Филип Дик – Повне зібрання короткої прози. Том 2 (страница 71)
— Що ж.
— Вважав за необхідне повідомити вас про це особисто. А ще можете залишити собі мою частку з тисячі кредитів.
Ендрюз почервонів і пришвидшив крок, залишивши Hopтона позаду. Його вразила смерть старої. Він запалив чергову сигарету, а потім викинув геть і її.
Біс із ним: це була не
Понищена поверхня, соляний попіл і уламки, всіяний пагорбами ландшафт. А ще — тиша, навічна тиша. Нічогісінько довкола, лише вітер і плюскіт каламутної, застояної води. І темнаві птахи над головою.
Раптом у соляному попелі при хворобливому блідому світлі місяця щось зблиснуло просто у нього під ногами.
Ендрюз нахилився і спробував знайти цей предмет у темряві. Його пальці натрапили на щось тверде. Він підняв якийсь невеличкий диск і оглянув його.
— Дивно, — тільки й мовив Ендрюз.
Тільки коли корабель вийшов у відкритий космос, прямуючи назад на Фомальґаут, Ендрюз згадав про той диск.
Він відійшов від панелі керування й видобув його з кишені.
Диск був витертий і тонкий, страшенно давній. Ендрюз відтирав його, попльовуючи, аж доки стало можливо щось розібрати. Лишилося лише якесь потерте зображення. Він повернув диск іншим боком. Якийсь знак? Шайба? Монета?
На зворотному боці виднілося кілька незрозумілих літер якогось древнього забутого письма. Він підніс диск до світла і врешті розібрав напис:
Е PLURIBUS UNUM[10]
Ендрюз знизав плечима, жбурнув металевий диск до урни, що стояла долі, й повернувся до карти зоряних систем, відстежуючи шлях додому...
Самозванець
— Днями збираюсь у відпустку, — сказав дружині Спенз Олгем за сніданком. — Думаю, я її заслужив, десять років — чималий строк.
— А як же Проект?
— Війну виграють і без мене. Наша грудка глини насправді не в такій уже й небезпеці. — Олгем всівся за стіл і запалив сигарету. — Новинні автомати перекручують, аби переконати, що прибульці от-от нас винищать. А знаєш, як би я хотів провести відпустку? Розбити намет за містом, там, у горах, як ми тоді ставили, пам’ятаєш? Я ще поколовся отруйним плющем, а ти ледь не наступила на гоферову змію.
— Саттонський ліс? — Мері почала прибирати зі столу. — Він уже кілька тижнів, як згорів. Я думала, ти знаєш. Наче як загорівся від іскри.
Олгем похнюпився.
— Вони що, навіть не спробували встановити причину? — він скривив губи. — Тепер усім на все начхати. Тепер всім лише війна в голові.
Він міцно стиснув зуби, у свідомості вирували невеселі думки: прибульці з Альфи Центавра, війна, голчасті зорельоти.
— А про що ж іще нам думати?
Олгем кивнув. Вона, звісно, була права. Невеликі темні зорельоти прибульців завиграшки обходили космічні крейсери землян, як безпорадних черепах. Перевага була повністю на їхньому боці аж до самої Терри.
Втім, тут чужинців стримувала захисна оболонка — витвір лабораторій «Вестінґавз». Спершу такими накрили найбільші земні міста, а зрештою і всю планету. Оболонка стала першим реальним захистом, першою серйозною відповіддю «прибульцям з далекого космосу», як їх охрестили новинні автомати.
Але геть інша річ виграти війну. Люди невтомно працювали день і ніч у кожній лабораторії, над кожним проектом: було конче необхідно створити наступальну зброю. Наразі найуспішнішим був Проект, над яким працював Олгем.
Він підвівся і загасив сигарету.
— Це як постійно занесений над нами дамоклів меч. Я стомився. Усе, що мені треба, — це тривалий відпочинок. Втім, думаю, що зараз кожен цього хоче.
Діставши із шафи піджак, Олгем вийшов на ґанок. От-от мала прибути стріла — маленьке швидкісне авто, що відвозило його до Проекту.
— Сподіваюся, Нельсон вчасно прибуде, — Олгем зиркнув на годинник. — Майже сьома година.
— А ось і він, — сказала Мері, вдивляючись у простір між будинками. Сонячні промені відсвічували від дахів, покритих важкими свинцевими плитами. У поселенні було тихо, лише кілька людей йшли вулицею.
— Бувай, Спензе. Постарайся не засиджуватися після зміни.
Олгем відчинив двері авто, ковзнув усередину, відкинувся на спинку сидіння і зітхнув. Нельсон сидів з якимось старшим чоловіком.
— Ну, що у нас нового? — запитав Олгем, щойно авто рвонуло з місця.
— Усе як завжди, — відказав Нельсон. — Збили кілька кораблів прибульців, стратегічно відступили з чергового астероїда.
— Справи покращаться, коли ми перейдемо до завершальної стадії Проекту. Може, це всього лише пропаганда новинних автоматів, але мене все це дістало за останній місяць. Все здається таким сірим і гнітючим, жодної радості в житті.
— Думаєте, ми марно воюємо? — раптом запитав підстаркуватий чоловік. — Ви ж її безпосередній учасник.
— Це майор Пітерз, — відрекомендував чоловіка Нельсон.
Олгем і Пітерз потисли руки. Олгем придивився до старого уважніше:
— Що змусило вас прибути сюди зрання? Здається, раніше я не бачив вас у лабораторії.
— Я не беру участі у Проекті, — відповів Пітерз, — але знаю, над чим ви працюєте. Моя робота полягає дещо в іншому. — Тут вони перезирнулися з Нельсоном. Олгем це помітив і спохмурнів. Стріла набирала швидкість, проносячись по безплідній рівнині, порослій чагарником. Оддалік вже виднілися обриси будівель Проекту.
— А чим ви займаєтеся? — запитав Олгем. — Чи це секретна інформація?
— Працюю на уряд, я — співробітник служби безпеки.
— Невже! — Олгем звів брови. — А що, прибульці засилають шпигунів?
— Насправді, містере Олгем, я прибув поговорити з вами.
Олгем спантеличено витріщився на співрозмовника. Він намагався зрозуміти почуте, але ніяк не міг втямити, що все це означає.
— Зі мною? З якого дива?
— Я прибув, щоб заарештувати вас як іншопланетного шпигуна. Ось чому я тут так рано.
Нельсон притис пістолет до Олгемових ребер. Від хвилювання у нього тремтіли руки, обличчя зблідло. Він зробив глибокий вдих і видих.
— Вб’ємо його просто тут? — прошепотів він до Пітерза. — Думаю, його варто вбити зараз, навіщо тягнути?
Олгем вражено подивився на свого друга. Він хотів щось сказати, але йому наче заціпило. Обидва чоловіки не зводили з нього погляду, їхні обличчя були суворі й перелякані. В Олгема розболілася голова, він відчув запаморочення.
— Нічого не розумію, — пробурмотів він.
За мить стріла відірвалася від землі й шугнула у верхні шари атмосфери, прямуючи у відкритий космос. Будівлі Проекту залишилися внизу, віддаляючись, і врешті зовсім зникли. Олгем мовчав.
— Ще є час, — мовив Пітерз, — спочатку я хочу його дещо запитати.
Олгем отупіло дивився перед собою, стріла неслася крізь космос.
— Арешт здійснено, — доповів Пітерз в екран відеопередавача, де з’явилось обличчя шефа служби безпеки. — Наче камінь із серця.
— Були якісь проблеми?
— Жодних. Він сів у стрілу, нічого не підозрюючи. Мабуть, його не надто збентежила моя присутність.
— Де ви зараз?
— Досі в дорозі. Ось-ось вилетимо за оболонку, рухаємося з максимальною швидкістю. Вважайте, найскладніше позаду. На щастя, стартові бустери у цій машині працюють як слід. Якби щось вийшло з ладу зараз, то...
— Дайте-но я на нього гляну, — сказав шеф і уп’явся очима в Олгема, що байдужий до всього сидів, склавши руки на колінах. — То ось він який!
Деякий час шеф розглядав Олгема, той мовчав. Нарешті шеф кивнув Пітерзові:
— Гаразд, досить. — На його обличчі з’явився ледь помітний вираз гидливості. — Я побачив усе, що хотів. Вашу роботу не забудуть, вам обом готують відзнаки.
— Це не обов’язково, — відповів Пітерз.
— А наскільки небезпечна ситуація тепер? Чи є імовірність, що...