Филип Дик – Повне зібрання короткої прози. Том 2 (страница 57)
— Блер же сказав, що це нічого б не змінило. Навіть якби ми одразу його покликали замість чекати до ранку, — вони дійшли до рогу й звернули. — І, як ти знаєш...
— Пусте, — урвав його Стів, раптово напружившись.
Звуки дитячої метушні залишилися позаду, будинків ставало все менше, їхні кроки відлунювали від бруківки.
— Ми майже на місці, — сказав Стів.
Вони вийшли на узвишшя, де починалося маленьке поле, обгороджене масивним латунним парканом. Зелене, охайне і рівне. З акуратними рядками плит з білого мармуру.
— От і прийшли, — важко видихнув Стів.
— Вони добре його доглядають.
— Ми зможемо зайти з цього боку?
— Спробуємо. — Ед рушив уздовж латунної огорожі, шукаючи ворота.
Зненацька Стів скрикнув і зупинився. Він витріщався на щось у полі, його обличчя зблідло. — Глянь!
— Що там? — Ед зняв окуляри й пригледівся. — На що ти дивишся?
— Я був правий, — голос Стіва був низьким і приглушеним. — Коли ми приходили минулого разу, мені здавалося, що тут є щось дивне. Я бачив... Ти теж це бачиш?
— Не впевнений. Я бачу дерево, якщо ти про це.
У центрі охайного зеленого поля гордо здіймалася маленька яблуня. Її яскраве листя виблискувало у теплому сонячному промінні. Молоде дерево було сильним, здоровим і впевнено гойдалося під вітром, його гнучкий стовбур уже був вологим від весняної живиці.
— Вони
— Не знаю, — відповів батько. — Я нічого не тямлю в яблуках. — Холод продер його по спині, але Едові завжди було незатишно на цвинтарях. — Мабуть, нам варто йти звідси.
— Її щоки були такі ж червоні, — тихо сказав Стів. — Коли вона була забігана. Пам’ятаєш?
Двоє чоловіків стривожено дивилися на яблуньку. Її блискучі червоні плоди виблискували під весняним сонцем, вітер ніжно погойдував гілки.
— Звісно, я пам’ятаю, — відповів похмуро Ед. — Ходімо. — Він рішуче взяв сина під руку, забувши про оберемок квітів. — Ходімо, Стіве. Йдемо звідси.
Бути людиною
У блакитних очах Джил Геррік бриніли сльози. Вона з невимовним жахом дивилася на свого чоловіка.
— Ти... ти огидний! — заридала вона.
Лестер Геррік продовжував працювати, складаючи купи записів і графіків в акуратні стоси.
— «Ти огидний», — відповів він, — це оцінювальне судження. У ньому немає жодної фактичної інформації. — Він заправив плівку зі звітом про центавріанських паразитів у сканер, що гудів на столі. — Це всього лише твоя думка, вираження емоцій, не більше.
Джил попленталася назад на кухню. Вона мляво махнула рукою, запускаючи плиту. У стіні ожила конвеєрна стрічка, швидко доставляючи з підземних сховищ їжу для вечері.
Вона знову подивилася на чоловіка.
— Навіть ненадовго? — заблагала вона. — Навіть...
— Навіть на місяць. Коли він прийде, можеш сама йому про це сказати, а якщо забракне сміливості, то я скажу. Мені тут не треба дітей, що бігатимуть довкола, у мене забагато роботи. За десять днів треба надіслати цей звіт про Бетельґейзе XI. — Лестер вклав у сканер котушку про фомальґаутські викопні знаряддя. — У твого брата якісь проблеми? Чому він сам не може доглянути за власною дитиною?
Джил втирала припухлі очі.
— Ти не розумієш? Це я хочу, щоб Ґас тут побув! Я благала Френка відпустити його, а ти тепер...
— Я радітиму, коли він підросте достатньо, щоб його передали уряду. — Тонке обличчя Лестера скривилося від невдоволення. — Чорт забирай, Джил, обід ще не готовий? Уже десять хвилин! Що з цією плитою?
— Майже готовий, — на плиті заблимав червоний індикатор, робот-офіціант вийшов зі стіни і чекав, щоб забрати їжу.
Джил всілася й гучно висякалася. Лестер незворушно продовжував працювати у вітальні. Його робота, його дослідження. День у день. Лестер просувався вперед, у цьому не було жодних сумнівів. Його струнке тіло схилилося над плівковим сканером, як скручена пружина, холодні сірі очі зчитували інформацію, жадібно, аналізуючи, оцінюючи, його понятійні спроможності працювали, як добре змазана машинерія.
Губи Джил тремтіли від жалю й образи. Ґас, маленький Ґасик. Що вона йому скаже? В її очах збиралися свіжі сльози.
Вона ніколи знову не побачить пухкенького малого, бо його ігри і дитячий сміх докучають Лестерові, заважають його дослідженням.
Плита загорілася зеленим. Їжа виїхала в руки робота. Тихо пролунав передзвін, запрошуючи до вечері.
— Я чую, — буркнув Лестер, вимкнув сканер і звівся на ноги. — Він встигне прийти, доки ми ще їстимемо.
— Я можу набрати Френка відеофоном і запитати.
— Ні, ми почнемо без них. Розставляй тарілки, — нетерпляче звернувся Лестер до робота. Його тонкі губи стиснулися в злу лінію. — Ворушись давай! Я хочу повернутися до роботи!
Джил ледь стримувала сльози.
Маленький Ґас забіг до будинку, коли вони вже майже пообідали.
— Ґассі! — радісно вигукнула Джил і підбігла його обійняти. — Я така рада тебе бачити!
— Обережно з моїм тигром, — попросив Ґас і випустив на килим маленьке сіре кошеня. Воно кинулося навтьоки під диван. — Він ховається.
Лестер подивився на хлопчика, тоді на кінчик сірого хвоста, що стирчав з-під дивана, і очі чоловіка зблиснули.
— Чому ти називаєш його тигром? Це всього лише хатній кіт.
Ґас виглядав ображеним, він насупився.
— Це тигр. Він смугастий.
— Тигри жовті й значно більші. Міг би вже навчитися класифікувати речі та знати їхні справжні назви.
— Лестере, будь ласка, — заблагала Джил.
— Помовч, — роздратовано відповів їй чоловік. — Ґас достатньо дорослий, щоб полишити дитячі ілюзії й почати реалістично дивитися на речі. Що сталося з психотестерами? Хіба вони не мали б викорінювати цю дурню?
Ґас побіг і підхопив свого тигра.
— Облиш його!
Лестер подивився на кошеня. На його губах заграла холодна дивна посмішка.
— Приходь якось до лаби, Ґасе. Ми покажемо тобі багато котів, ми використовуємо їх у наших дослідженнях. Котів, морських свинок, кроликів...
— Лестере! — жахнулася Джил. — Як ти можеш!
Лестер неприємно розсміявся. Раптом він затих і повернувся за свій робочий стіл.
— А тепер забирайтеся. Мені треба завершити ці звіти. І не забуть сказати Гасові.
— Сказати мені що? — Ґас зрадів. Його щоки почервоніли, очі загорілися. — Що сказати? Щось для мене? Якийсь секрет?!
Серце Джил наче налилося свинцем. Вона важко поклала руку на плече дитини.
— Ходімо, Ґасе. Ми сядемо в саду, і я все тобі розкажу. Бери із собою... Бери свого тигра.
Почулося клацання, загорівся аварійний відеопередавач.
Лестер миттю звівся на ноги.
— Цить! — засапавшись, він підбіг до передавача. — Жодного звуку!
Джил і Ґас зупинилися біля дверей. Конфіденційне повідомлення вислизнуло зі слота на приймач, Лестер схопив його, зламав печатку і почав уважно вивчати.
— Що там? — запитала Джил. — Якісь проблеми?