Филип Дик – Повне зібрання короткої прози. Том 2 (страница 63)

Зрештою він видерся нагору й опинився перед своїм офісом:

АГЕНЦІЯ НЕРУХОМОСТІ ДАҐЛАС І БЛЕЙК

Від хмар попелу вестибюль був темний і похмурий. Горішні люстри судомно мерехтіли. Ед взявся за дверну ручку, але вона відламалася, залишившись у нього в руці. Він кинув її додолу і увіп’явся у двері нігтями. Скляна рама впала і розбилася на друзки. Ед розірвав двері й зайшов до офісу.

Місіс Еванз сиділа за друкарською машинкою, її пальці нерухомо лежали на клавішах. Вона не ворушилася і теж була сіра: волосся, шкіра, одяг — усе посіріло, стало безбарвним. Ед доторкнувся до неї. Його пальці безперешкодно пройшли крізь її плече, як крізь засушені пластівці.

Ед з відразою відсахнувся. Місіс Еванз навіть не ворухнулася.

Він рушив далі й наштовхнувся на стіл. Стіл осунувся і розсипався купою порохнявої пилюки. Біля кулера з водою стояв Ерл Гендрікз з чашкою в руці. Він теж перетворився на статую. Жодного руху, жодних ознак життя. Весь офіс був припорошений сірим пилом, застиглим і мертвим.

Ед опинився у коридорі. Розгублений, він труснув головою.

Що це все таке? Може, він божеволіє? Чи, може...

Тут пролунав якийсь звук.

Ед озирнувся, вдивляючись у сірий туман. До нього хутко наближалася якась постать. Чоловік. Чоловік у білому халаті, за ним — ще декілька. Усі були одягнуті в білі халати і маски.

Вони волочили за собою якесь складне обладнання.

— Вітаю... — здушено видихнув Ед.

Чоловіки зупинилися з роззявленими ротами і вибалушеними очима.

— Погляньте!

— Щось пішло не так!

— Один досі заряджений.

— Дістаньте розряджувач.

— Ми не можемо, доки...

Чоловіки оточили Еда півколом. Один із них тягнув довгий шланг із соплоподібною насадкою, інший котив ручний візок. Жваво залунали команди.

Ед здолав своє заціпеніння. Його пройняв жах, і він запанікував. Відбувалося щось страшне, йому слід чимшвидше забиратися звідси. Попередити людей, втекти.

Він розвернувся і побіг сходами назад. Вони обвалювалися під його ногами, половина прольоту провалилася. Він упав, занурившись в купу порохняви, звівся на ноги і рвонув далі на перший поверх.

У вестибюлі вирували хмари сірого попелу. Він наосліп продерся до вхідних дверей. Люди в білому наздоганяли його, тягнучи за собою обладнання і перегукуючись. Вони його переслідували.

Ед вискочив на тротуар. За його спиною будівля офісного центру захиталась і осунулась, один бік просів, клубочилися вихори попелу. Він помчав до рогу перехрестя, люди в білому майже його наздогнали. Його огорнула сіра хмара. Сліпо витягнувши руки перед собою, він рушив уперед і зрештою дістався протилежного боку вулиці.

Знову з’явилося сонце, Еда осяяло тепле проміння. Навколо сигналили машини. Знову працювали світлофори. Зусібіч метушилися і кудись квапилися люди в яскравому весняному вбрані: покупці, поліцейський у темно-синьому однострої, комівояжери з портфелями. Крамниці, вітрини, дорожні знаки. Шумні машини, що туди-сюди моталися вулицею...

А вгорі на знайомому блакитному небі сяяло сонце.

Важко дихаючи, Ед спинився і озирнувся назад. На протилежному боці вулиці височів офісний центр — такий, як і завжди, твердий і неушкоджений, весь зі сталі, бетону і скла.

Він відступив назад, наштовхнувшись на перехожого, що кудись поспішав.

— Гей, — буркнув чоловік, — обережніше.

— Пробачте, — Ед труснув головою, намагаючись оговтатися. З того місця, де він стояв, офісний центр виглядав, як і раніше: височенна масивна будівля велично здіймалася на протилежному боці вулиці.

Але ж ще хвилину тому...

Може, він і справді збожеволів? Він же щойно бачив, як ця будівля розсипалася на порох. І сама будівля, і люди, що там були. Усе розсипалося хмарами пилюги. А ті люди в білому, що переслідували його? Люди в білому, що вигукували команди й тягнули за собою візки з хитромудрим обладнанням?

Ед таки збожеволів. Немає іншого пояснення. Ослаблий, він розвернувся і почвалав тротуаром, майже фізично відчуваючи, як у його голові снують думки. Збентежений і наляканий, він брів, як у тумані, невідомо куди.

Службовця викликали до Адміністрації, найвищого керівництва, і наказали чекати у приймальні.

Він нервово походжав туди-сюди і, передбачаючи недобре, стискав пальці рук і крутив зап’ястками. Потім зняв окуляри і протер тремтливими руками лінзи.

Боже! За що на нього звалилися ці проблеми, ця біда? Але йому доведеться відповідати. Його обов’язком було простежити, щоб сигнальники отримали й чітко виконали свої інструкції, а той жалюгідний погризений блохами сигнальник знову заснув, тож відповідати тепер має він, Службовець.

Двері кабінету розчинилися.

— Ну добре, — почувся заклопотаний голос. То був голос втомленої, заваленої проблемами людини. Службовець затремтів і повільно переступив поріг кабінету. Піт стікав йому на потилицю і накрохмалений комір сорочки.

Старець поглянув на Службовця і відклав книгу убік. Він спокійно вивчав Службовця, а його вицвілі, колись блакитні очі, випромінювали доброзичливість і глибоку дідівську доброту, від якої Службовець затремтів ще дужче. Він дістав носовичка і витер з чола піт.

— Я так розумію, що у Секторі Т137 мав місце прикрий недогляд, — пробурмотів Старець. — Щось сталося з суб’єктом із прилеглої території.

— Саме так, — тихий голос Службовця був хрипким, — вкрай прикрий випадок.

— А що саме трапилося?

— Сьогодні вранці я робив усе відповідно до інструкцій. Матеріали по сектору Т137, звичайно, були пріоритетом. Я передав наказ Сигнальнику в моєму квадраті про те, що рівно о восьмій п’ятнадцять він має подати сигнал.

— Сигнальник усвідомлював важливість наказу?

— Так, сер, — Службовець на мить затнувся, — але...

— Але що?

Службовець нещасно завовтузився.

— Щойно я відвернувся, Сигнальник заліз до своєї буди і заснув. Я відволікся, пильнуючи час за годинником, і коли покликав його, не отримав відповіді.

— Ви покликали його рівно о восьмій п’ятнадцять?

— Так, сер! Рівно о восьмій п’ятнадцять. Але Сигнальник спав. Коли мені вдалося його розбудити, стрілки вже показували восьму шістнадцять. Він подав сигнал, але замість сценарію «Друг з авто» ми отримали «Представника страхової компанії». — Обличчя Службовця скривилось від огиди. — І цей представник страхової компанії протримав суб’єкта майже до дев’ятої тридцять. Через це він і спізнився на роботу замість того, щоб прийти рано.

Якусь мить Старець мовчав.

— Тож виходить, що коли почалося налаштування, суб’єкта не було у Секторі Т137.

— Не було. Він прибув туди близько десятої.

— Тобто саме в розпал налаштування. — Старець звівся на ноги і, тримаючи руки в кишенях, повільно заходив кабінетом з похмурим обличчям. Його довга мантія волочилася за ним по підлозі. — Це серйозна проблема. Під час налаштування Сектора всі залучені суб’єкти мають бути включені, бо інакше їхнє орієнтування залишиться неузгодженим. Коли цей суб’єкт прибув до Сектору Т137, процес тривав уже п’ятдесят хвилин. Він вештався Сектором, аж поки натрапив на одну з бригад налаштування.

— Вони схопили його?

— На жаль, їм цього не вдалося. Він утік із Сектора, вибравшись в заряджену зону.

— І що ж було далі?

Старець зупинився, його зморшкувате обличчя було похмурим. Він провів важкою рукою по своєму довгому сивому волоссю.

— Наразі невідомо, ми втратили з ним контакт. Звісно, ми скоро його знайдемо, але на цей час він поза нашим контролем.

— Що ви збираєтеся робити?

— Ми маємо його знайти, ізолювати й доправити сюди. Іншого рішення не існує.

— Сюди?!

— Його вже запізно розряджати. Доки ми його схопимо, він уже комусь розкаже. А стерти йому пам’ять — то лише ускладнити справу. Тут не вистачить стандартних методів, доведеться особисто розібратися із цією проблемою.

— Будемо сподіватися, що його швидко знайдуть, — сказав Службовець.

— Так і буде. Всі Спостерігачі в курсі. Всі Спостерігачі і всі Сигнальники. — Очі Старця грайливо зблиснули. — І навіть Службовці, хоча у нас є сумніви, що на них можна покладатися.

Службовець почервонів.