Филип Дик – Повне зібрання короткої прози. Том 2 (страница 64)
— Я страшенно радітиму, коли все це закінчиться, — пробурмотів Службовець.
Вицокуючи підборами туфель по сходинках, Рут збігла донизу і вискочила з будівлі на спекотне полудневе сонце. Вона запалила сигарету і чимдуж подалася тротуаром, її маленькі груди ритмічно здіймалися й опускалися, коли вона вдихала весняне повітря.
— Рут, — покликав Ед, з’явившись у неї за спиною.
— Еде! — вона розвернулася і з подиву аж розкрила рот. — Чому ти не на...
— Ходімо швидше, — Ед схопив її за руку і потяг за собою. — Не зупиняймося.
— Але ж...
— Я пізніше все поясню. — Едове обличчя було блідим і похмурим. — Відійдемо подалі, туди, де ми зможемо спокійно поговорити.
— Я саме збиралась пообідати в «Луї». Можемо там і поговорити. — Рут захекано намагалася встигнути за Едом. — Про що ти хотів поговорити? Що сталося? У тебе такий дивний вигляд. І чому ти не на роботі? Тебе... Тебе що, звільнили?
Вони перебігли на другий бік вулиці і зайшли до невеличкого кафе. Там товклася купа людей, була обідня перерва. Ед знайшов вільний столик подалі від входу, в самому кутку.
— Давай тут сядемо, — він швидко зайняв місце. — Згодиться.
Рут сіла на стільці поруч.
Ед замовив каву. Рут замовила салат, тости з лососевою намазкою, каву і персиковий пиріг. З насупленим, потемнілим лицем Ед спостерігав, як вона їсть.
— Будь ласка, розкажи, що сталося, — заблагала Рут.
— Ти справді хочеш знати?
— Звісно, хочу! — Рут занепокоєно поклала свою руку на його. — Я ж твоя дружина.
— Сьогодні дещо трапилося. Сьогодні вранці. Я запізнився на роботу, бо зайшов той клятий хлопець зі страхової і затримав мене. Я спізнився на пів години.
У Рут перехопило подих:
— Даґлас тебе звільнив!
— Ні, — Ед повільно рвав паперову серветку на дрібні клаптики, складаючи їх у напівпорожню склянку з водою. — Я страшенно хвилювався, вийшов з автобуса і побіг кварталом.
Але коли я ступив на тротуар перед офісним центром, то помітив, що там щось не так.
— І що ж ти помітив?
Ед розповів їй про все, що бачив, у деталях. Усе.
Щойно він замовк, Рут відкинулась на спинку стільця, її обличчя зблідло, а руки затремтіли.
— Тепер зрозуміло, — пробурмотіла вона. — Не дивно, що ти так розхвилювався. — Вона сьорбнула захололої кави, чашка дзенькнула об блюдце. — Це просто жахливо.
Ед зосереджено нахилився до дружини:
— Рут, як гадаєш, я божеволію?
Нафарбовані губи Рут скривилися.
— Я не знаю, що й сказати. Твоя історія дивна...
— Дивна — це не те слово. Мої руки проходили крізь їхні тіла, наче вони були з глини, з глини сухої, як порох. Постаті були з пороху. — Ед дістав сигарету з пачки Рут і закурив.
— Коли я вискочив звідти й озирнувся, офісний центр стояв на місці, немов нічого й не сталося. Як завжди.
— Ти злякався, що містер Даґлас висварить тебе, так?
— Так, страх і почуття провини. — Очі Еда зблиснули. — Здогадуюсь, про що ти думаєш: я спізнився і не наважувався глянути йому в обличчя, тож у мене стався якийсь захисний психотичний напад. Втеча від дійсності. — Він нервовим рухом загасив сигарету. — Рут, я досі тиняюся містом після того. Дві з половиною години. Звісно, мені страшно, я дуже боюся повертатися на роботу.
— Ти боїшся Даґласа?
— Та ні! Я боюся людей у білому! — Ед затремтів. — Боже! Та вони ж переслідували мене. З отими своїми клятими шлангами і різними апаратами.
Рут замовкла. Врешті вона глянула на чоловіка, і її очі заясніли.
— Еде, ти мусиш туди повернутися.
— Повернутися? Навіщо?
— Щоб дещо довести.
— Довести?
— Довести, що вже все гаразд. — Рут стиснула Едову руку. — Тобі доведеться це зробити, Еде. Ти мусиш повернутися і побачити все на власні очі. Переконатися, що нічого боятися.
— Чорт! Після всього, що я там надивився? Послухай-но, Рут, я бачив, як рвалася тканина реальності. Я бачив, що там, за завісою.
Рут прикипіла до нього очима.
— Я піду з тобою, — сказала вона.
— Заради Бога...
— Заради
Ед поволі підвівся, не зводячи з дружини допитливого погляду.
— Ти думаєш, що в мене було потьмарення розуму. З переляку. Що я не зміг поглянути в очі босові. — Його голос звучав приглушено й сумно. — Хіба ні?
Але Рут вже йшла до каси.
— Пішли, і ти сам переконаєшся. Там усе буде на місці, як і завжди.
— Гаразд, — погодився Ед і повільно пішов за дружиною. — Повернемось і побачимо, хто з нас правий.
Вони разом перетнули вулицю, Рут міцно тримала Еда за руку. Навпроти здіймався офісний центр — височезна будівля з бетону, сталі і скла.
— Бачиш? — запитала Рут. — Усе на місці.
Офіс і справді був там. Масивна непорушна тверда будівля височіла, сяяла у променях пообіднього сонця, що виблискувало на її вікнах. Ед і Рут ступили на бордюр. Ед внутрішньо напружився, немов заціпенів, а коли його нога торкнулася тротуара, він аж сіпнувся.
Але нічого не трапилося: вуличний шум не змовкав, автомобілі й перехожі поспішали у своїх справах, хлопець продавав газети. Тут змішалися звуки, запахи і шум полудневого міста.
Вгорі на чистому блакитному небі сяяло сонце.
— Бачиш? — сказала Рут. — Я була права.
Вони піднялися сходами й увійшли до вестибюля. За прилавком тютюнового кіоску стояв продавець зі складеними на грудях руками і слухав трансляцію бейсбольного матчу.
— Вітаю, містере Флетчер, — озвався він до Еда. Його обличчя пожвавилось добросердною усмішкою. — А що це за дама? Ваша дружина знає про неї?
Ед силувано захихотів. Вони підійшли до ліфта. Там уже стояло четверо чи п’ятеро бізнесменів. То були добре вдягнені чоловіки середнього віку, що нетерпляче чекали на ліфт.
— Привіт, Флетчере, — привітався один із них. — Де тебе носило цілий день? Даґлас вже просто казиться.
— Привіт, Ерле, — пробурмотів Ед і стиснув руку дружини. — Трохи прихворів.
Прибув ліфт, і всі зайшли досередини. Ліфт пішов угору.
— Вітання, Еде, — озвався ліфтер. — А хто ця гарненька дівчина? Чому б тобі нас і з нею не познайомити?
Ед механічно усміхнувся.
— Це моя дружина.