Филип Дик – Повне зібрання короткої прози. Том 2 (страница 44)

— Нічого. Не хвилюйся.

— Вертайся до нас, твій хід, — нетерпляче гукнула Вірджинія. Вони грали в «Монополію».

Ерл скочив на ноги.

— Я хочу подивитися! — він збуджено підбіг до вікна. — Я бачу, де вона впала!

Тім підняв штору й визирнув. Оддалік мерехтіла пляма яскравого білого світла. Над нею висів стовп яскравого диму.

Будинок струснуло другим ударом. Тарілка впала з полиці і розбилася у раковині.

Надворі було майже темно. Тім не зміг розгледіти нічого, крім двох білих стовпів. Хмари попелу губилися в мороці — попіл і пошматовані залишки будинків.

— Ця вже ближче, — сказала Мері.

Впала третя РКР. Шибки у вітальні розлетілися, всіявши скалками килим.

— Нам краще сховатися, — сказав Тім.

— Куди?

— У підвал. Ходімо. — Тім відкрив двері до підвалу, й усі стривожено рушили вниз.

— Їжа, — зупинилася Мері. — Нам краще забрати те, що лишилося.

— Гарна ідея. Діти, ви спускайтеся, а ми будемо за хвилину.

— Я теж можу щось нести, — заперечив Ерл.

— Ідіть до підвалу, — впала четверта РКР, трохи далі, ніж попередня. — І тримайтеся подалі від вікна.

— Я щось до нього підсуну, — сказав Ерл. — Великий лист фанери з-під мого потяга.

— Чудова ідея. — Тім з Мері повернулися на кухню. — Їжа, посуд, щось іще?

— Книжки. — Мері нервово роззирнулася довкола. — Я не знаю, мабуть, це все. Ходімо.

Її слова потонули в страшенному гуркоті. Кухонне вікно тріснуло, осипавши їх уламками скла. Тарілки з полиці над раковиною полетіли вниз вихором битої порцеляни. Тім схопив Мері й повалив на підлогу.

З розбитого вікна накочувалися зловісні сірі хмари і заповзали до кімнати. Вечірнє повітря тхнуло кислотним, гнилим запахом. Тім здригнувся.

— Облишимо їжу. Повертаємося.

— Але ж...

— Облиш. — Він підхопив її і потягнув сходами вниз. Вони ввалилися досередини, й Тім з грюкотом зачинив двері.

— Де їжа? — запитала Вірджинія.

Тім тремтячою рукою витер чоло.

— Вона нам не знадобиться.

— Допоможи мені, — попросив захекано Ерл. Тім допоміг йому затулити фанерним щитом вікно над мийкою. Підвал був холодним і тихим, бетонна підлога — трохи вологою.

Дві РКР вдарили одночасно. Тіма знесло на підлогу, і він застогнав від удару об бетон. На мить його огорнула чорнота.

Тоді він звівся на коліна, шукаючи об що б обпертися.

— Усі в порядку? — вичавив він.

— Я так, — відповіла Мері. Джуді почала скімлити, Ерл навпомацки пробирався кімнатою.

— Зі мною все гаразд, — сказала Вірджинія. — Здається.

Світло то розгоралося, то тьмяніло, а потім раптом згасло.

У підвалі запала цілковита темрява.

— Отже, почалося, — сказав Тім.

— У мене є ліхтарик. — Ерл увімкнув його. — Як вам?

— Чудово, — відповів Тім.

Упало ще кілька РКР. Підлога під ними підстрибнула, почала кришитися і вигинатись. Будинок струснула потужна хвиля.

— Нам краще лягти, — сказала Мері.

— Так. Лягайте. — Тім незграбно розтягнувся на підлозі.

Довкола сипалися уламки тиньку.

— Коли це припиниться? — запитав з тривогою Ерл.

— Невдовзі, — відповів Тім.

— І ми тоді повернемося?

— Так. І ми тоді повернемося.

Майже одразу пролунав наступний вибух. Тім відчув, як бетон під ним ворушиться, набухає і підіймається разом з ним усе вище й вище. Він заплющив очі, відчайдушно намагаючись не зіслизнути. Розбухлий бетон продовжував підійматися, зусібіч тріщали балки і опори, осипався тиньк. Тім чув, як лопається скло, і десь далеко — тріскіт полум’я.

— Тіме, — долинув до нього тихий голос Мері.

— Так.

— Ми не виберемося звідси.

— Не знаю.

— Я знаю, що не виберемося.

— Може й ні. — Раптом Тіма привалило дошкою, і він застогнав від болю у спині. Його поховало під уламками деревини і тиньком. Він відчув кислий запах нічного повітря і попелу, повітря з вулиці просочилося всередину крізь розбиту шибку й розповзалося підвалом.

— Татку, — почувся голос Джуді.

— Що?

— Ми не повернемося?

Він розтулив рота, щоб відповісти, але його слова урвав страшенний гуркіт. Тіма шарпнуло вибухом, й усе довкола зарухалося. Увірвався сильний, гарячий потік повітря, облизуючи й впиваючись у тіло. Тім продовжував міцно притискатися до бетону. Вітер тягнув його, намагаючись виволокти за собою. Коли гаряче повітря обпалило йому руки й обличчя, Тім закричав.

— Мері...

А тоді запала тиша. Пітьма і тиша.

Авто.

Авто, що зупинялися неподалік. Голоси й тупіт кроків. Тім заворушився, вибираючись з-під дошок. Він звівся на ноги.

— Мері, — він роззирнувся, — ми повернулися.

Підвал перетворився на руїну. Стіни поламані й прогнуті. Крізь величезні зяючі діри виднілася зелена трава зовні. Бетонна стежка, невеликий трояндовий сад, оздоблений ліпниною з білого гіпсу сусідський будинок.

Лінії телефонних стовпів, дахи, будинки, місто. Як було завжди, щоранку.

— Ми повернулися! — його охопила несамовита радість. Вдома! У безпеці! Це скінчилося. Тім квапливо продирався крізь уламки поруйнованого будинку. — Мері, ти де?