Филип Дик – Повне зібрання короткої прози. Том 2 (страница 76)
— Це справді дивно: людина, розумніша за робів. Цікаво, як так вийшло.
— Він був звичайним майстром. Механіком, що лагодив машини й розробляв електросхеми. Некласованим, звичайно. А тоді раптом склав свої перші Списки, потрапив до класу двадцять. На наступних піврічках отримав дев’ятнадцятий, і вони були змушені дати йому роботу. — Макінтайр захихотів. — Оце так біда, так? Їм довелося сидіти поруч з людською істотою.
— І як вони відреагували?
— Хтось звільнився, вирішивши, що краще піти, ніж сидіти поруч з людиною. Але більшість лишилася, є чимало порядних робів.
— Хотів би я зустрітися із цим Кроу.
Макінтайр насупився.
— Та розумієш...
— У чому річ?
— Наскільки я знаю, він не дуже любить, коли його часто бачать з людьми.
— Чому це? — наїжачився Ед. — Що не так з людьми? Чи він надто поважний і могутній, сидить там з роботами...
— Річ не в тому, — у Макінтайрових очах з’явився дивний вираз, мрійливий і відсторонений. — Не лише в цьому, Еде. У нього є план, грандіозний план. Я не мав би розповідати, але це знаменитий план.
— І що він задумав?
— Поки не можу сказати, дочекайся, коли він потрапить у Раду, потерпи, — очі Макінтайра гарячково світилися. — Це просто бомба, що струсить увесь світ, від якої здригнуться зірки і сонце.
— То розкажи!
— Я й сам точно не знаю, але в Кроу є щось у рукаві, щось неймовірне. Ми всі на це чекаємо, чекаємо на цей день.
Джеймс П. Кроу задумано сидів за полірованим столом з червоного дерева. Ім’я, звісно, було вигаданим. Він узяв його після перших експериментів, посміхаючись при цьому до себе. Ніхто ніколи не дізнається, що воно означає, це залишиться його приватним жартом, персональним і прихованим. А все ж то був хороший жарт, гострий і доречний[11].
Він був невисоким чоловіком ірландсько-німецького походження. Струнким, зі світлою шкірою, блакитними очима і білявим волоссям, яке спадало на обличчя, тож доводилося зачісувати його назад. Кроу ходив у непрасованих мішкуватих штанях і підкочував рукава, був нервовий і дратівливий, безперестанку курив, пив чорну каву й уночі зазвичай не міг заснути. В його голові безупинно роїлися думки.
Кроу раптом звівся на ноги і підійшов до відеопередавача.
— Пришліть Уповноваженого колоній, — наказав він.
Металево-пластикове тіло Уповноваженого проштовхнулося крізь двері в кабінет. Робот R-типу, терплячий і ефективний.
— Ви хотіли... — він затнувся, побачивши людину. На мить його світлі очні лінзи з сумнівом зблиснули. Його риси скривила ледь помітна відраза. — Ви хотіли мене бачити?
Кроу раніше вже спостерігав цей вираз. Безліч разів. Він звик до нього — чи принаймні майже звик. Подив, а тоді гордовита відстороненість, холодна, підкреслена формальність. Він був
Хтось неприховано демонстрував ворожість. Цей робот стримувався, бо Кроу був його офіційним начальником.
— Так, я хотів тебе бачити, — спокійно сказав Кроу. — Мені потрібен звіт вашого відділу. Чому він досі не надійшов?
Робот закляк, досі гордовитий і відсторонений.
— Підготовка такого звіту забирає чимало часу. Ми докладаємо всіх зусиль.
— Він має бути готовий протягом двох тижнів, не пізніше.
У роботі точилася внутрішня боротьба між вкоріненими упередженнями і урядовими вимогами.
— Звісно, сер. Звіт буде готовий за два тижні. — Він рушив геть з кабінету, двері за ним зачинилися.
Кроу гучно зітхнув. Докладають всіх зусиль? Аякже. Аби лише не вдовольнити людської істоти, навіть якщо вона у ранзі радника і отримала клас два. Усі вони саботували роботу, аж до найнижчої ланки. Дошкуляли дрібницями.
Двері розтанули, і в кабінет жваво в’їхав інший робот.
— Здоров, Кроу. Маєш хвилинку?
— Звичайно, — Кроу усміхнувся. — Заходь і сідай. Я завжди радий з тобою поговорити.
Робот вивалив Кроу на стіл якісь папери.
— Тут записи й таке інше. Робочі дрібнички. — Він уважно подивився на людину. — Ти виглядаєш засмученим. Щось сталося?
— Затримується звіт, який мені потрібен. Хтось не поспішає.
— Звична історія, — зітхнув L-87t. — До речі, ми ввечері зустрічаємося. Не хочеш зайти і виголосити промову? Має зібратися багато учасників.
— Що це за зустріч?
— Партійна. Про рівність. — L-87t махнув правим затискачем, вивівши у повітрі якусь подобу півкола — Знак Рівності. — Ми були б раді, якби ти був з нами, Джиме. Прийдеш?
— Ні. Хотів би, але у мене купа роботи.
— О, ну гаразд. У будь-якому разі, дякую. — Робот рушив до дверей, але біля виходу зупинився. — Знаєш, ти дав нам струму в руку. Живе підтвердження нашого переконання, що людські істоти — рівня роботам, і що вони повинні мати відповідне визнання.
Кроу кволо усміхнувся.
— Але люди не рівня роботам.
L-87t обурено заторохтів.
— Чому ти так кажеш? Хіба ти не живий доказ цьому? Подивися на результати своїх Списків. Вони бездоганні, жодної помилки. І за кілька тижнів ти отримаєш клас один, найвищий клас.
Кроу похитав головою.
— Вибач, але люди рівня роботам десь як роботи рівня кухонній плиті, дизельному двигуну чи снігоочиснику. Є чимало речей, яких люди не можуть робити, давай визнаємо цей факт.
L87-t розгубився.
— Але ж...
— Я кажу, що думаю. Ти ігноруєш реальність, люди і роботи цілковито різні. Ми, люди, можемо співати, грати, писати п’єси, оповідання і опери, малювати, будувати декорації, квітники і будинки, готувати смачну їжу, кохатися, видряпувати сонети на меню — роботи цього не можуть. Але роботи можуть споруджувати дуже складні міста й створювати досконалі машини, працювати днями без перепочинку, думати без перерви на емоції, засвоювати без часової затримки складну інформацію.
Люди кращі в одних сферах, роботи — в інших. У людей розвинені емоції та почуття, естетичне сприйняття. Ми чутливі до кольорів, звуків, текстур і приправленої вином ніжної музики. Усе це дуже гарні речі, цінні, але вони цілковито недоступні для розуміння роботами. Роботи ж виключно інтелектуальні — що теж чудово. Обидві реальності чудові. Емоційні люди, чутливі до мистецтва, музики і драми. Роботи, що думають, планують і розробляють механізми. Але це не означає, що ми однакові.
L-87t сумно похитав головою.
— Я не розумію тебе, Джиме. Хіба ти не хочеш допомогти своєму виду?
— Хочу, звичайно, але по-справжньому, не ігноруючи фактів й не утверджуючи ілюзорних уявлень, що люди і роботи взаємозамінні, однакові елементи.
В очних лінзах L-87t загорілася цікавість.
— То яке ж тоді твоє рішення?
Кроу міцно стиснув щелепи.
— Покрутись тут ще кілька тижнів, і, може, сам побачиш.
Кроу вийшов з будівлі Терранської служби безпеки і попрямував вулицею. Довкола нього вирували потоки роботів, яскраві корпуси з металу і пластику на змащених шарнірах. За винятком камердинерів, люди ніколи сюди не заходили. Це був управлінський район, осердя, ядро, де відбувалися планування й організація, з цього кварталу контролювалося життя міста. Всюди були роботи: у наземних машинах, на рухомих підйомниках і балконах. Вони заходили в будинки, викочувалися з них, стояли блідими блискучими групами там і тут, як римські сенатори, розмовляючи, обговорюючи справи.
Дехто з роботів побіжно і формально з ним вітався, киваючи металевою головою, й одразу відвертався. Більшість же цілковито його ігнорували або відступали, щоб уникнути контакту. Іноді, коли Кроу проходив поруч, компанія роботів раптово замовкала. Їхні очні лінзи проводжали його похмурим і враженим поглядом. Вони з подивом і злістю помічали його нарукавний колір класу два. Коли ж він ішов далі, позаду чулося гнівне обурене дзижчання. Він рухався у напрямку людського кварталу, і на нього озиралися.
Біля входу до Бюро внутрішнього контролю стояли кілька садівників із секаторами і граблями в руках, вони висаджували і поливали газони біля великих громадських будівель. Чоловіки захопленими поглядами спостерігали за Кроу, один із них збуджено помахав до нього, жваво і з надією. Рядовий прислужник, що махав до єдиної людини, яка змогла класифікуватися.
Кроу стримано махнув у відповідь.
Обоє чоловіків дивилися на нього з благоговінням і пошаною. Вони проводжали його поглядом, аж доки він зник за рогом головного перехрестя. Там Кроу загубився в натовпі ділків, що затоварювалися в міжпланетних торгових рядах.
Ятки просто неба вгиналися від товарів з багатих колоній Венери, Марса й Ґанімеда. Роботи носилися тут зграями, щось мацаючи, до чогось прицінюючись, перемовляючись і пліткуючи. Було тут і трохи людей, переважно відповідальних за постачання слуг, які прийшли поповнити запаси. Кроу проштовхався крізь натовп на ринку і наближався до людського кварталу. Він уже відчував його запах. Ледь помітний терпкий людський запах.
Звісно ж, роботи його не мали. У світі машин, що не мали запаху, людський дух був особливо відчутним. Колись частина міста, де зараз розташовувався людський квартал, процвітала. Коли ж сюди заселилися люди, ціни на нерухомість упали, бо роботи поступово повиїжджали звідси, і тепер тут жили тільки люди. Кроу, незважаючи на свій статус, теж був зобов’язаний жити в людському кварталі. Його стандартне людське п’ятикімнатне помешкання стояло в дальшій частині. Звичайний дім, як у всіх.