Филип Дик – Повне зібрання короткої прози. Том 2 (страница 73)

— У вас п’ятнадцять секунд, — він ворухнув під піджаком пальцями враз затерплої руки. Потім відчув полегкість, розслабився і ледь усміхнувся. — Немає ніякої кодової фрази, тут ви прогадали. Вже чотирнадцять секунд.

З шоломів скафандрів на нього витріщилися приголомшені обличчя. Враз обидва кинулися до люка і, заважаючи один одному, взялися його відчиняти. Повітря з шумом почало вириватися назовні, Пітерз і Нельсон зіскочили на ґрунт. Олгем кинувся за ними, ухопився за ручку і зачинив люк. Загули автоматичні компресори, закачуючи повітря. Олгем полегшено зітхнув.

Ще б одна секунда, і...

За ілюмінатором двоє чоловіків підбігли до групи, і всі вони враз кинулася врозтіч. Один за одним усі попадали долілиць на ґрунт. Олгем всівся за пульт керування і взявся готуватися до злету. Коли корабель піднявся у повітря, люди незграбно попідводилися і витріщились на нього, пороззявлявши роти.

— Звиняйте, — пробурмотів Олгем, — але мені треба додому, на Землю. Він скерував корабель зворотним курсом.

Була вже ніч. Навколо корабля у прохолодній темряві сюрчали цвіркуни. Олгем схилився над екраном відеозв’язку. Поволі з’явилось зображення, сигнал надходив без перешкод. Він з полегкістю видихнув.

— Мері, — покликав він.

Дружина німо дивилася на нього, а потім охнула.

— Спензе! Ти де? Що сталося?

— Пізніше розкажу. Слухай, говоритиму швидко, будь-якої миті можуть розірвати зв’язок. Біжи чимдуж до лабораторії Проекту і знайди лікаря Чемберлена. Якщо його немає на місці, знайди будь-якого іншого. Приведи його додому і чекайте на мене. Нехай захопить обладнання: рентгеноскоп, флюорограф і все решту.

— Але ж...

— Роби, як я сказав. Хутчіш, щоб за годину він був на місці. — Олгем нахилився до екрана. — Ти все зрозуміла? Ти сама?

— Сама?

— Удома є ще хтось?.. Нельсон не виходив на зв’язок?

— Та ні, Спензе. Я щось нічого не розумію.

— Не біда. За годину я буду вдома. І нікому нічого не кажи. Приведи Чемберлена до нас під будь-яким приводом. Скажи, що тобі зле.

Спенз вимкнув зв’язок і поглянув на годинник. За мить він вийшов з корабля у темряву ночі, пройти треба було з пів милі.

Він рушив навпростець.

У вікні горіла настільна лампа. Він став біля паркана, уважно до всього придивляючись. Жодного звуку, жодного поруху. Він підніс руку і при місячному світлі роздивився циферблат годинника. Минула майже година.

Вулицею промчала стріла.

Олгем подивився на будинок. Лікар уже, мабуть, там. Він має чекати на нього разом з Мері. Раптом йому сяйнула думка. А що коли їй не вдалося навіть вийти? Що як вони її перехопили? А може, там пастка?

Але що йому ще робити?

Лікарські записи, фотографії, протоколи обстежень — ось його єдиний шанс, єдина можливість врятуватися. Нехай його обстежать, — якщо раніше не вб’ють, — і він доведе їм, хто він такий.

Так, це єдиний вихід. Лікар Чемберлен — шанована людина, штатний медичний працівник, закріплений за Проектом. Його слово має вагу. Може тоді факти переважать їхню істерику, їхнє божевілля.

Так, це справжнє божевілля. Якби ж вони могли зачекати, діяти розсудливо, не кваплячись. Але ж вони не чекатимуть. Його уб’ють, уб’ють тут таки, без доказів, без суду чи навіть огляду. Найпростіший аналіз усе би виявив, але вони не матимуть часу на аналіз. Вони можуть думати про саму лише небезпеку.

Він підвівся, рушив до будинку і підійшов до ґанку. Біля дверей Олгем зупинився, прислухаючись. Як і раніше, жодного звуку. У будинку панувала цілковита тиша.

Занадто тихо.

Олгем стояв на ґанку, не рухаючись. Ті, хто перебували всередині, намагалися не шуміти. Будинок був невеличкий, тож Мері з лікарем Чемберленом мають бути всього за кілька футів. Та все ж він не міг розчути нічого — жодних голосів, взагалі нічого. Він подивився на двері. Він відчиняв і зачиняв їх тисячі разів, вранці й увечері.

Він узявся за ручку, але потім передумав і натиснув кнопку дзвінка. Десь у глибині будинку тишу прорізав різкий звук. Олгем усміхнувся. Почулися кроки.

Двері відчинила Мері. Побачивши її обличчя, він усе зрозумів.

Олгем миттю кинувся геть у кущі. У дверях з’явився агент служби безпеки, відштовхнув Мері й вистрілив йому вслід.

Кущі миттю спалахнули. Олгем поповзом пробрався за ріг будинку, зірвався на ноги і щосили побіг, пірнувши у темряву. Увімкнули прожектор, пляма світла закружляла, намагаючись вполювати втікача, але марно.

Він перетнув вулицю, перескочив через паркана і зник на чужих задвірках. За ним гналися агенти служби безпеки, перегукуючись між собою. Олгем хапав ротом повітря, його груди швидко здіймалися й падали.

Її обличчя... Він миттю все зрозумів. Міцно стиснуті губи, сповнені болю перелякані очі. А якби він зайшов? Відчинив двері і зайшов! Вони перехопили сигнал і одразу ж прилетіли.

Щойно він дав відбій. Схоже, Мері повірила їхній вигадці. Поза сумнівом, вона теж вважає його роботом.

Олгем мчав щодуху. Агенти безпеки залишилися далеко позаду. Бігали вони, вочевидь, так собі. Він видерся на пагорб і рвонув донизу, вже по той бік. За мить він буде біля корабля. Але куди тепер? Він пригальмував і зупинився. На тлі неба вже виднівся силует корабля, там, де він його посадив. Поселення лишилося позаду, він опинився на околиці, далі починалася глушина — безлюдні нетрі. Він перейшов занедбане поле і заглибився в ліс.

Підійшовши до корабля, він побачив, як відчинився люк.

З його освітленого отвору з’явився Пітерз. В руках він тримав автоматичний пістолет. Олгем зупинився і принишк. Пітерз роззирався, вдивляючись у пітьму навколо.

— Я знаю, що ти десь тут, — сказав він. — Виходь, Олгеме, ти оточений, повсюди агенти безпеки.

Олгем не ворушився.

— Послухай мене. Все одно ми тебе схопимо. Ти, мабуть, досі не віриш, що ти — робот. Твій дзвінок дружині свідчить, що ти досі вважаєш свої штучні спогади справжніми. Але ти справді робот. Ти робот, і у тебе всередині закладено бомбу. Будь-якої миті може прозвучати кодова фраза. Не має значення, хто її вимовить: ти, хтось інший, будь-хто. Коли це трапиться, бомба знищить усе на милі навколо. Проект, твоя дружина, усі ми загинемо. Ти це розумієш?

Олгем мовчав і слухав. Крізь ліс до нього наближалися люди.

— Навіть якщо ти не вийдеш, ми тебе все одно схопимо. Це справа часу. Ми відмовилися від плану доправити тебе на місячну базу. Ми знищимо тебе на місці, навіть попри ризик, що бомба здетонує. Я залучив до пошуків усіх вільних агентів. Ми прочісуємо весь округ, дюйм за дюймом. Тобі ніде не подітися. Ліс оточено озброєними людьми. За шість годин ми оглянемо кожен дюйм.

Олгем поволі відступав від корабля, Пітерз не вгавав. Він, як і раніше, не бачив Олгема. Було надто темно. Втім, Пітерз мав рацію: Олгему справді було нікуди йти. Він був за територією поселення, на околиці, де починався ліс. Якийсь час він зміг би переховуватись у лісі, та врешті-решт вони його таки схоплять.

Тепер це питання часу.

Олгем сторожко скрадався лісом. Кожна його ділянка, миля за милею, оглядалася, прочісувалася, вивчалася. Наближався кордон озброєних людей, навколо нього стискалося кільце.

Що йому лишалося? Він втратив корабель, єдину надію на порятунок. Вони влаштували засідку у нього вдома, і його дружина їм повірила, вважаючи, що справжнього Олгема вбито. Він судомно стиснув кулаки. Десь неподалік має лежати понівечений голчастий корабель прибульців і рештки робота. Корабель розбився тут, неподалік.

А всередині має лежати поламаний робот.

Олгемові сяйнув слабкий проблиск надії. А що як йому вдасться знайти ті рештки? Що як показати їм місце аварії, пошкоджений корабель, розбитого робота?..

Але ж де воно все? Де його знайти?

Він ішов усе далі й далі, заглиблений у свої думки. Це має бути десь тут, зовсім поруч. Корабель повинен був приземлитися якнайближче до лабораторій Проекту, робот мав дістатися туди пішки. Олгем піднявся пагорбом і роззирнувся. Аварія і пожежа. Може, були якісь підказки? Чи не чув він часом про щось подібне, не читав? Якесь місце неподалік, куди можна дістатися пішки. Занедбане безлюдне місце.

Раптом Олгем усміхнувся. Аварія і пожежа...

Авжеж, Саттонський ліс! Він пришвидшив крок.

Розвиднялося. Сонячні промені, пробившись крізь повалені дерева, світили на чоловіка, що причаївся на краю галявини. Олгем час від часу поглядав навкруги і прислухався. Вони вже близько, за кілька хвилин будуть тут. Він усміхнувся.

Понівечені рештки корабля внизу перед ним розлетілися по галявині й повпиралися в обгорілі стовбури дерев, які колись були Саттонським лісом. Його обшивка тьмяно поблискувала на сонці. Йому було неважко знайти це місце, він чудово знав цей ліс, бо замолоду часто тут гуляв. Тому й одразу зрозумів, де шукати рештки корабля: саме на цій галявині стриміла гостра вершина, яку важко було помітити здалеку.

Корабель, що здійснював посадку, не знаючи про неї, мав небагато шансів її оминути. Олгем сів навпочіпки, роздивляючись корабель чи, точніше, те, що від нього залишилося.

Олгем підвівся. Він чув, як вони наближаються і перегруповуються, стиха перемовляючись. Він зібрався. Тепер усе залежало від того, хто саме його першим побачить. Якщо це буде Нельсон, то шансів немає. Нельсон одразу стрілятиме. Олгем загине ще до того, як вони звернуть увагу на корабель. Але якщо йому стане часу гукнути, затримати їх бодай на мить, то це все, що йому потрібно. Він буде в безпеці, щойно вони побачать корабель.