Филип Дик – Повне зібрання короткої прози. Том 2 (страница 74)

Але якщо вони одразу стрілятимуть...

Хруснула обпалена гілка, і на галявину нерішуче вийшла якась постать. Олгем жадібно хапнув ротом повітря. Лишалося всього кілька секунд, мабуть, останніх секунд його життя. Він підняв руки вгору, намагаючись розгледіти, хто це.

Це був Пітерз.

— Пітерзе! — Олгем замахав руками.

Пітерз підняв зброю, прицілюючись.

— Не стріляйте! — його голос затремтів. — Заждіть хвилинку. Гляньте, що у мене за спиною, подивіться на галявину.

— Я його знайшов, — гукнув Пітерз. З-поза обгорілих дерев повиходили агенти безпеки і скупчилися навколо нього.

— Не стріляйте! Гляньте, що позаду мене. Це корабель, голчастий корабель прибульців. Подивіться!

Пітерз завагався. Пістолет затремтів у його руці.

— Він там, унизу. Я знав, що знайду його тут, у згорілому лісі. Нарешті ви мені повірите. Усередині лежать рештки робота. Самі погляньте!

— Там щось є, — стривожено мовив один з чоловіків.

— Стріляйте! — почувся раптом голос. Це був Нельсон.

— Зачекайте, — наказав Пітерз. — Я відповідаю за операцію. Не стріляти. Можливо, він говорить правду.

— Застрельте його, — заволав Нельсон. — Він убив Олгема і будь-якої миті може знищити нас усіх. Якщо бомба здетонує...

— Помовч!

Пітерз піднявся на пагорб і подивився вниз.

— Гляньте-но сюди, — він підкликав до себе двох агентів. — Спустіться вниз і роздивіться там усе.

Агенти хутко збігли з пагорба, перетнули галявину, зупинилися біля розбитого корабля і почали його оглядати.

— Ну що там? — гукнув Пітерз.

Олгем затамував подих, злегка усміхаючись. Робот мав бути там. Йому забракло часу самому переконатися в цьому, але він мав там бути. Враз його охопив сумнів. А що як робот уцілів і залишив корабель? Що, як його тіло було знищене вщент, згоріло на попіл?

Він облизав губи, чоло зросили крапельки поту. Нельсон не зводив з нього очей. Він був смертельно блідий і важко дихав.

— Убийте його, доки він не вбив усіх нас, — не вгавав Нельсон.

Двоє агентів внизу попідводилися.

— Ну, що ви там знайшли? — запитав Пітерз. Його рука твердо тримала зброю. — Там щось є?

— Схоже, що є. Це, без сумніву, голчастий корабель. Поруч нього щось лежить.

— Дайте-но сам гляну.

Пітерз попростував пагорбом униз. Олгем спостерігав, як той підійшов до корабля. Решта пішли слідом, щоб на власні очі побачити, що ж воно там таке.

— Схоже, якесь тіло, — сказав Пітерз. — Ось погляньте!

Олгем підійшов разом з іншими. Усі стали широким колом.

На землі лежало щось скручене і вивернуте, якась чудернацька подоба людського тіла. Руки і ноги розкинуті врізнобіч, зігнуті під неймовірним кутом, рот роззявлений, очі нагадували скляні кульки.

— Схоже на поламану машину, — пробурмотів Пітерз.

Олгем нерішуче всміхнувся.

— То що тепер? — запитав він.

Пітерз поглянув на нього.

— Неймовірно. Схоже, ви весь час говорили правду.

— Робот так мене і не знайшов, — відповів Олгем, дістаючи сигарету й закурюючи. — Потрапив в аварію. А ви були надто заклопотані війною, аби поцікавитися, чому ліс, який росте далеко від поселення, раптом зайнявся і згорів. Тепер ви знаєте причину.

Олгем стояв і курив, споглядаючи людей.

— Ось тепер можна і бомбу знешкодити, — сказав Олгем.

Пітерз схилився над тілом.

— Здається, я її бачу.

Він потягнувся, доторкнувшись до тіла.

У грудях трупа зяяла рана, всередині щось поблискувало, щось металеве. Усі мовчки стояли і дивилися.

— Якби робот вижив, ця штука знищила б нас усіх, — сказав Пітерз. — Оця металева коробка.

Усі й далі мовчали.

— Думаю, ми маємо вам подякувати, — Пітерз обернувся до Олгема. — Уявляю, який це для вас був жах. Коли б не ваша втеча... — раптом він замовк.

Олгем загасив сигарету.

— Звісно, я знав що робот мене так і не знайшов. Але не міг цього довести. Іноді буває дуже непросто щось довести. У цьому вся проблема. Мені не залишалося іншого способу переконати вас, що я — це я.

— Ви хотіли піти у відпустку? — запитав Пітерз. — Думаю, ми могли б влаштувати для вас місячний відпочинок.

— Мабуть, зараз я хотів би піти додому, — відповів Олгем.

— Гаразд, — погодився Пітерз, — як забажаєте.

Нельсон присів навпочіпки біля тіла і потягся до металевого предмета, що виблискував у грудях.

— Не чіпай це, — сказав Олгем. — Вона може здетонувати. Краще викликати саперів.

Нельсон не відповів, і натомість просунув руку у рану на грудях, взявся за той металевий предмет і потягнув.

— Що ти робиш? — скрикнув Олгем.

Нельсон підвівся, тримаючи металеву річ у руках. Його обличчя заціпеніло від жаху. Це був металевий ніж, весь у крові. Такими ножами користувалися прибульці.

— Цим його вбили, — прошепотів Нельсон. — Цим убили мого друга. — Він перевів погляд на Олгема. — Ти вбив його цим ножем і залишив біля корабля.

Олгем затремтів, його зуби зацокотіли. Він перевів погляд з ножа на тіло.

— Це не може бути Олгем, — сказав він. Думки завирували в його мозку, перед очима все поплило.

— Невже я помилився? — він хапнув ротом повітря. — Якщо це — Олгем, тоді я...

Він так і не закінчив речення, вимовивши лише перших кілька слів. Вибух був видимий аж з Альфи Центавра.

Джеймс П. Kpoу

— Ти мала нікчема! Ти... людина! — роздратовано заверещав новенький робот Z-типу.

Донні почервонів і поплентався геть. Робот казав правду.

Він справді був людською істотою, людським дитям. Наука нічого не могла з цим вдіяти, тож він мав з цим жити, бути людиною у світі роботів.

Йому хотілося померти, хотілося лежати під травою, де хробаки поїдали б його тіло, проповзали крізь нього, пожираючи мозок, його бідолашний людський мозок. Z-236r, його роботичний приятель, більше не мав би з ким гратися, і от тоді б він пошкодував.