Филип Дик – Повне зібрання короткої прози. Том 2 (страница 72)

— Порівняно невелика. Наскільки я розумію, потрібна якась кодова фраза. У будь-якому разі, ми маємо ризикнути.

— Я попереджу базу на Місяці про ваше прибуття.

— Не варто, — Пітерз заперечливо похитав головою. — Я здійсню посадку подалі, за межами бази, щоб не ризикувати.

— Робіть як знаєте. — Шеф знову глянув на Олгема, блиснувши очима. Зображення потьмяніло, екран згас.

Олгем подивився в ілюмінатор. Корабель проминув захисну оболонку й продовжував розганятися, Пітерз поспішав. Внизу, під обшивкою, щосили ревіли двигуни. Обидва чоловіки нервували від поспіху. І все через Олгема.

На сидінні поруч неспокійно совався Нельсон.

— Все ж, це слід негайно зробити, — сказав він, — я хотів би швидше покінчити з цим за всяку ціну.

— Заспокойтеся, — сказав Пітерз, — візьміть на себе управління, а мені треба з ним поговорити.

Він пересів до Олгема і зазирнув йому в обличчя, потім обережно доторкнувся його руки, потім до щоки.

Олгем мовчав. «От якби вдалося передати звістку Мері, — подумав він знову, — повідомити їй про те, що трапилося». Він роззирнувся. Але як? Через відеопередавач? Нельсон сидів за пультом керування з пістолетом у руці. Нічого не вдієш. Він потрапив у пастку.

Але чому?!

— Послухайте-но, — сказав Пітерз, — у мене до вас кілька запитань. Ви знаєте, куди ми прямуємо. На Місяць. За годину ми здійснимо посадку на його зворотному боці, посеред пустки. Щойно ми сядемо, передамо вас команді, яка вже чекає на місці. Ваше тіло одразу ж буде знищено. Зрозуміли? — він поглянув на годинник. — За дві години ваші рештки розсіють по пустелі. Від вас нічого не залишиться.

Олгем скинув із себе заціпеніння:

— А можете сказати...

— Звісно, я скажу, — кивнув Пітерз. — Два дні тому ми отримали рапорт, що корабель прибульців прорвався крізь нашу захисну оболонку. Він висадив шпигуна — робота-гуманоїда. Завданням робота було знищити конкретну людину й замістити її.

Пітерз холодно зиркнув на Олгема.

— Всередині робота — уранова бомба. Наш агент не знав, що має здетонувати бомбу, але припустив, що це може бути якась кодова фраза — певний набір слів. Робот мав би замінити вбиту людину, жити її повсякденним життям, працювати на її місці, вести соціальне життя. Він точна копія тієї людини, їх ніхто не може відрізнити.

Олгем сполотнів.

— Особою, яку мав підмінити робот, був високопосадовець одного з дослідних проектів Спенз Олгем. Оскільки цей Проект був уже на завершальній стадії, і ця «жива» бомба вже прямувала до лабораторій, ми...

Олгем подивився на свої руки.

— Але ж Олгем — це я!

— Щойно робот знайшов і вбив Олгема, було вже нескладно зайняти його місце. Робот висадився з корабля вісім днів тому. Ймовірно, підміна відбулася на минулих вихідних, коли Олгем відпочивав у горах.

— Але ж Олгем — це я. — Він обернувся до Нельсона, який сидів за панеллю керування. — Ти що, не впізнаєш мене? Ти ж знаєш мене двадцять років. Хіба ми не вчилися разом у коледжі? — він підвівся. — Хіба ми не вчилися разом в університеті? Не жили в одній кімнаті? — він зробив крок до Нельсона.

— Не підходь до мене! — гаркнув той.

— Слухай, пам’ятаєш наш другий курс? Ту дівчину? Як же її звали... — він потер лоба. — Така чорнява. Ми познайомилися з нею у Теда.

— Стій! — Нельсон знервовано розмахував пістолетом. — Не хочу нічого чути. Ти вбив його, ти... Машина.

Олгем поглянув на Нельсона.

— Ти помиляєшся. Я не знаю, що трапилося, але робот мене не знайшов. Мабуть, вони прорахувалися. Може, корабель розбився. — Він обернувся до Пітерза. — Я — Олгем, і я це знаю. Не сталося жодної підміни. Я той самий, що й був завжди.

Він доторкнувся до себе, провівши руками по тілу.

— Це ж можна якось перевірити. Поверніть мене на Землю, зробіть рентген, неврологічне дослідження, будь-що, аби мати змогу переконатися в цьому. Можливо, навіть вдасться знайти пошкоджений корабель.

Пітерз з Нельсоном мовчали.

— Я — Олгем, — повторив він. — Я знаю, що це я. Але не можу цього довести.

— Вбивши Олгема, — порушив мовчанку Пітерз, — робот мав забути, що він робот, а не справжній Спенз Олгем. Він мав стати Олгемом і тілом, і душею. Йому інкорпоровано штучну пам’ять, тож він виглядатиме як Олгем, матиме його спогади, його думки, його інтереси, виконуватиме його роботу. За винятком однієї деталі: у тіло робота вмонтовано уранову бомбу, що вибухне, коли буде промовлено кодову фразу. — Пітерз відсунувся. — Ось чому ми веземо вас на Місяць. Спеціальна команда вас розчленує і дістане бомбу. Можливо, вона навіть вибухне, але там це вже буде не важливо.

Олгем поволі всівся на своє місце.

— Ми вже підлітаємо, — озвався Нельсон.

Олгем відкинувся на сидінні, гарячково перебираючи варіанти. Корабель поволі наближався до поверхні Місяця, вже виднілася його подовбана кратерами поверхня, безкрая понівечена рівнина. Що він може вдіяти? Як йому врятуватися?

— Приготуватися! — наказав Пітерз.

За кілька хвилин — кінець. Далеко внизу він уже бачив крихітну цятку, якусь будівлю. Всередині чекала команда демонтажу, яка розірве його на шматки. Вони розпорять його, відітнуть руки і ноги, розчленують. Вони дуже здивуються, коли не знайдуть бомби, і зрозуміють свою помилку, але буде вже запізно.

Олгем роззирнувся по невеличкій кабіні. Нельсон усе ще тримав у руках зброю. Жодного шансу. Знайти лікаря, зробити обстеження — це єдиний вихід. Мері могла б у цьому допомогти. Мозок судомно запрацював, думки несамовито замиготіли. Залишалося обмаль часу — всього кілька хвилин. От якби вийти з нею на зв’язок, якось поговорити з нею.

— Спокійно, — сказав Пітерз.

Корабель поволі приземлився, впершись у твердий ґрунт. Запала тиша.

— Послухайте, — пробурмотів Олгем. — Я можу довести, що я — Спенз Олгем. Знайдіть лікаря. Приведіть його сюди...

— Загін уже тут, — показав пальцем Нельсон, — вони йдуть сюди.

Він знервовано поглянув на Олгема.

— Сподіваюсь, все відбудеться за планом.

— Ми вже відлетимо, коли вони почнуть, — повідомив Пітерз, — за мить нас тут уже не буде.

Він натягнув на себе скафандр, а потім взяв у Нельсона пістолет.

— Я за ним простежу.

Нельсон поспіхом одягнув скафандр.

— А цьому? — він кивнув на Олгема. — Йому не потрібен скафандр?

— Ні, — Пітерз заперечливо похитав головою, — не думаю, що роботам потрібен кисень.

Група людей підійшла до корабля і зупинилася в очікуванні. Пітерз махнув їм рукою:

— Давайте сюди!

Ті неохоче рушили вперед — незграбні постаті в надутих скафандрах.

— Якщо ви відчините люк, — сказав Олгем, — я миттю помру. Це буде вбивство.

— Відчиняйте люк, — наказав Нельсон і потягнувся до замка.

Олгем спостерігав за тим, як рука Нельсона стисла металеву ручку. За мить люк розчахнеться, повітря з кабіни вирветься назовні. Він загине, й лише тоді вони усвідомлять свою помилку. Якби не війна, то вони би так не чинили, не квапилися б, гнані страхом, вбивати собі подібних. Усі перелякані, кожен готовий пожертвувати кимось одним заради колективної безпеки.

Його вбивають, бо не можуть чекати, не мають часу доводити його провину.

Він поглянув на Нельсона. З Нельсоном вони товаришували роками: ходили разом до школи, він був дружбою у нього на весіллі. А тепер Нельсон збирається його вбити. Але ж Нельсон не негідник, він тут не винен. Просто такі часи. Мабуть, так було й під час чуми. Коли на тілі людини з’являлася пляма, її, не вагаючись, одразу вбивали, не чекаючи на докази, за самою лише підозрою. Коли з’являється загроза, іншої ради немає.

Він їх не звинувачував, але він хотів вижити. Життя надто цінне, щоб ним бездумно жертвувати. Що ж робити? Треба швидко думати. Чи є бодай якась зачіпка? Він роззирнувся навколо.

— Ну, вперед, — рубонув Нельсон.

— Що ж, ваша правда, — промовив Олгем, і власний голос видався йому якимось дивним. У ньому вчувалася вся глибина безнадії. — Мені справді не потрібне повітря, відчиняйте люк.

Обидва заклякли, дивлячись на нього з цікавістю і осторогою.

— Вперед. Відчиняйте. Мені байдуже. — Олгем сягнув рукою до внутрішньої кишені піджака. — Хотів би я знати, як далеко ви встигнете добігти.

— Добігти?