Филип Дик – Повне зібрання короткої прози. Том 2 (страница 43)
— Можливо, вибух концентрованої енергії активував якусь нестабільну часову діру. Як розлом у земній корі. Через нас постійно стаються землетруси, але
— Засмоктало в майбутнє, — повторив Тім. — Уночі, доки ми спали.
Даґлас уважно подивився на нього.
— Сьогодні буде друга РКР-атака. Вона має доруйнувати те, що лишилося. — Він глянув на годинник. — Зараз четверта пополудні, атака почнеться за кілька годин. Вам слід сховатися під землею. Тут ніщо не виживе. Я можу забрати вас із собою, якщо захочете, але якщо вирішите ризикнути, зостатися тут...
— Думаєте, це може повернути нас назад?
— Можливо. Я не знаю. Це рулетка. Воно може повернути вас додому, а може й не повернути. Якщо ні...
— Якщо ні, то в нас не буде шансів вижити.
Даґлас дістав з кишені карту й розгорнув її на дивані.
— Патруль залишатиметься в цій зоні ще пів години. Якщо надумаєте приєднатися до нас під землею, рухайтеся вулицею в цей бік. — Він намалював на карті лінію. — Отут відкрите поле, де стоїть патруль політичного підрозділу. Вони проведуть вас під поверхню. Зможете знайти поле?
— Думаю, так, — відповів Тім, розглядаючи карту. Його губи скривилися. — Це поле колись було середньою школою, куди ходили мої діти. Вони якраз туди збиралися, коли їх зупинили солдати. Зовсім нещодавно.
— Сім років тому, — нагадав Даґлас, згортаючи карту й пхаючи її до кишені. Він натягнув маску й рушив до вхідних дверей, вийшов на ґанок. — Може, ще зустрінемося, а може, й ні. Це буде ваше рішення. Вам так чи так треба вирішувати. У будь-якому разі — щасти.
Даґлас розвернувся й жваво покрокував геть від будинку.
— Тату, — вигукнув Ерл, — ти йдеш в армію? Ти будеш носити маску й стріляти з однієї з таких рушниць? — його очі захоплено світилися. — Ти будеш водити змію?!
Тім Маклін присів навпочіпки й притягнув сина до себе.
— Тобі б цього хотілося? Ти
Ерл засумнівався.
— А ми не можемо повернутися пізніше?
Тім похитав головою.
— Боюсь, що ні. Ми маємо вирішити зараз, чи ми повертаємося.
— Ти чув містера Даґласа, — з відразою сказала Вірджинія. — За кілька годин почнеться атака.
Тім підвівся й почав походжати туди-сюди.
— Якщо ми лишимося в будинку, нас рознесе на друзки.
Будьмо чесними, є лише примарний шанс, що нас перемістить назад у наш час. Малесенька імовірність — і дуже великий ризик. Чи хочемо ми лишатися тут під РКР, що будуть падати довкола, знаючи, що будь-якої миті може настати кінець, чути, як вони наближаються, вдаряючи все ближче, лежати на підлозі, чекати і вслухатися.
— Ти точно хочеш повернутися? — запитала Мері.
— Звичайно, але ж який ризик!
— Я не питаю про ризик, я питаю, чи ти справді хочеш повернутися. Може, ти хочеш лишитися тут, може, Ерл має рацію: ти будеш у формі і в масці, з однією з цих голкових рушниць. Водитимеш змію.
— А ти будеш у трудовому таборі! А діти — в урядовому розподільчому центрі! Як, думаєш, це буде? Чого вони їх вчитимуть? Ким вони виростуть? І повір...
— Можливо, вони навчать їх бути дуже корисними.
— Корисними! Для чого? Для себе? Для людства? Чи для воєнщини?
— Принаймні вони виживуть, — відповіла Мері. — Вони будуть у безпеці. Якщо ж ми залишимося в будинку, чекаючи на обстріл...
— Звісно, — обурився Тім. — Вони будуть живими, навіть, можливо, здоровими, нагодованими, добре вдягненими і доглянутими. — Він подивився на дітей, його обличчя скам’яніло. — Вони виживуть і доживуть до зрілості. Але ким вони стануть? Ти чула, що він сказав? Спалення книжок у 77-му. З чого вони навчатимуться? Які ідеї залишилися з 77-го? У що вони будуть вірити після урядового розподільчого центру? Якими будуть їхні цінності?
— Є ще ІД-блок, — відказала Мері.
— Індустріальний дизайн і технології. Для здібних. Для розумників з фантазією, зайнятих логарифмічними лінійками й олівцями. Малюватимуть, креслитимуть і робитимуть відкриття. Можливо, туди візьмуть дівчат, і вони розроблятимуть зброю. Ерл зможе піти в Політичну службу. Він працюватиме, щоб зброю й далі використовували. Якщо хтось із військових почне ухилятися чи не захоче стріляти, Ерл зможе доповісти на них і відправити на перенавчання. Відновити їхню політичну віру — у світі, де ті, в кого є мізки, розробляють зброю для тих, хто мізків не має.
— Але ж вони залишаться живими, — повторила Мері.
— У тебе дивне уявлення про те, що означає бути живим! Ти називаєш це життям? Може й так, — Тім втомлено похитав головою. — Може й так. Може, нам треба піти за Даґласом під землю. Залишитися у цьому світі. Залишитися живими.
— Я цього не казала, — м’яко зауважила Мері. — Тіме, я лише хочу знати, чи ти справді розумієш, чому це варто робити. Варто залишитися в будинку, ризикуючи, що це нас не поверне.
— То ти хочеш ризикнути?
— Звичайно! Ми просто мусимо це зробити! Ми не можемо віддати їм дітей — до розподільчого центру. Щоб їх навчили ненавидіти, вбивати й нищити. — Мері втомлено усміхнулася. — Вони ж завжди ходили до школи Джефферсона. А тут, у цьому світі, це лише гола пустка.
— То ми повертаємося? — втрутилася Джуді, благально схопивши Тіма за рукав. — Ми вже повертаємося?
Тім вивільнив свою руку.
— Дуже скоро, люба.
Мері повідчиняла шафи й почала в них порпатися.
— Там щось лишилося? Що вони забрали?
— Ящик консервованого горошку й усе з холодильника. А ще розбили вхідні двері.
— Ми точно перемагаємо! — вигукнув Ерл. Він підбіг до вікна й визирнув назовні. Попіл, що завис у повітрі, його розчарував. — Я нічого не бачу! Лише туман! — він запитально поглянув на Тіма. — Тут завжди туман?
— Так, — відповів Тім.
Обличчя Ерла спохмурніло.
— Сам лише туман? І більше нічого? І сонце ніколи не світить?
— Я приготую кави, — сказала Мері.
— Чудово. — Тім увійшов до ванної й оглянув себе у дзеркалі. Кров у його роті підсохла й запеклася, голова розколювалася. Його нудило.
— Усе це здається неможливим, — сказала Мері, коли вони всілися за стіл на кухні.
— Так, неможливим. — Тім сьорбнув кави. З-за столу, де вони сиділи, було видно вікно. Хмари попелу і невиразні, похилені силуети зруйнованих будинків.
— Той чоловік не повернеться? — поцікавилася Джуді. — Він був такий худий і дивний на вигляд. Він не повернеться, правда ж?
Тім глянув на годинник, була десята. Він перевів його на четверту п’ятнадцять.
— Даґлас сказав, що все почнеться після заходу сонця. Вже недовго чекати.
— Тож ми таки залишаємося в будинку, — сказала Мері.
— Так.
— Навіть якщо шанси невеликі?
— Навіть якщо шанси повернутися невеликі. Ти рада?
— Рада, — відповіла Мері, її очі сяяли. — Воно того варте, Тіме. Ти ж знаєш. Що завгодно варте, будь-який шанс. Повернутися! І ще дещо. Тут ми будемо разом, нас не розділять — не розлучать.
Тім долив собі кави.
— Ми можемо зручно влаштуватися. Мабуть, ще години три чекати. Спробуймо ними насолодитися.
О шостій тридцять впала перша РКР. Вони відчули удар — могутню хвилю, що прокотилася з низьким гулом і накрила будинок.
Джуді вибігла з вітальні, її обличчя було білим від жаху.
— Тату! Що це?