Филип Дик – Повне зібрання короткої прози. Том 2 (страница 53)
Дівчина обернулася до нього, оглянула спокійними сірими очима, притримуючи кермо однією рукою.
— Ми летимо до Майстра каптурів, — відповіла вона. — Тебе оголосили в розшук як особливо небезпечного, зараз ти й години без мене не протримаєшся.
— Але я не розумію, — Френклін похитав головою, здивований. — Чого їм від мене треба? Що я зробив?
— Тебе підставили. — Дівчина запустила авто широкою дугою, вітер пронизливо свистів в амортизаторах і крилах. — Підставили тепи. Усе відбувається дуже швидко, тож не можна гаяти часу.
Невисокий лисий чоловік зняв окуляри й простягнув Френкліну руку, зіщулено його розглядаючи. — Радий зустрітися з вами, докторе. Я з великою цікавістю стежив за вашою роботою в Раді.
— Хто ви? — запитав Френклін.
Невисокий чоловік сором’язливо усміхнувся.
— Я Джеймс Каттер, або ж Майстер каптурів, як мене називають тепи. Це наша фабрика, — він обвів рукою приміщення. — Погляньте.
Френклін роззирнувся довкола. Це був склад, старезний дерев’яний будинок минулого століття. Масивні поточені шашелем балки здіймалися вгору, сухі й потріскані. Бетонна підлога. Старомодні флуоресцентні лампи поблискували й мерехтіли на стелі. Вкритими вологими плямами стінами тягнулися опуклі труби.
Старий поволі рушив кімнатою, роздивляючись приміщення, Каттер ішов поруч. Френклін був розгубленим, усе відбувалося надто швидко. Вони були десь за Нью-Йорком, на занедбаній промисловій околиці. Довкола працювали люди, схилившись над матрицями й ливарними формами. Повітря було гарячим, крутився старий вентилятор. Склад безперестанку відлунював і вібрував.
— Це... — пробурмотів Френклін. — Це тут...
— Так, це тут ми робимо каптури. Не дуже вражає, чи не так? Згодом ми сподіваємося переїхати в нове приміщення. Ходімо, я покажу вам усе.
Каттер штовхнув бічні двері, й чоловіки увійшли до невеликої лабораторії, заваленої пляшками й ретортами.
— Це кімната для досліджень. Теоретичних і прикладних. Деякі були успішними, якісь результати ми зможемо використати, якісь, сподіваємося, не доведеться. Крім того, це допомагає чимось зайняти біженців.
— Біженців?
Каттер відсунув якесь обладнання і всівся за лабораторний стіл.
— Більшість людей тут з тих самих причин, що й ви. Їх підставили тепи, звинуватили у відхиленні. Але ми дісталися до них першими.
— Але чому...
— Чому вас підставили? Через вашу посаду. Директор урядового відділу. Усі ці люди чимось виділялися — і всіх їх підставили пробами тепів. — Прихилившись до запліснявілої стіни, Каттер закурив сигарету. — Ми досі живі, бо десять років тому в урядовій лабі було зроблено відкриття. — Він постукав по каптуру. — Цей сплав захищає від телепатичних проб, його випадково відкрив один із наших вчених. Тепи одразу вийшли на нього, але він примудрився втекти, зробити партію каптурів і розіслати своїм колегам. Так ми й почали.
— Скільки тут людей?
Каттер розсміявся.
— Не можу вам цього сказати. Достатньо, щоб виготовляти капюшони й розповсюджувати їх. Для важливих людей в уряді, людей на владних позиціях, науковців, службовців, освітян.
— Навіщо?
— Бо ми хочемо дістатися до них першими, випередити тепів. До вас ми дісталися надто пізно. На вас уже зробили повний рапорт і пробу — ще до того, як каптур надійшов поштою. Тепи поступово беруть уряд в облогу. Вони вишуковують найкращих, доносять на них і домагаються арешту. Якщо теп каже, що людина нелояльна, Чистка не може її не затримати. Ми намагалися вчасно передати вам каптур. Вони б не змогли подати рапорт, якби ви були в каптурі, але вони нас перехитрили. Вони наслали на вас натовп і відібрали каптур. Щойно його забрали, вони передали рапорт у Чистку.
— То ось чому вони хотіли його зняти.
— Тепи не можуть подати фальшивий рапорт на людину, розум якої непрозорий для проби, у Чистці не такі вже й дурні.
Тепи спочатку мають зняти каптур, тож усі, хто носять каптури, перебувають поза їхнім впливом. Досі тепи використовували розлючений натовп, але це не дуже ефективно. Тому вони працюють над законопроектом у Конгресі. Законопроектом сенатора Волдо про заборону щитів. Він зробить носіння каптурів незаконним, — Каттер іронічно посміхнувся. — Якщо людина невинна, то чому вона заперечуватиме проти сканування свого розуму? Законопроект прирівняє носіння щитів до злочину. Люди, які отримуватимуть каптури, миттю здаватимуть їх Чистці. Навіть один із десяти тисяч не захоче залишити каптура, якщо покаранням буде ув’язнення і конфіскація майна.
— Я якось зустрічався з Волдо. Не вірю, що він запропонував би такий законопроект, розуміючи його наслідки. Якби йому пояснити...
— Саме так! Пояснити йому. Законопроект треба зупинити, бо якщо його ухвалять, нам кінець. І тепи це розуміють. Хтось має поговорити з Волдо і переконати його, — очі Каттера світилися. — Ви з ним знайомі, він вас згадає.
— Що ви пропонуєте?
— Френкліне, ми пошлемо вас назад — зустрітися з Волдо. Це наш єдиний шанс зупинити законопроект, а його треба зупинити.
Транспорт з гуркотом мчав над Скелястими горами, внизу мигтіли чагарники і ліс. — Десь праворуч має бути рівне пасовище, — сказав Каттер. — Я приземлюся там, якщо зможу його знайти.
Він вимкнув двигун, і гуркіт стих. Вони знижувалися над пагорбами.
— Он там, по правий бік, — сказав Френклін.
Каттер плавною дугою повів транспорт до землі.
— Звідси ми зможемо дістатися до маєтку Волдо пішки. — Від зіткнення із землею їх струснуло, випущені опори вгрузли в ґрунт, і вони нарешті зупинилися.
Високі дерева довкола ледь колихалися під вітром. Середина ранку, повітря прохолодне і свіже. Вони були високо в горах з боку Колорадо.
— Які в нас шанси дістатися до нього? — запитав Френклін.
— Невеликі.
Френклін занервував.
— Але чому? Чому невеликі?
Каттер відчинив двері транспорту й зістрибнув на землю.
— Давайте, — він допоміг Френкліну вибратися й захряснув за ним двері. — Волдо охороняють, довкола нього стіна з роботів. Саме тому ми ніколи раніше й не намагалися. Ми не робили б цього і зараз, якби ситуація не була критичною.
Вони проминули пасовище, спускаючись схилом по вузькій, порослій травою стежці.
— Навіщо їм це? — запитав Френклін. — Тепам. Чому вони прагнуть влади?
— Людська природа, я припускаю.
—
— Тепи нічим не відрізняються від якобінців, «круглоголових», нацистів чи більшовиків[8]. Завжди є група, яка хоче вести людство — для його ж власного блага, звісно.
— І тепи вірять у це?
— Більшість тепів вірять, що вони за своєю природою повинні бути поводирями людства. Люди без телепатичних здібностей для них нижчий вид. Тепи — наче наступний щабель,
— Але ви з цим не згодні, — сказав Френклін.
— Тепи відрізняються від нас, але це не означає, що вони вищі. Телепатичні здібності не означають вищості загалом. Тепи — не вища раса. Вони люди з особливою здатністю, але це не дає їм права вказувати всім іншим, що робити. Ця проблема постає не вперше.
— А хто ж тоді має вести людство? — запитав Френклін. — Хто має керувати?
—
— Кілька роботів-охоронців, — Каттер опустив бінокль, — але мене хвилює не це. Якщо біля Волдо є теп, він відчує наші каптури.
— І ми не можемо їх зняти.
— Ні. Тоді вони про все довідаються й передадуть у центр від тепа до тепа. — Каттер обережно скрадався вперед. — Роботи зупинять нас і вимагатимуть документи. Ми розраховуватимемо на вашу директорську перепустку.
Чоловіки вилізли з кущів і перейшли відкрите поле в напрямку до маєтку сенатора Волдо. Вони дісталися до ґрунтової дороги й рушили нею, мовчки вдивляючись перед собою.
— Стій! — з боку поля прожогом наближався робот-охоронець. — Назвіть себе!
Френклін показав йому перепустку.
— У мене директорський допуск. Ми хочемо зустрітися з сенатором, я його давній приятель.
Доки робот вивчав картку-посвідчення, клацали автоматичні реле.
— Директорський допуск?
— Саме так, — відповів Френклін, починаючи нервувати.
— Геть з дороги, — нетерпляче наказав Каттер. — Нам ніколи гаяти час.