Филип Дик – Повне зібрання короткої прози. Том 2 (страница 52)
Росс якусь мить помовчав.
— Ти знаєш, як до нього потрапив каптур? Ти це просканував?
— Він отримав його поштою.
— А він...
— Він гадки не має, хто чи звідки йому це надіслав.
Росс насупився.
— Тоді він не може дати нам більше інформації про них — про відправників.
— Про майстрів каптурів, — холодно відповів Аббад.
Росс підвів очі.
— Про кого?
— Майстрів каптурів. Хтось же
— І ти певен...
— Так, Френклін нічого не знає! Він учора ввечері прибув до міста, і вже вранці поштовий автомат передав йому каптур. Спочатку старий вагався, а тоді купив каптура й прикрив ним стрічку. Він пішки вирушив до будинку своєї небоги. Ми засікли його вже за кілька хвилин, щойно він потрапив у радіус.
— Схоже, цими днями їх побільшало. Розсилається все більше каптурів, але ти про це й так знаєш. — Росс стиснув щелепи. — Ми маємо знайти відправників.
— Це забере час. Вочевидь, вони ніколи не знімають капюшонів, — обличчя Аббада перекосилося. — Чорт, нам доводиться підходити до них так близько! Наш радіус сканування надзвичайно обмежений. Але рано чи пізно ми знайдемо одного з них, колись ми зірвемо з когось каптура і знайдемо
— За минулий рік було виявлено п’ять тисяч людей у каптурах, — нагадав Росс. — П’ять тисяч — і жоден з них нічого не знав. Ні звідки надійшли ці каптури, ні хто їх виготовив.
— Коли нас буде більше, наші шанси зростуть, — похмуро відповів Аббад. — Зараз нас замало. Але колись...
— Ви ж збираєтеся взяти з Френкліна пробу, чи не так? — звернувся до Росса Пітерз. — Як і передбачено процедурою.
— Думаю, так, — Росс кивнув до Аббада. — Ти можеш цим зайнятися. Нехай хтось із вашої групи візьме повну пробу й перевірить, чи заховане щось цікаве у його несвідомій нейрозоні. Рапорт про результати передаси мені за звичною процедурою.
Аббад попорпався в пальті, дістав котушку із записом і кинув на стіл перед Россом.
— Тримайте.
— Що це?
— Повна проба Френкліна. Усі рівні — повністю досліджені та записані.
Росс вирячився на юнака.
— Ви...
— Ми вирішили не зволікати. — Аббад рушив до дверей. — Це хороша робота, Каммінґз робив. Ми виявили значну нелояльність, щоправда, більше ідеологічну, ніж відкриту. Можливо, ви захочете його взяти. Коли йому було двадцять чотири, він знайшов якісь старі книжки й музичні записи, і це справило на нього велике враження. У кінці запису наша повна оцінка його відхилення.
Двері розтанули, й Аббад пішов.
Росс і Пітерз дивилися йому вслід. Зрештою Росс взяв котушку із записом й поклав до папки з погнутим металевим каптуром.
— Бляха, — сказав Пітерз. — Вони зняли пробу без наказу.
Росс кивнув, глибоко задумавшись.
— Так. І я зовсім не певен, що мені це подобається.
Чоловіки дивилися один на одного і знали, що просто зараз за дверима кабінету Ернест Аббад сканує їхні думки.
— Чорт! — безпорадно вигукнув Росс. — От срань!
Волтер Френклін захекано роззирався довкола. Неслухняною рукою він нервово витер піт зі свого зморшкуватого обличчя.
З коридору долинало відлуння кроків агентів Чистки, і долинало все гучніше.
Утікши від натовпу, він лише тимчасово врятувався. Це було чотири години тому. Тепер сонце сідало, й на Нью-Йорк спадав вечір. Він зміг пробитися через пів міста, майже на околиці — і ось його публічного оголосили в розшук.
За що?! Він все життя пропрацював на уряд Вільного Союзу. Жодного нелояльного вчинку. Жодного, крім того, що він відкрив ранкову пошту, знайшов каптура і, повагавшись, зрештою одягнув його. Він згадав невелику етикетку з інструкцією.
ВІТАННЯ!
Щит проти зондування надсилається вам як подарунок від майстра у щирому сподіванні, що для вас він буде цінним.
Дякую вам.
І все. Жодної іншої інформації. Він довго роздумував, чи варто його одягати. Волтер ніколи не вчиняв нічого протизаконного, йому не було чого приховувати — жодної нелояльності до Союзу. Але сама думка його зачаровувала. У каптурі його розум був би його власним, ніхто б не міг туди зазирнути. Його розум знову належав би лише йому — приватний і прихований. Можна думати, що забажаєш, і всі думки вже не призначалися б ні для кого, крім тебе самого.
Зрештою він зважився й одягнув каптур, прикривши його своїм старим «гомбурґом[7]». Не встиг Френклін вийти на вулицю, як за десять хвилин довкола нього вже кричав і лютував натовп, а тепер його ще й оголосили у розшук.
Френклін у розпачі шукав виходу. Що йому робити? Він постане перед Радою Чистки. Жодних обвинувачень не висуватимуть — тягар виправдання лежатиме на ньому, він матиме довести свою лояльність. Хіба він
Агенти Чистки були вже близько, майже дістали його. Він відступав униз коридором готелю, розпачливо роззираючись. Світився червоний знак «ВИХІД». Він поквапився до нього й далі підвальними сходами, на темну вулицю. Залишатися надворі було небезпечно, там був натовп, тож Френклін намагався залишатися в приміщенні стільки, скільки було можливо. Але тепер вибору не лишалося.
Позаду пролунав пронизливий крик. Щось різонуло повз нього, випаливши частину тротуару. Слем-промінь. Френклін помчав, засапуючись, за ріг і вниз вулицею. Люди з цікавістю поглядали на нього, коли він пробігав повз.
Старий перебіг людну вулицю й прилаштувався до групи, що прямувала до театру. Чи помітили його агенти? Він нервово роззирнувся, нікого не було видно.
На розі він рушив через дорогу на сигнал світлофора. Діставшись до острівця безпеки посередині, Френклін побачив лискучу машину Чистки, що потроху наближалася. Його помітили? Він залишив острівець, рухаючись до бордюру на протилежному боці. Машина Чистки раптом рвонула з місця, прискорюючись. З’явилася ще одна, що рухалася з протилежного боку.
Френклін дійшов до узбіччя.
Перше авто зупинилося. З нього почали вистрибувати агенти Чистки, збираючись на тротуарі.
Він був у пастці, ніде було сховатися. Втомлені покупці й офісні працівники навколо уважно спостерігали за ним без жодного співчуття в погляді. Хтось посміхався з байдужою цікавістю. Френклін очманіло роззирався. Жодного закладу, жодних дверей, жодної людини.
Раптом перед ним зупинилося авто, його двері від’їхали вбік.
— Сідай, — з водійського сидіння перехилилася молода дівчина, на її вродливому обличчі застиг нетерплячий вираз. — Сідай, кажу тобі!
Він сів. Дівчина закрила двері, й машина рвонула. Попереду з’явилося авто Чистки й заблокувала проїзд своїм блискучим корпусом, ще одне наближалося ззаду.
Дівчина схилилася над панеллю керування, й машина раптом здійнялася в повітря. Вони злетіли, обганяючи транспорт попереду й швидко набираючи висоту. Позаду небо освітив фіолетовий спалах.
— Пригнись! — крикнула дівчина. Френклін впав на сидіння. Вони пролетіли широкою дугою, опинившись під захистом колон будинків. Наземні авто Чистки здалися й поїхали геть.
Френклін підвівся й тремтячою рукою витер лоба.
— Дякую, — пробурмотів він.
— Будь ласка, — дівчина додала швидкості. Вони пролетіли комерційний район міста і тепер рухалися над житловими околицями. Дівчина керувала мовчки, пильнуючи небо попереду.
— Хто ти? — запитав Френклін.
Дівчина щось йому кинула.
— Одягни це.
Каптур. Френклін розстібнув його й незграбно начепив на голову.
— Одягнув.
— Без цього ми потрапимо в радіус сканування тепів. Ми завжди маємо бути обережними.
— Куди ми летимо?