Филип Дик – Повне зібрання короткої прози. Том 2 (страница 51)

— Твій подарунок зник. Думаю, мені слід було придбати для тебе щось інше.

Пат пригорнулася до чоловіка і засміялась.

— Нічого. Хочеш, відкрию таємницю?

— Яку?

Пат поцілувала його у щоку, її губи були теплими.

— Сказати по правді, я дуже навіть рада, що він зник.

Майстер каптурів

— Каптур!

— У нього каптур!

Робітники й покупці гуртом кинулися бігти тротуаром. Юнак з хворобливо-жовтим обличчям полишив свій велосипед і помчав слідом. Людей ставало все більше, підтягувалися ділки в сірих піджаках, секретарі з втомленими обличчями, службовці й робочий люд.

— Хапай його! — натовп роєм летів уперед. — Хапай старого!

Юнак з хворобливим обличчям підхопив з ринви камінь і пожбурив його. У старого він не влучив, натомість розлетілася вітрина крамниці.

— У нього каптур, це точно!

— Знімайте!

Полетіло ще каміння. Переляканий захеканий старий намагався проштовхнутися між двома солдатами, що заступали шлях. Камінь влучив йому в спину.

— Що ти хочеш приховати? — юнак з хворобливим обличчям підбіг і став просто перед старим. — Чому ти боїшся проби?

— Він хоче щось приховати! — робітник стягнув зі старого капелюх. Жадібні руки потяглися до тонкої металевої стрічки на голові чоловіка.

— Ніхто не має права ховатися!

Старий упав, приземлившись на долоні й коліна, його парасолька відкотилася геть. Один зі службовців таки дістався до каптура й стягнув його. Натовп ошаленів, намагаючись поділити металеву стрічку. Раптом юнак закричав і відступив, тримаючи стрічку над собою.

— Дістав! Дістав! — гукнув він, відбіг назад до велосипеда і хутко закрутив педалями, досі стискаючи погнуту стрічку.

На узбіччі зупинилося поліцейське авто, заревла сирена. Поліцейські роботи повистрибували й заходилися відтісняти натовп.

— Вас поранено? — вони допомогли старому підвестися.

Розгублений старий похитав головою. Його окуляри звисали з одного вуха. Обличчя було вимащене слиною і кров’ю.

— Чудово, — металеві пальці копа відпустили його. — Краще заберіться геть з вулиці, кудись у приміщення. Для вашого ж добра.

Директор Чистки Росс відсунув доповідну.

— Ще один. Я радітиму, коли нарешті ухвалять законопроект про заборону щитів.

Пітерз підвів погляд.

— Ще один?

— Знову знайшли каптур — щит проти зондування. Це вже десятий за останні сорок вісім годин. Вони розсилають їх дедалі більше.

— Розсилають, підсовують під двері, запихають у кишені, лишають біля столів — шляхи поширення найрізноманітніші.

— Якби ж більше людей нам повідомляло.

Пітерз вишкірився.

— Це диво, що взагалі хтось повідомляє. Каптури не просто так надсилають саме цим людям. Їх обирають не навмання.

— А як тоді їх обирають?

— Їм є що приховувати. Чому б їм інакше надсилали каптури?

— Але як щодо тих, хто нам таки про це повідомив?

— Вони бояться їх носити. Вони віддали нам каптури, щоб уникнути підозри.

Росс похмуро задумався.

— Мабуть.

— У невинної людини не має причин приховувати свої думки. Дев’яносто дев’ять відсотків населення радіє, що їхній розум сканують. Більшість людей хочуть довести свою відданість, а цей один відсоток у чомусь таки винен.

Росс розкрив картонну папку й дістав погнутий металевий обруч. Він уважно його оглянув.

— Подивіться на це. Просто шматок сплаву, але він справді відсікає всі проби. Тепи казяться. Він їх глушить, вони не можуть його обійти — для них це шок.

— Ви ж надіслали зразки до лабораторії?

— Ні, звісно. Я не хочу, щоб якісь працівники лаби зробили собі каптури. Нам вистачає проблем!

— У кого забрали цей?

Росс натиснув кнопку на столі.

— Зараз дізнаємося. Послухаємо рапорт від тепа.

Двері розтанули, і до кімнати ввійшов худорлявий юнак з хворобливо-жовтим обличчям. Він побачив металевий обруч в руках Росса й силувано, насторожено посміхнувся.

— Викликали?

Росс оглянув юнака. Біляве волосся, блакитні очі. На вигляд звичайний собі юнак, першокурсник якогось коледжу. Але Росс знав, що це лише видимість. Ернест Еббад був телепатичним мутантом — тепом. Одним з кількох сотень, які працювали на Чистку. Вони знімали проби, щоб перевіряти громадян на відданість.

До тепів перевірка на відданість була ненадійною. Клятви, стеження, прослуховування — цього було замало. Вимога, що кожна людина повинна довести свою відданість, в теорії була правильною, але на практиці мало хто міг це зробити. Здавалося, що від презумпції «винен, доки не доведено протилежне» доведеться відмовитися й повернутися до законів римського права[6].

Після Мадагаскарського вибуху 2004-го вдалося розв’язати проблему, яка здавалася невирішуваною. Тоді кілька тисяч розквартированих у цій зоні вояків накрили хвилі важкої радіації. Серед тих, хто вижив, у небагатьох потім були діти, зате серед кількох сотень цих дітей виявилося чимало з неврологічними характеристиками радикально нового типу. Вперше за тисячі років з’явилися люди-мутанти.

Тепи з’явилися випадково, але вони вирішили найгострішу проблему, з якою зіткнувся Вільний Союз: виявлення і покарання нелояльних громадян. Тепи були безцінними для уряду Вільного Союзу — і тепи про це знали.

— Це ти конфіскував? — запитав Росс, постукавши по обручу.

Аббад кивнув.

— Так.

Юнак слухав його думки, а не промовлені слова. Росс розгнівано почервонів.

— Як виглядав той чоловік? — різко запитав він. — На пластині з доповідною не було жодних деталей.

— Його звати доктор Френклін. Він директор Комісії з федеральних ресурсів, шістдесят сім років, приїхав відвідати родичку.

— Волтер Френклін! Я чув про нього. — Росс здивована подивився на Аббада. — Тож ти вже...

— Я зміг його просканувати, щойно з нього зняли каптур.

— Куди Френклін подався після нападу?

— Сховався, як йому й порадила поліція.

— Вони прибули?

— Після того, як уже забрали каптур, звичайно. Все пройшло бездоганно. Френкліна помітив інший телепат, не я. Мені повідомили, що він рухається в мій бік, і коли підійшов Френклін, я закричав, що на ньому каптур. Перехожі здійняли галас, зібрався натовп. Прибув другий телепат, і ми скеровували юрбу, аж доки не підібралися до нього. Я власноруч дістав капюшон — далі ви знаєте.