Роботи сортували Списки, Списки класу один. Оцінювали й розділяли на стоси. Кількасот стосів запитань і відповідей.
Перед столом стовбичив стривожений натовп, нетерплячі роботи чекали на свої результати. Кроу пришвидшив зображення. Двоє роботів забігали, перетасовуючи й відсортовуючи Списки, їхні силуети розпливалися. Аж ось один з них підняв Список класу один з відповідями.
Список. Кроу зафіксував його у Вікні, скинувши швидкість до нуля. Список можна було роздивитися, як експонат на виставці. Плівковий сканер загудів, записуючи питання і відповіді.
Кроу не страждав від почуття провини. Жодних докорів сумління за те, що використовував Часове вікно, аби підгледіти результати. Він робив це вже десять років поспіль, пробиваючись нагору із самого низу, від некласованого і до вершини Списків, класу один. Він ніколи себе не обманював: якби він не знав відповідей наперед, то нічого б не склав, а досі залишався б некласованим, внизу, разом з іншою людською масою.
Списки були пристосовані під розум роботів. Це було творіння роботів, породження їхньої культури. Чужої людям культури, до якої їм було важко пристосуватися. Не дивно, що Списки складали лише роботи.
Кроу видалив зображення у Вікні й відсунув сканер убік. Він спрямував Вікно назад у часі, промотуючи на кілька століть у минуле. Йому ніколи не набридало дивитися на давні часи, часи до Тотальної війни, що зруйнувала людське суспільство і знищила всі людські традиції. Часи, коли людина жила без роботів.
Він погрався з налаштуваннями, вловлюючи момент. Вікно показувало роботів, що відбудовували повоєнне суспільство, розтікаючись по зруйнованій планеті, розчищаючи її від уламків, зводячи величезні міста і споруди. Разом з рабами-людьми, громадянами-прислужниками другого сорту.
Він бачив Тотальну війну. Дощ смерті з неба, квітучі бліді пломені руйнування. Він бачив, як людське суспільство розчиняється в радіоактивних частинках. Усе людське знання і культура губляться в хаосі.
І знову він дивився на свою улюблену сцену. Сцену, яку він постійно переглядав, отримуючи неймовірне задоволення від такого унікального видовища: людські істоти в підземній лабораторії на початку війни конструюють і будують перших роботів, оригінальних роботів A-типу. Чотири століття тому.
Ед Паркз повільно плівся додому, тримаючи сина за руку. Донні мовчки дивився під ноги. Хлопець був блідим і нещасним, з червоними напухлими очима.
— Вибач, тату, — промимрив він.
Ед сильніше стиснув синову долоню.
— Нічого, хлопче, ти зробив, що міг, тож не хвилюйся про це. Може, наступного разу пощастить. Почнемо готуватися раніше. — Він стиха вилаявся. — Ці нікчемні металеві баки. Прокляті бездушні бляшанки!
Спадав вечір, сонце вже сідало. Вони удвох повільно піднялися сходами ґанку й увійшли до будинку. Ґрейс зустріла їх біля дверей.
— Не пощастило? — вона глянула на їхні обличчя. — Бачу. Та сама стара історія.
— Стара історія, — повторив гірко Ед. — У нього не було шансів. Безнадійно.
З їдальні долинули звуки чоловічих і жіночих голосів.
— Хто там? — дратівливо запитав Ед. — У нас гості? Заради Бога, тільки не сьогодні.
— Пішли, — Ґрейс потягнула його на кухню. — Є новини, може, хоч вони тебе підбадьорять. Донні, і ти йди з нами, тобі це теж буде цікаво.
Ед з Донні зайшли на кухню. Там було повно людей: Боб Макінтайр зі своєю дружиною Пет, Джон Голлістер, його дружина Джоан з двома доньками, Піт і Роуз Клейни, сусіди Нет Джонсон, Тім Дейвіс і Барбара Стенлі. Кімната гуділа від жвавої розмови. Усі гуртом оточили стіл, збуджені й нервові.
Стіл був заставлений бутербродами і пляшками з пивом. Чоловіки і жінки сміялися, щасливо усміхалися, їхні очі радісно блищали.
— Що трапилося? — пробурчав Ед. — Ми щось святкуємо?
Боб Макінтайр поплескав його по плечі.
— Привіт, Еде! Сталося дещо важливе. — Він помахав плівкою зі свіжим випуском новин. — Зберися, тебе це вразить.
— Зачитай йому, — радісно гукнув Піт Клейн.
— Ну ж бо! Читай! — усі оточили Макінтайра. — Послухаємо ще раз.
Обличчя Макінтайра було бадьорим.
— Отже, Еде, він нарешті зробив це. Він там.
— Хто? Що хто зробив?
— Кроу, Джим Кроу. Він склав Списки класу один, — котушка з плівкою тремтіла в руці Макінтайра. — Він потрапив до Вищої Ради. Розумієш? Він уже там. Людська істота! Член найвищого керівного органу планети.
— Боже! — вигукнув вражений Донні.
— А що далі? — запитав Ед. — Що він робитиме?
Макінтайр нервово усміхнувся.
— Скоро дізнаємося. Нам відомо, що він щось замислив, ми це відчуваємо. І ми ось-ось побачимо результат.
Кроу швидким кроком увійшов до Палати Ради, тримаючи портфель від пахвою. Сьогодні він одягнув новий модний костюм, зачесав волосся й начистив черевики.
— Добрий день, — ввічливо привітався він.
На нього розгублено дивилися п’ятеро роботів. Усі вони були старими, кожному було понад сто років. Потужні роботи N-типу, що запанували у сфері управління з моменту своєї появи. Неймовірно старий робот D-типу, якому було вже майже три століття. Коли Кроу рушив до свого місця, п’ятеро роботів розступилися, щоб дати йому дорогу.
— Ви... — звернувся до нього робот N-типу. — Ви новий член Ради?
— Саме так, — Кроу всівся на своє місце. — Хочете перевірити мої документи?
— Якщо можна.
Кроу передав картку, яку йому видали в комісії Списків. П’ятеро роботів уважно її вивчили й зрештою повернули.
— Здається, все в порядку, — неохоче визнав D.
— Звісно, — Кроу відкрив портфель. — Я одразу стаю до роботи. Є чимало матеріалів, які треба розібрати. У мене є кілька звітів і плівок, які вам варто переглянути.
Не зводячи очей з Джима Кроу, роботи розсілися по своїх місцях.
— Це нечувано, — сказав D. — Ви серйозно? Ви справді збираєтеся сидіти тут поруч з нами?
— Аякже, — відрізав Кроу. — Годі марнувати час, є важлива справа.
До нього схилився робот N-типу, масивний і зверхній, тьмяно поблискуючи своїм інкрустованим, вкритим патиною корпусом.
— Містере Кроу, — сказав він холодно. — Ви маєте розуміти, що це абсолютно неможливо. Хоча закон і дає вам — технічно — право сидіти в цій...
Кроу спокійно посміхнувся у відповідь.
— Раджу ознайомитися з моїми результатами Списків. Ви побачите, що я за весь час жодного разу не помилився. Мої результати бездоганні. Наскільки мені відомо, жоден з вас не має таких результатів, тому відповідно до урядових правил, затверджених офіційним указом комітету Списків, я ваш керівник.
Слова пролунали, як вибух бомби. П’ятеро роботів вражено застигли у своїх кріслах. Їхні очні лінзи схвильовано поблискували. Палата загуділа тривожним дзижчанням.
— Покажіть, — буркнув N, простягаючи затискач. Кроу кинув йому в’язку своїх Списків, і роботи жваво кинулися
— Це правда, — підтвердив D. — Неймовірно. Жоден робот ніколи не мав бездоганних результатів. За нашими ж законами ця людина справді є нашим керівником.
— Тепер, — продовжив Кроу, — берімося до справи. — Він розклав плівки і звіти. — Я не гаятиму часу. У мене є до вас пропозиція, важлива пропозиція щодо найбільшої проблеми у нашому суспільстві.
— І що ж це за проблема? — з тривогою запитав X.
Кроу напружився.
— Проблема людей. Підкорених людей у світі роботів. Лакеїв при чужій культурі, обслуги роботів.
Тиша.