Филип Дик – Повне зібрання короткої прози. Том 2 (страница 62)

Ед звівся на ноги, відсунув стілець, мляво поплівся до ванної і взявся за бритву. Восьма десять. Він умив обличчя, намастив кремом і почав голитися. Можна було не поспішати. Ще вдосталь часу.

Нервово облизуючи губи, Службовець дістав з кишені круглий годинник. У нього на лобі виступив піт. Восьма чотирнадцять, секундна стрілка невпинно рухалася по колу. Майже пора.

— Готуйся! — гаркнув Службовець, напружившись усім тілом. — Відлік десять секунд! Зараз!

Жодного звуку.

З вибалушеними від переляку очима Службовець побіг до буди. Звідти виднівся лише грубезний чорний хвіст: пес знову заснув.

— Зараз! — вереснув Службовець і щосили копнув кудлату собачу спину. — Заради Бога...

Пес стріпонувся і метушливо почав задкувати з конури.

— О Господи, — зніяковівши, він хутко метнувся до паркана і, ставши на задні лапи, широко розтулив пащеку: — Гав! Гав!

Подавши сигнал, Пес винувато подивився на Службовця.

— Дуже перепрошую, навіть не знаю, як...

Службовець прикипів поглядом до годинника. У животі йому млоїло. Стрілки показували восьму шістнадцять.

— Ти провалив завдання, — скрипучим голосом сказав Службовець. — Завалив справу! Ти — жалюгідна, поїдена блохами підстилка, дірява витирачка для ніг! Ти завалив усю справу!

Пес опустився на чотири лапи і стурбовано повернувся на місце.

— Кажеш, я все завалив? Тобто не треба було подавати сигнал?..

— Було вже запізно. — З крижаним виразом Службовець повільно сховав годинник. — Ти запізно кинув клич. «Друг з авто» не приїде, і тепер невідомо, що натомість відбудеться.

Боюся навіть уявити, який сценарій викликається о восьмій шістнадцять.

— Будемо сподіватися, що суб’єкт вчасно прибуде до Сектора Т137.

— Уже не прибуде, — заявив Службовець. — Він не встигне, бо ми облажалися. Ми все зіпсували!

Ед якраз змивав крем з обличчя, коли по мовчазному будинку луною прокотився собачий гавкіт.

— Чорт, — пробурмотів Ед. — Він же побудить усіх сусідів. — Прислухавшись, він витер обличчя. Може, то хтось прийшов?

Щось завібрувало, а потім...

Дзвоник вхідних дверей.

Ед вийшов із ванної. Хто б це міг бути? Може, Рут щось забула? Він накинув білу сорочку і відчинив вхідні двері.

На порозі стояв приємної зовнішності молодик з усміхненим обличчям, що виражало спокій і завзятість.

— Доброго ранку, сер, — він торкнувся свого капелюха. — Пробачте, що турбую вас так рано...

— Чого вам?

— Я представник федеральної компанії зі страхування життя і прийшов до вас, щоб розповісти про...

Ед захряснув двері.

— Нічого не хочу і дуже поспішаю. Мені треба йти на роботу.

— А ваша дружина сказала, що вас можна застати вдома лише в цей час. — Молодик підняв свій портфель і знову прочинив двері. — Вона спеціально просила мене прийти дуже рано. Зазвичай ми не працюємо о такій порі, але оскільки вона сама попросила, то я зробив відповідну помітку.

— Добре, — зітхнувши, Ед впустив молодика. — Поки я вдягатимуся, можете розповісти мені про ваші тарифи.

Молодий чоловік поклав портфель на диван, відкрив його й дістав стосик рекламних ілюстрованих папок з брошурами.

— З вашого дозволу, я хотів би познайомити вас з цими тарифами. Для вас і вашої родини дуже важливо...

Ед незчувся, як уже сидів на дивані і гортав проспекти. Зрештою він заплатив за страховий поліс на десять тисяч і випровадив молодика за двері. На годиннику було вже майже пів на десяту!

— Чорт! — він спізнився на роботу. Ед похапцем зав’язав краватку, підхопив плаща, вимкнув опалення і світло, поскладав тарілки до раковини і вибіг на ґанок.

Дорогою до автобусної зупинки він подумки лаявся. Звідки взявся той молодик зі страхової? Чому він приперся саме тоді, коли треба було виходити з дому?

Ед простогнав. Хто зна, що йому буде за спізнення, він потрапить до офісу не раніше десятої. Треба внутрішньо підготуватися до неприємностей. Шосте чуття йому підказувало, що покарання не уникнути, щось буде. Сьогодні був не той день, коли варто спізнюватися.

Якби ж тільки не прийшов той страхувальник!

Ед вийшов з автобуса за квартал від офісу і хутко подався тротуаром. Стрілки величезного годинника перед ювелірною крамницею Стайна добігали десятої.

Його серце стислося. Старий Даґлас неминуче влаштує йому скандал. Його уява вже малювала, як це виглядатиме. Старий пихтітиме й соптиме, розчервонівшись, розмахуватиме своїм товстезним пальцем. Місіс Еванз усміхатиметься, опустивши очі за друкарською машинкою. Посильний Джекі шкіритиметься. Ерл Гендрікз, Джо і Том, а ще темноока повногруда Мері зі своїми довгими віями. Усі вони увесь день з нього глузуватимуть.

Він дійшов до перехрестя і зупинився перед світлофором.

На протилежному боці вулиці височіла біла будівля — грандіозна споруда зі сталі й бетону, з балками і скляними вікнами.

То був його офісний центр. Ед скривився. А що як сказати, що він застряг у ліфті? Десь між другим і третім поверхом.

Загорівся зелений, на переході був лише Ед. Тільки він один, перейшовши вулицю, ступив на тротуар...

І зупинився, заціпенівши.

Сонце згасло. Ось щойно воно світило, а тепер його не було.

Ед рвучко поглянув угору. Там клубилися сірі хмари, масивні і безформні. І більше нічого. Загрозливий густий туман, у якому все коливалося й блякло. Ед аж похолов. Що тут відбувається?!

Він обережно рушив до будівлі, намацуючи кожен крок у густому тумані. Навкруги стояла тиша. Не було чути навіть автомобільних гудків. Ед очманіло роззирався довкола, намагаючись бодай щось розгледіти у пелені туману. Жодної людини.

Жодної машини. Жодного проблиску сонця. Порожнеча.

Над ним, як привид, нависав у тумані офісний центр. Він був невиразно сірим. Ед нерішуче простягнув руку...

Шматок стіни враз відпав, осипавшись дощем дрібних скалок, як пісочний. Ед тупо витріщився на каскад сірих уламків, що розсипалися навколо його ніг. У місці, де він торкнувся будівлі, з’явилась зазубрена порожнина — некрасива пощербина в бетоні.

Ошелешений, він дійшов до входу. Під його вагою сходи піддавалися, ноги провалювалися. Ед брів по піску, що розступався під його ногами — якійсь прогнилій субстанції, що не витримувала його ваги.

Він опинився у вестибюлі. Тут теж усе було невиразним і туманним. Горішні люстри виблискували слабким світлом, що заледве розсіював морок. Все довкола огортала якась потойбічна запона.

Йому на очі потрапив тютюновий кіоск. Продавець нерухомо схилився на прилавок із застряглою в роті зубочисткою і порожнім виразом на посірілому обличчі, що набуло якогось дивного бляклого відтінку.

— Гей, — видушив із себе Ед. — Що тут відбувається?

Він потягнувся до продавця і доторкнувся до сірої руки.

Пальці пройшли наскрізь.

— Господи, — видихнув Ед.

Рука продавця відвалилася, впала на підлогу і розсипалася дрібними уламками. Це були якісь жмутики сірого, схожого на порох, волокна. У Еда пішла обертом голова.

— Допоможіть! — щосили заволав він.

Жодної відповіді. Ед роззирнувся довкола. Неподалік були й інші люди: чоловік, що читав газету, і дві жінки, що чекали на ліфт.

Ед підійшов до чоловіка й доторкнувся до нього. Той повільно осунувся і розпався, обернувшись на купу сірого попелу. Порох. Дрібні часточки. Так само розсипалися від його дотику і дві жінки. Розкришилися, не промовивши і слова.

Ед знайшов сходи. Ухопившись за поручень, він став підніматися. Сходи під його ногою просідали, і він пришвидшився. Позаду залишався слід — на бетоні чітко виднілися відбитки його черевиків. На другому поверсі Еда обвіяли хмари сірого попелу.

Він кинув погляд на тихий коридор. Там гуляли хмари пилу і не було чути жодного звуку. Була лише темрява, непроглядна темрява.

Непевним кроком він піднявся на третій поверх. Дорогою його нога цілком провалилася крізь сходинку. На кілька тривожних секунд він завис над роззявленою дірою бездонної порожнечі.