Филип Дик – Повне зібрання короткої прози. Том 2 (страница 56)

Дерево не ворушилося.

Лорі здригнулася. Впало ще кілька крапель, великих і крижаних, і стекли їй по щоках, за шию під важке пальто.

Вона підійшла ближче до дерева.

— Я не повернуся. Я більше тебе не побачу. Це востаннє. Я хотіла сказати тобі...

Дерево сіпнулося, його гілки раптом ожили, і Лорі відчула, як щось тверде й тонке врізалося в її плече. Щось схопило її за стан, тягнучи вперед.

Вона відчайдушно опиралася, намагаючись вивільнитися.

Раптом дерево її відпустило. Лорі подалася назад, сміючись і тремтячи від страху.

— Ні! — видихнула вона. — Тобі мене не отримати! — вона поквапилася до краю кряжа. — Ти ніколи мене більше не дістанеш. Зрозумів? І я не боюся тебе!

Вона стояла, вичікувала і дивилася, тремтячи від холоду й страху, а потім зненацька розвернулася й кинулася навтьоки схилом кряжа, послизаючись і заточуючись на камінні, що осипалося під ногами. Її охопив сліпий жах. Вона все бігла вниз крутим схилом, хапаючись за коріння і траву, аж тут щось прокотилося повз її черевик. Щось маленьке і тверде. Вона нахилилася й підібрала його.

Це було маленьке зів’яле яблуко.

Лорі озирнулася на дерево на схилі. Воно майже загубилося в пелені туману й випиналося проти чорного неба твердою нерухомою колоною.

Лорі поклала яблуко до кишені пальта і рушила далі схилом униз. Опинившись на дні долини, вона дістала яблуко з кишені.

Вже була пізня година, її зсередини точив сильний голод. Лорі зразу згадала про вечерю, теплу кухню, білу скатертину, паруюче тушковане м’ясо і бісквіт.

Дорогою вона помалу гризла яблуко.

Скинувши із себе ковдру, Лорі підвелася і всілася на ліжку. В будинку було темно і тихо, здалеку невиразно долинали звичні нічні звуки. Було вже за північ. Повернувшись на бік, біля неї тихо спав Стівен.

Що її розбудило? Лорі струснула головою, відкидаючи з очей темне волосся. Що...

У неї всередині вибухнув спазм болю. Лорі охнула і приклала руку до живота. Вона тихо терпіла, стиснувши щелепи й похитуючись туди-сюди.

Біль минув, і Лорі знову вляглася, гукнувши тихим, тонким голосом.

— Стіве.

Стів заворушився й перевернувся, бурмочучи щось крізь сон. Біль повернувся, цього разу сильніший. Лорі скорчилася, звиваючись у муках, біль врізався у неї, розриваючи живіт. Вона пронизливо закричала від страждання і страху.

Стів підвівся.

— Боже мій, — він протер очі й увімкнув світильник. — Що в біса...

Лорі лежала на боці, задихаючись і стогнучи, з виряченими очима, її стулені кулаки втиснулися в живіт. Біль корчив і палив її, поглинав, вгризався у неї.

— Лорі! — прорипів Стів. — Що з тобою?

Вона кричала, знову і знову, крик відлунював будинком.

Лорі скотилася з ліжка на підлогу, її тіло корчилося й посмикувалося, обличчя було не впізнати.

До кімнати поспіхом забіг Ед, загортаючись у халат.

— Що відбувається?

Двоє чоловіків безпорадно спостерігали за жінкою на підлозі.

— Боже мій, — сказав Ед і заплющив очі.

День був холодним і похмурим. Сніг тихо сипав на вулиці й будинки, на червоний цегляний корпус окружної лікарні. Лікар Блер повільно пройшов усіяною гравієм стежкою до свого «форда». Він сів усередину й увімкнув запалення. Двигун ожив, лікар відпустив ручник.

— Я вам ще зателефоную, — сказав Блер. — Треба буде дещо уточнити.

— Розумію, — пробурмотів Стів. Він досі був розгубленим, з посірілим і опухлим від безсонної ночі обличчям.

— Я залишив вам заспокійливе, спробуйте трохи відпочити.

— Як думаєте, — раптом запитав Стів, — якби ми зателефонували раніше...

— Ні, — Блер подивився на нього співчутливо. — Не думаю. У таких випадках шансів небагато, не після розриву.

— То це все ж був апендицит?

Блер кивнув.

— Так.

— Якби ж ми не жили так до дідька далеко, — сказав гірко Стів. — Застрягли на периферії. Ні лікарні, геть нічого, за багато миль від найближчого міста. І ми спочатку не зрозуміли...

— Що ж, тепер нічого не вдієш. — «форд» потроху рушив з місця, але раптом лікар знову пригальмував. — І ще одне.

— Що? — запитав похмуро Стів.

Блер завагався.

— Розтин... Це така невдячна справа. Думаю, в цьому разі він буде зайвим. Я впевнений у своєму діагнозі, але хотів запитати...

— Кажіть.

— Чи не могла дівчина щось проковтнути? Може, щось потрапило всередину? Може, голка. Вона шила? Шпильки, монети, щось таке? Насіння? Може, їла кавун? Іноді апендикс...

— Ні, — Стів утомлено похитав головою. — Думаю, що ні.

— Просто подумалося, — сказав наостанок Блер і поволі виїхав на вузьку обсаджену деревами вулицю, залишаючи по собі два темні жолоби, дві суцільні лінії на залежалому блискучому снігу.

Настала весна, тепла й сонячна. Земля знову стала чорною і плодючою. Яскраво світило сонце — гаряча біла куля, сповнена сили.

— Зупини тут, — кинув Стів.

Ед Петтерсон пригальмував на узбіччі й заглушив двигун. Двоє чоловіків сиділи мовчки, в тиші.

У кінці вулиці гралися діти. Газоном по мокрій траві ходив старшокласник, штовхаючи перед собою електрокосарку. Вулицю затіняли велетенські дерева, що росли обабіч.

— Красиво, — сказав Ед.

Стів мовчки кивнув. Похмурий, він спостерігав, як поруч пройшла молода дівчина з господарською сумкою в руках. Дівчина піднялася сходами й зникла в старомодному жовтому будинку.

Стів прочинив двері машини.

— Пішли. Давай вже це зробимо.

Ед підхопив оберемок квітів із заднього сидіння й поклав синові на коліна.

— Їх маєш нести ти, це твоя ноша.

— Добре, — Стів згріб квіти й ступив на тротуар.

Двоє чоловіків йшли вулицею разом, мовчазні й задумливі.

— Минуло вже сім чи й вісім місяців, — раптом сказав Стів.

— Щонайменше, — Ед закурив сигару, видихаючи дорогою хмарки сірого диму. — Може, трохи більше.

— Мені не слід було її сюди привозити, вона все життя прожила в місті. Село було їй чуже.

— Це все одно сталося б.

— Якби ж ми жили ближче до лікарні...