Филип Дик – Повне зібрання короткої прози. Том 2 (страница 70)

Місіс Ґордон прочитала його записку, її губи посмикувалися. Враз її висохлим старечим тілом прокотилася судома.

— Зруйнували... — пронизливо заголосила вона. — Але ж так не повинно було бути! Я не хочу, щоб так було!

Робот-служник взяв її під руку.

— Їй треба відпочити, я відведу її до каюти. Повідомте, будь ласка, коли ми сядемо.

— Звісно, — ніяково кивнув Ендрюз.

Робот забрав стару жінку від монітора. З перекошеним від жаху й розпачу обличчям вона вхопилася за поручень сходів.

— Тут щось не так, — заволала вона. — Чому це сталося?

Чому?

Робот вивів її з капітанської рубки. Двері з гідравлічним запобіжником зачинились, і її голосіння враз урвалося.

Ендрюз розслабився, осівши у кріслі.

— Боже! — він тремтливими руками запалив сигарету. — Ну й галас вона здійняла!

— Ми майже сіли, — холодно повідомив Нортон.

Під поривами холодного вітру вони обережно ступили на поверхню. У повітрі стояв сморід, кислий і гіркий, як від тухлих яєць. Вітер жбурляв їм в обличчя сіль упереміш з піском.

За кілька миль простягнулося гнилувате море. Було чути його слабкий драглистий шум. Вгорі пролетіло кілька птахів, безгучно махаючи величезними крильми.

— До біса похмуре місце, — пробурмотів Ендрюз.

— Так. Цікаво, про що зараз думає наша пані.

Блискучий робот-служник спускався трапом, тримаючи стару під руку. Вона рухалася обережно, невпевнено, ухопившись за металеву руку робота. Холодний вітер шмагав її тендітну постать. На якусь мить вона захиталася, а потім випросталась і зійшла з трапа на нерівний ґрунт.

Нортон похитав головою.

— Вона погано виглядає. А ще це повітря і вітер.

— Я бачу. — Ендрюз підійшов до місіс Ґордон і робота. — Як вона?

— Їй не дуже добре, сер, — відповів робот.

— Капітане, — прошепотіла стара.

— Слухаю вас.

— Скажіть мені правду. Це справді Земля? — вона пильно стежила за його губами. — Ви присягаєтеся? — від страху її голос перейшов у крик: — Ви присягаєтеся?!

— Це — Земля! — роздратовано відрізав Ендрюз. — Я вже вам казав. Звісно це Земля.

— Але ж це геть не схоже на Землю. — Місіс Ґордон панічно не могла змиритися з його відповіддю. — Тут усе не схоже на Землю, капітане. Це справді вона?

— Так!

Її погляд ковзнув до океану. На втомленому обличчі старої промайнув дивний вираз, запаливши у пригаслих очах бажання.

— То вода? Хочу роздивитися ближче.

Ендрюз розвернувся до Нортона.

— Підготуйте всюдихід. Відвезіть її, куди забажає.

Нортон розгнівано відсахнувся:

— Я?

— Це наказ.

— Гаразд. — Нортон неохоче попрямував до корабля. Замислившись, Ендрюз запалив сигарету і став чекати. Невдовзі з корабля спустився всюдихід і під’їхав до них по всипаному попелом ґрунту.

— Покажіть їй усе, що вона захоче, — проінструктував робота Ендрюз. — Нортон вас відвезе.

— Дякую, сер, — відказав робот, — вона буде вдячна. Вона усе своє життя мріяла ступити на Землю. Вона ще пам’ятає, як про неї їй розповідав дідусь. Вона вважає, що давно-давно вона народилася на Землі. Вона дуже стара, остання зі свого роду.

— Але ж Земля — це всього лише... — урвав його Ендрюз. Я хочу сказати, що...

— Так, сер. Проте вона дуже стара і чекала на це багато років. — Робот підхопив стару попід руки й обережно відвів до всюдихода. Спохмурнівши, Ендрюз простежив за ними поглядом і потер підборіддя.

— Гаразд, — почувся з кабіни Нортонів голос. Люк відчинився, і робот-служник делікатно всадив стару. Люк зачинився.

За мить всюдихід рвонув з місця і помчав соляною рівниною до гидотного океану, що розкинувся неподалік.

Нортон і капітан Ендрюз нетерпляче походжали берегом.

Вже смеркалося. Вітер гнав їм в обличчя соляні бризки. Прибережна низина неприємно тхнула в сутінках. Віддалік, ховаючись у випарах і глушині, з мороку виступав кряж.

— І що ж було далі? — запитав Ендрюз.

— Та нічого. Вона вийшла зі своїм роботом, я залишився.

Вони стали на березі, милувалися океаном, а потім вона відіслала робота до мене.

— Чому?

— Не знаю. Мабуть, хотіла побути на самоті. Так вона постояла якийсь час на самісінькому березі, дивилася на воду.

Потім здійнявся вітер, і вона враз немов осіла. Обвалилася, гупнула додолу, просто в купу солі й попелу.

— І що ж потім?

— Поки я оговтався, робот чимдуж побіг до неї і підхопив.

Якусь мить він постояв, а потім пішов далі. Я загукав, вискочив із всюдихода, але він рушив на глибочінь і зник, потонув у каламуті з глини й багнюки. Пропав. — Нортон зіщулився. — Разом з її тілом.

Ендрюз розлючено викинув сигарету, і та покотилася, блимаючи позаду.

— Ну а далі?

— Та нічого. Усе сталося вмить. Вона стояла й дивилася на воду, а потім раз — і затремтіла, як суха гілляка, впала. Перш ніж я зрозумів, що відбувається, робот вистрибнув із всюдихода і, вхопивши її, скочив у воду.

Небо потемніло. Важкі хмари пливли, затуляючи тьмяне світло зірок. Хмари були зі зловісних нічних випарів і розпорошеної породи. На обрії безшумно проносилися зграї велетенських птахів.

Над гористим ландшафтом зійшов місяць — нездорова пустельна куля відсвічувала брудним жовтавим кольором, немов стародавній рукопис.

— Повертаймося швидше на корабель, — сказав Ендрюз. — Мені геть не подобається це місце.

— Я ніяк не можу зрозуміти, чому так сталося з цією старою, — Нортон похитав головою.

— Усе через вітер, радіоактивні токсини. Я звірився з бібліотекою Центавра II. Війна занапастила всю систему, від планети залишилася тільки смертоносна руїна.

— Тож ми не зможемо...

— Так, ми не відповідатимемо за те, що сталося. — Запала мовчанка. — Ми не повинні давати жодних пояснень, тут усе зрозуміло. Будь-хто, потрапивши сюди, а тим паче стара людина...

— Тільки без нас ніхто б сюди не потрапив, — з гіркотою перебив його Нортон. — Тим більше, стара людина.

Ендрюз не відповів. Він ішов далі, похиливши голову і тримаючи руки в кишенях. Нортон мовчки крокував за ним. З-за хмар туману угорі з’явився місяць і засяяв яскравіше.

— До речі, — заговорив Нортон, ідучи за Ендрюзом. Його голос звучав холодно і відсторонено. — Це мій останній рейс з вами. Я вже підготував офіційне прохання про переведення.