Филип Дик – Повне зібрання короткої прози. Том 2 (страница 55)

Про засохлі яблука

У вікно щось стукало, вдаряючись об шибку знову і знову. Принесене вітром. Стукало тихо, але наполегливо.

Сидячи на дивані, Лорі вдавала, ніби не чує. Вона перегорнула сторінку й міцніше стиснула книжку. Стукіт повторився, гучніший і настирливіший, його неможливо було ігнорувати.

— Чорт! — пирхнула Лорі, відкинувши книжку на кавовий столик і кваплячись до вікна. Вона вхопилася за важкі бронзові ручки й потягнула раму.

Якусь мить вікно опиралося, а тоді з обуреним стогоном неохоче піднялося. До кімнати увірвалося холодне осіннє повітря разом з маленьким листком, який уже не стукав, а закружляв довкола шиї жінки й опустився додолу.

Лорі підняла його. Він був висохлим і коричневим. Жінка сховала його до кишені джинсів, її серце калатало. Листочок різався і пощипував стегно — маленьке тверде вістря, що поколювало гладеньку шкіру й змушувало Лорі тремтіти від хвилювання. Вона постояла хвильку біля відчиненого вікна, вдихаючи повітря. У ньому відчувалася присутність дерев і каміння, масивних валунів і віддалених місцин. Настав час — час знову йти. Вона доторкнулася до листочка. Її хотіли.

Лорі хутко перейшла з великої вітальні через залу до їдальні, але там було порожньо. З кухні долинув сміх. Лорі відчинила двері.

— Стіве?

Її чоловік сидів зі своїм батьком за кухонним столом, курячи сигари й попиваючи паруючу чорну каву.

— Чого тобі? — запитав Стів, похмуро дивлячись на молоду дружину. — Ми з Едом працюємо.

— Я... Я хотіла дещо попросити.

Двоє чоловіків вирячилися на неї. Стівен, шатен з очима, сповненими впертої погорди чоловіків Нової Англії, і його батько, мовчазний і відсторонений у її присутності. Ед Петтерсон заледве її помітив. Розвернутий до неї своєю широкою спиною, він шарудів в’язкою рахунків за корми.

— Чого тобі? — повторив нетерпляче Стів. — Щось трапилося? Це не може почекати?

— Мені треба вийти, — випалила Лорі.

— Куди?

— Надвір, — на неї накотилася тривога. — Це востаннє, обіцяю. Більше я не ходитиму. Гаразд? — вона спробувала усміхнутися, але її серце калатало надто сильно. — Будь ласка, дозволь мені, Стіве.

— Куди вона зібралася? — буркнув Ед.

Стів з роздратуванням зітхнув.

— На схили. Там якесь занедбане місце.

Сірі очі Еда зблиснули.

— Занедбана ферма?

— Так. Ти про неї знаєш?

— Стара ферма Ріклі. Ріклі виїхав багато років тому. Так нічого й не зміг виростити, там це неможливо. Суцільні валуни, поганий ґрунт, купа глини й каміння. Зараз там усе позаростало і порозвалювалося.

— А що то була за ферма?

— Фруктовий сад. Так ніколи нічого й не вродило, миршаві старі дерева. Марна справа.

Стів подивився на кишеньковий годинник.

— Ти встигнеш зготувати вечерю?

— Так! — Лорі попрямувала до дверей. — Тож я можу йти? Обличчя Стіва скривилося, він вагався. Лорі нетерпляче чекала, заледве дихаючи. Вона так і не звикла до чоловіків Вермонту з їхніми повільними, розважливими манерами. Люди Бостона були геть інші, і їй ближчими були радше студентська молодь, танці, розмови і пізні посиденьки.

— Чому ти туди ходиш? — невдоволено пробурчав Стів.

— Не питай, Стіве, просто відпусти мене. Це востаннє. — Вона корчилася від муки, її кулачки стиснулися. — Будь ласка!

Стів виглянув у вікно. У кронах дерев кружляв холодний осінній вітер.

— Гаразд. Але збирається на сніг. Я не розумію, чому ти хочеш...

Лорі побігла до шафи за пальтом.

— Я повернуся зготувати вечерю! — радісно вигукнула вона і поквапилася на ґанок, застібаючи пальто. Її серце тріпотіло, щоки рум’янилися від хвилювання Вона зачинила за собою двері, у її венах пульсувала кров.

Миттю на неї налетів холодний вітер, куйовдячи волосся, шарпаючи за одяг. Вона глибоко вдихнула й рушила сходами вниз.

Лорі швидко вийшла на поле, прямуючи до блідих силуетів пагорбів по той бік. Не було чути жодних інших звуків, окрім вітру. Вона поплескала по кишені, сухий листочок тріснув і голодно увіп’явся в неї.

— Я йду, — прошепотіла вона, зачудована і трохи налякана. — Я вже йду.

Жінка піднімалася все вище. Вона пройшла крізь глибоку розколину між двома кряжами скелястих пагорбів, де зусібіч стирчало масивне коріння старезних пнів. Далі — звивистим покрученим руслом висохлого потічка.

Скоро її почала огортати імла. Вона зупинилася на вершині кряжа, відсапуючись і озираючись на шлях, яким прийшла.

Листям прошурхотіли кілька дощових крапель, у великих мертвих деревах на кряжі знову зашумів вітер. Лорі розвернулася й рушила далі, пригнувши голову й заховавши руки в кишені пальта.

Вона вийшла на поросле бур’яном і всохлою травою кам’янисте поле, і скоро опинилася біля поламаних і зогнилих залишків огорожі. Лорі переступила через них і обійшла завалений колодязь, напівзасипаний камінням і землею.

Її серце билося швидко, тріпочучи від нервового збудження. Вона майже дійшла. Жінка оминула руїни будинку — зігнуті балки й розбите скло, кілька потрощених меблів неподалік.

Стару затверділу потріскану автомобільну покришку. Якісь мокрі килими, складені купою на поіржавілому, вигнутому каркасі ліжка.

І ось нарешті він — просто попереду.

Уздовж межі поля ріс гай старезних дерев. Дерева були мертві, всохлі й зів’ялі, як тонкі, безлисті, почорнілі стебла проти неба. Поламані, загрузлі в твердому ґрунті гілки. Ряди й ряди мертвих дерев, частина з яких погнулися й похилилися, вирвані з кам’янистого ґрунту невгамовним вітром.

Лорі перейшла через поле до дерев, її легені болісно стискалися. Вітер невпинно її шарпав, шмагаючи смердючою імлою по ніздрях і обличчю. Гладенька шкіра змокла й виблискувала вологою. Лорі закашлялася й поквапилася далі, переступаючи через каміння й земляні брили, тремтячи від страху й передчуття зустрічі.

Вона обійшла гай півколом, майже до краю кряжа, і обережно ступила на каміння, що осипалося під її ногами. А тоді...

Вона зупинилася, застигла. Її груди здіймалися й опадали, намагаючись не переставати дихати.

— Я прийшла, — прошепотіла вона.

Лорі довго дивилася на старе й сухе яблуневе дерево, вона просто не могла відвести від нього очей. Старезне дерево зачаровувало її і відлякувало. Воно єдине тут було живим, єдиним досі живим у всьому гаю. Усі інші були мертвими, всохлими, вони вже програли свою боротьбу. Але це дерево ще хапалося за життя.

Воно було твердим і голим. Досі трималися лише кілька темних листочків — і кілька висохлих яблук, зморщених, загартованих вітром і туманом. Вони висіли тут, на гілках, забуті й покинуті. Довкола були лише потріскана гола земля, каміння й зогнилі купи опалого листя.

— Я прийшла, — повторила Лорі. Вона витягла листочок з кишені й обережно простягнула перед собою. — Він постукав у вікно. Я зрозуміла, коли почула його. — Вона пустотливо усміхнулася, червоні губи вигнулися. — Він стукав і стукав, намагаючись потрапити всередину. Я не зважала. Це було так... Так настирливо. Він мене дратував.

Дерево зловісно загойдалося. Його покручені гілки терлися одна об одну. Щось у цьому звукові змусило Лорі відсахнутися. Її охопив жах, і вона позадкувала вздовж кряжа, знетямлено відступаючи від дерева.

— Ні, — прошепотіла вона. — Будь ласка!

Вітер стих, дерево застигло. Лорі довго і пильно спостерігала за ним.

Спадала ніч. Небо швидко темніло, на неї налетів порив холодного вітру, мало її не розвернувши. Вона тремтіла і опиралася його силі, глибше кутаючись у пальто. Далеко внизу в тінях тануло дно долини, розчинялося у велетенській хмарі ночі.

У сутінковому тумані дерево виглядало суворим і загрозливим, ще зловіснішим, ніж зазвичай. Кілька листочків зірвалися з нього, відлітаючи й кружляючи на вітрі. Один пролетів повз неї, і вона спробувала його упіймати. Листочок втік, відтанцьовуючи назад до дерева. Лорі була кинулася за ним, а тоді, захекана, зупинилась і розсміялася.

— Ні, — сказала вона твердо, вперши руки в боки. — Я не підійду.

Запала тиша. Раптом купи зогнилого листя злетіли розлюченим колом довкола дерева і знову заспокоїлися, впавши додолу.

— Ні, — повторила Лорі. — Я не боюся тебе. Ти не можеш заподіяти мені шкоди. — Але її серце гупало від страху. Вона знову відступила.

Дерево стояло нерухомо. Його покручені гілки завмерли.

До Лорі повернулася хоробрість.

— Я сьогодні тут востаннє, — промовила вона. — Стів каже, що я більше не можу приходити. Йому це не подобається.

Вона чекала, але дерево не відповідало.

— Вони двоє сидять на кухні, курять сигари і п’ють каву. Обговорюють рахунки за корми. — Вона скривилася. — Це єдине, чим вони займаються: додають і віднімають, цифри, цифри, прибутки, витрати. Державний податок, амортизація обладнання.