Филип Дик – Повне зібрання короткої прози. Том 2 (страница 75)
— Ти куди зібрався? — пирхнув Z-236r.
— Додому.
— Нюня!
Донні не відповів. Він зібрав свої чотиривимірні шахи, запхав їх до кишені й побрів поміж рядами екардових дерев до людського кварталу. Z-236r залишився позаду, виблискуючи у промінні полудневого сонця блідою вежею з металу і пластику.
— Наче мені не байдуже! — прокричав сердито Z-236r. — Думаєш, хтось справді хоче гратися з людьми? Втікай додому, ти... Ти смердиш!
Донні не відповів, але зіщулився ще дужче, звісивши голову на груди.
— Що ж, це сталося, — сказав похмуро Едґар Паркз до своєї дружини, що сиділа навпроти за кухонним столом.
Ґрейс різко підвела погляд.
— Що сталося?
— Сьогодні Донні вказали на його місце. Він розповів мені, коли я переодягався. Один із нових роботів, з яким він грався, назвав його людиною. Бідне дитя! На біса вони нас цим діймають? Чому не дадуть нам спокій?
— То ось чому він не хотів обідати... Донні у себе в кімнаті, я знала, що щось трапилося. — Ґрейс поклала долоню на чоловікову руку. — Він змириться, ми всі це важко переживали. Але він сильний, він впорається із цим.
Ед Паркз підвівся з-за столу й пішов до вітальні свого скромного п’ятикімнатного житлового модуля, розташованого в кварталі, відведеному для людей. Їсти не хотілося.
— Роботи! — він безсило стиснув кулаки. — Хотів би я дістати хоч одного, хоч раз. Дотягнутися руками до його нутрощів, повиривати жмути дротів і запчастин. Хоча б раз у житті!
— Може, колись тобі трапиться така нагода.
— Ні, цього ніколи не буде. Так чи так, а люди неспроможні обходитися без роботів, це правда, люба. Людям бракує розуму, щоб самостійно керувати суспільством. Списки доводять це двічі на рік. Давай визнаємо: людям не дорівнятися до роботів. Але ж на біса вони нам цим допікають! Тицяють просто в обличчя, як сьогодні Донні. Мене влаштовує бути камердинером у робота, це хороша робота, добре оплачувана і легка, але коли моєму малому кажуть, що він...
У вітальню зайшов Донні, і Ед враз замовк.
— Привіт, тату.
— Привіт, синку. — Ед ніжно поплескав хлопця по спині. — Як ти? Хочеш, подивимося видовища?
Люди щовечора виступали на відеоекранах, вони були хорошими артистами. Це була єдина сфера, в якій роботи не могли з ними конкурувати. Людські істоти малювали, писали, танцювали, співали і ставили вистави на забаву роботам. Готували вони теж краще, але роботи не їдять. Людські істоти мали свою нішу. Їх наймали як камердинерів, артистів, продавців, садівників, будівельників, майстрів, сезонних працівників і робітників на фабриках.
Але коли йшлося про посади на зразок координатора громадського контролю чи наглядача за обігом юзонних стрічок, що живили енергією дванадцять планетарних гідросистем...
— Тату, можна в тебе дещо спитати?
— Звичайно, — Ед, зітхнувши, сів на диван, зручно вмостився і схрестив ноги. — Про що?
Донні тихо сидів поруч, його маленьке округле обличчя було серйозним.
— Тату, я хотів запитати про Списки.
— О, звісно, — Ед потер підборіддя. — Справді, за кілька тижнів Списки, час всерйоз братися за твою підготовку. Ми візьмемо кілька пробних тестів і розберемо їх. Може, нам удвох вдасться підготувати тебе до класу двадцять.
— Чуєш, тату, — Донні прихилився ближче до батька, його голос був тихим і напруженим. — А скільки людей взагалі склало ці їхні Списки?
Ед раптом підвівся і почав походжати кімнатою, з похмурим виразом набиваючи свою люльку.
— Знаєш, синку, важко сказати. У людей немає доступу до записів С-сховища, тож я не можу знати напевно. За законом будь-яка людина, результат якої буде серед 40 відсотків найкращих, може податися на класифікацію з поступовим підвищенням відповідно до подальших результатів. Я не знаю, скільки людей спромоглися...
— Але
Ед нервово сковтнув слину.
— Боже, дитино, я не знаю. Тобто я справді не знаю про жодну таку людину, якщо так формулювати запитання. Мабуть, ні. Списки використовуються лише три століття, до того уряд був реакційним і забороняв людям конкурувати з роботами, тепер він ліберальний, і ми можемо конкурувати за Списками, треба лиш набрати достатньо балів. — Його голос затремтів і затих. — Ні, синку, — сказав він сумно. — Жодна людина ніколи не склала Списку. Ми... ми просто недостатньо розумні.
У кімнаті запала тиша. Донні кволо кивнув, його обличчя було незворушним. Ед намагався не дивитися на сина і зосередився на люльці, його руки тремтіли.
— Усе не так погано, — додав він рипучим голосом. — У мене хороша робота. Я камердинер у чудового робота N-типу, отримую великі чайові на Різдво і Великдень. Маю лікарняний, коли хворію, — він гучно прочистив горло. — Усе не так погано.
У дверях стояла Ґрейс. Вона зайшла до кімнати, її очі блищали.
— Ні, зовсім не погано. Ти відчиняєш перед цією штукою двері, подаєш їй інструменти, виконуєш доручення, телефонуєш куди скажуть, змащуєш, лагодиш, співаєш їй, говориш з нею і скануєш для неї плівки.
— Замовкни, — роздратовано буркнув Ед. — А що, по-твоєму, я маю робити? Звільнитися? Може, я маю косити газони, як Джон Голлістер чи Піт Клейн? Принаймні мій робот називає мене на ім’я, як живу істоту. Він зве мене Едом.
— А людина колись складе Списки? — запитав Донні.
— Так, — впевнено відповіла Ґрейс.
Ед кивнув.
— Звичайно, хлопче, неодмінно. Може, колись люди і роботи житимуть разом як рівня. У роботів є Партія рівності, що має десять місць у Конгресі. Вони думають, що людей слід допускати без Списків, оскільки очевидно, що... — він затнувся. — Тобто оскільки жодна людина досі не спромоглася їх скласти.
— Донні, — гарячково додала Ґрейс, схилившись над сином. — Послухай мене, слухай дуже уважно. Про це майже ніхто не знає. Роботи не хочуть про це говорити і більшість людей цього не знає, але це правда.
— Що саме?
— Я знаю, що одна людина отримала клас. Цей чоловік склав Списки десять років тому і пробивається далі нагору. Зараз він уже в класі два, а скоро потрапить у перший. Ти мене почув? Людина! І він пробивається нагору.
Донні дивився на неї з недовірою.
— Справді? — недовіра обернулася мрійливою надією. — У класі два? Ти не жартуєш?
— Це все балачки, — буркнув Ед. — Чую їх усе життя.
— Це правда! Я чула, як два роботи говорили про це між собою, коли прибирала одну з інженерних секцій. Вони замовкли, щойно мене помітили.
— Як його звати? — запитав вражений Донні.
— Джеймс П. Кроу, — гордо сказала Ґрейс.
— Дивне ім’я, — пробурмотів Ед.
— Його справді так звати, я знаю. Це не вигадка, а правда! І колись, одного дня, він опиниться нагорі. У Вищій Раді.
Боб Макінтайр стишив голос.
— Так, це правда. Його звати Джеймс П. Кроу.
— То це не вигадка? — жадібно перепитав Ед.
— Така людина справді існує, і він справді у класі два. Пробився нагору, Списки склав просто на раз! — Макінтайр клацнув пальцями. — Роботи все замовчують, але це факт. Усе більше людей дізнається, новини ширяться.
Вони стояли біля службового входу до велетенської будівлі Структурних досліджень. Роботи-чиновники заклопотано заходили й виходили з головних дверей. Високопосадовці, що вміло й ефективно керували терранським суспільством.
Землею правили роботи. Як свідчили історичні плівки, так було завжди. Людей винайшли під час Тотальної війни Одинадцятого Міллібара. Тоді було перевірено й використано всі можливі види озброєнь, і люди були одним із багатьох. Війна цілковито занапастила суспільство, десятиліття потому повсюди панували анархія і руїни. Лише поступово під терпеливим керівництвом роботів відновився порядок.
Люди були корисними для реконструкції, але як їх взагалі винайшли, яким було їхнє призначення, якою була їхня функція у Війні — знання про це загубилося у вибухах водневих бомб.
Історики могли заповнити цю прогалину лише здогадами — що вони й зробили.
— А чому таке дивне ім’я? — запитав Ед.
Макінтайр знизав плечима.
— Я знаю тільки, що він молодший радник Північної безпекової конференції і вже на черзі до Ради, коли отримає клас один.
— А що про це думають роби?
— Їм це не подобається, але вони нічого не можуть вдіяти.
Закон каже, що вони мають допускати людину до роботи, якщо та має достатню кваліфікацію. Вони не сподівалися, звичайно, що колись людина матиме таку кваліфікацію, але цей Кроу таки склав Списки.