Филип Дик – Повне зібрання короткої прози. Том 2 (страница 61)
— Місіс Геррік... — почав було Даґлас.
Джил підійшла до чоловіка, що тихо стояв у кутку.
— Ми можемо йти, любий? — запитала вона і взяла його під руку. — Чи є якісь підстави для того, щоб мій чоловік залишався тут?
Вони тихо йшли темною вулицею.
— Ходімо, — сказала Джил. — Ходімо додому.
Чоловік поглянув на неї.
— Сьогодні чудовий полудень, — сказав він і глибоко вдихнув, набираючи в легені повітря. — Мені здається, чи справді наближається весна?
Джил кивнула.
— Я не був певен. Гарний запах. Рослини, земля, все проростає.
— Так.
— Ми підемо пішки? Це далеко?
— Не дуже.
Чоловік пильно подивився на неї із серйозним виразом.
— Я перед тобою в боргу, моя люба, — сказав він.
Джил кивнула.
— Дякую тобі. Мушу визнати, що не сподівався на такий...
Джил нараз розвернулася.
— Як тебе звати? Як тебе звати
Сірі очі чоловіка зблиснули. Він кволо усміхнувся доброю, ніжною усмішкою.
— Боюся, ти не зможеш цього вимовити. Ці звуки неможливо відтворити.
Джил мовчала. Вони йшли поруч, обоє в глибокій задумі.
Довкола загоралися вогні міста, яскраві жовті цятки в мороку.
— Про що ти думаєш? — запитав її чоловік.
— Думаю, що, мабуть, і далі зватиму тебе Лестером, — відповіла Джил. — Якщо не заперечуєш.
— Не заперечую, — відповів чоловік. Він обійняв жінку, пригорнув і ніжно поглядав на неї, доки вони йшли поміж жовтими свічками вогнів, що освітлювали їхній шлях крізь усе густішу темряву. — Називай як хочеш, аби тільки ти була від того щаслива.
Бригада налаштування
Був ясний ранок. Сонячні промені падали на вологі газони і тротуари, відбивалися від лискучих поверхонь припаркованих авто. Службовець з похмурим виглядом квапливо крокував, гортаючи на ходу сторінки своєї інструкції. Ось він на мить зупинився перед невеликим будинком, вкритим зеленим тиньком, і, звернувши на стежку, подався до заднього двору.
Повернувшись спиною до світу, у буді спав пес. З буди виглядав лише його масивний хвіст.
— Заради Бога! — вигукнув Службовець, вперши руки в боки. Він гучно постукав механічним олівцем по своїй теці. — Гей, ти там, прокидайся вже.
Пес стрепенувся, пововтузився і поволі, головою вперед, виліз. Він кліпнув, засліплений сонячним промінням, і позіхнув.
— О, це ти. Хіба вже пора? — він позіхнув ще раз.
— Важливі справи. — Службовець завченим рухом відшукав потрібний параграф у своєму графіку черговості завдань. — Вони сьогодні налаштовують Сектор Т137, почнуть рівно о дев’ятій. — Він поглянув на кишеньковий годинник. — Мають внести всі зміни протягом трьох годин і закінчити до полудня.
— Сектор Т137? Це ж поруч.
Тонкі губи Службовця презирливо скривилися.
— Саме так. Ти виявляєш непересічну проникливість, мій темношерстий друже. Може, ще й просвітиш мене, чому я тут?
— Бо Т137 частково захоплює нашу ділянку.
— Саме так. Це також зачепить об’єкти з нашого Сектору. Наше завдання — переконатися, що вони будуть на своїх місцях, коли почнеться налаштування. — Службовець зиркнув на невеликий, тинькований зеленим, будинок.
— Конкретно ти маєш проконтролювати чоловіка, що живе у цьому домі. Він працює на компанію, розміщену в Секторі Т137. Дуже важливо, щоб він до дев’ятої години був на роботі.
Пес уважно роздивлявся будинок. Жалюзі вже відчинили, на кухні горіло світло. Крізь сітчасті фіранки було видно, як біля столу рухаються тьмяні постаті. Чоловік і жінка. Вони пили каву.
— Оце вони і є, — пробурмотів пес. — То, кажеш, це той чоловік? Сподіваюсь, з ним не трапиться нічого лихого?
— Звичайно ні. Але він мусить якнайраніше дістатися до роботи. Зазвичай він не виходить з дому раніше дев’ятої, але сьогодні мусить вийти о пів на дев’яту. Він має бути у Секторі Т137, перш ніж почнеться процес, бо не потрапить під зміну й не синхронізується з новими налаштуваннями.
Пес зітхнув.
— Тобто мені доведеться кидати клич.
— Саме так. — Службовець знову звірився із своїм графіком. — Ти повинен кинути клич рівно о чверть на дев’яту. Розумієш? О чверть на дев’яту. Не пізніше.
— І що це буде за клич?
Службовець знову розгорнув інструкцію і почав звірятися зі стовпчиками кодів.
— Клич запустить сценарій «Друг з автівкою», що довезе його до роботи. — Він згорнув теку і очікувально схрестив на грудях руки. — Так він прибуде на годину раніше, а сьогодні це необхідно.
— Необхідно, — пробурмотів пес і знову влігся у своїй буді, заплющивши очі. — Необхідно...
— Не спи! Тут дуже важливий час. Якщо клич пролунає зарано чи запізно...
Пес сонливо кивнув.
— Я знаю, впораюсь. Я завжди впоруюсь.
Ед Флетчер долив собі в каву вершків, зітхнув і відкинувся на спинку стільця. Позаду м’яко шипіла пічка, наповнюючи кухню теплими ароматами. На стелі світилася жовта лампочка.
— Ще булочку? — запитала Рут.
— Ні, я вже ситий, — Ед ковтнув кави. — Їж сама.
— Мені треба йти. — Рут звелася на ноги і підперезала халат. — Пора на роботу.
— Уже?
— Так-так, ледачий везунчику! Тобі аби тільки я весь час сиділа поруч. — Рут пішла до ванної, розпушуючи своє довге темне волосся. — Коли працюєш на уряд, доводиться рано приходити.
— Але ти ж і повертаєшся раніше, — зауважив Ед, розгортаючи розділ про спорт у свіжому випуску «Кронікл». — Ну гаразд, щасти тобі сьогодні. Щоб без одруків і двозначних жартів.
Вона зачинила двері до ванної і, знявши халат, почала вдягатися.
Ед позіхнув і глянув на годинник, що висів над раковиною. Ще купа часу, ще навіть не восьма. Він відсьорбнув кави і потер заросле підборіддя: треба поголитися. Він ліниво знизав плечима. Це забере хвилин десять.
Рут вискочила з ванної у нейлоновій комбінації і рушила до спальні.
— Запізнююсь, — сказала вона і похапцем почала натягати на себе блузку, спідницю, панчохи й білі туфлі. Потім, нахилившись, поцілувала Еда. — Бувай, коханий. Після роботи ще пройдуся по магазинах.
— Бувай, — Ед відклав газету й обійняв дружину за талію, любовно притиснувши до себе. — Гарно пахнеш. Не фліртуй там з босом.
Рут вибігла через парадні двері, цокаючи по сходинках підборами. Ед чув їхній стукіт аж до тротуару.
Вона пішла. У домі запанувала тиша. Він залишився сам.