Филип Дик – Повне зібрання короткої прози. Том 2 (страница 34)
— Ну, не знаю. А що ви мені дасте?
Біллінґз скипів.
— А я маю тобі щось дати? — він загрозливо замахнувся на хлопця. — Ах ти, мала нікчема...
Томмі відсахнувся.
— Ви не можете мене примусити їх повернути. Ви не маєте над нами жодної влади, — заявив Томмі і хоробро посміхнувся. — Самі так казали. Ви над нами не маєте жодної влади, я все чув.
Обличчя Біллінґза скам’яніло.
— Я їх заберу. Вони — мої, вони належать мені.
— Якщо ви спробуєте їх забрати, я покличу поліцію. І свого батька. Там будуть одразу і мій батько, і поліція.
Біллінґз щосили стиснув свою парасольку. Він хапнув ротом повітря, його обличчя потемніло, а потім огидно почервоніло. Запала мовчанка. Дітлахи, що були поруч, дивилися на них широко розплющеними очима, нажахані й пригнічені.
Раптом Біллінґзу сяйнула думка. Він поглянув на землю, на нерівне коло і камінці. Його очі зблиснули.
— Послухай. Я... Давай зіграємо на них. Ти і я.
— Що?
— Зіграємо в марблз. Якщо виграєш, вони твої, а якщо виграю я, то заберу їх собі. Усіх одразу.
Томмі задумався, поглядаючи то на обличчя містера Біллінґза, то на нерівне коло внизу.
— Якщо я виграю, ви більше не будете намагатися їх забрати? Дозволите мені залишити їх назавжди?
— Звісно.
— Згода. — Томмі зробив крок назад. — Домовилися. Якщо ви виграєте, я вам
— Принеси їх сюди негайно.
— Так, я вже йду за ними. «А ще за моїм агатом», — додав він подумки. — Я швидко.
— Я чекатиму, — відповів містер Біллінґз, міцно стиснувши своїми кремезними руками парасольку.
Томмі помчав сходами вниз, перестрибуючи по кілька за раз.
До дверей підійшла мати і гукнула йому вслід:
— Довго не вештайся. Якщо не з’явишся за півгодини, залишишся без вечері.
— Добре! Півгодини! — крикнув Томмі, біжучи неосвітленим тротуаром і притримуючи руками пакунок під полою куртки. Там у нього була коробка з-під сигар, в якій вовтузилися крихітні істоти. Він біг щосили, засапуючись.
Містер Біллінґз усе ще стояв край пустиря і мовчки чекав. Сонце вже сіло, спадав вечір. Діти порозбігалися по домівках. Вийшовши на відкриту місцину, Томмі відчув подув непривітного вітру, що ворушив траву і бур’ян, шарпав холоші його штанів.
— Ну що, ти їх приніс? — запитав містер Біллінґз.
— Аякже. — Томмі зупинився, відхекуючись. Його рука повільно пірнула під полу куртки і дістала звідти громіздку сигарну коробку. Він зняв Гумову стрічку й трохи відкрив кришку.
— Ось вони.
Важко дихаючи, Біллінґз підійшов ближче. Томмі захряснув кришку і знову зафіксував її стрічкою.
— А тепер зіграємо. — Він поклав коробку на землю. — Поки ви їх не відіграли, вони — мої.
Біллінґз відступив.
— Добре, тоді почнемо.
Томмі понишпорив у кишенях, дістав свій агат і обережно його оглянув. У згасаючому світлі масивний темно-червоний круглий камінчик виблискував своїми кільцями піску і білизни, як Юпітер. Солідна, тверда кулька.
— Почнімо, — сказав Томмі. Він став на одне коліно, накреслив кривувате коло і висипав з торбини кульки. — У вас є кулька?
— Що?
— Маєте кульку для марблз? Чим ви збираєтеся грати?
— Даси мені якусь зі своїх.
— Добре, — Томмі взяв з окресленого кола одну кульку і кинув його Біллінґзу.
— Перший хід за мною?
Біллінґз кивнув.
— Чудово, — посміхнувся Томмі. Примруживши одне око, він старанно прицілився. На мить хлопчина завмер, його тіло застигло напруженою дугою, а потім кинув. Кульки заторохтіли, частина з них викотилася за межі окресленого кола, на траву і бур’ян. Наче непогано. Він зібрав свій виграш і поклав у лляну торбинку.
— Тепер моя черга? — запитав Біллінґз.
— Та ні, моя кулька все ще в межах кола. — Томмі знову присів. — У мене ще один хід.
Він знову кинув кульку. Цього разу він вибив ще три кульки, і знову його кулька залишилася у колі.
— І ще один кидок, — сказав усміхнений Томмі. Тепер у нього була майже половина кульок. Він став на одне коліно і затамував подих. Залишилося всього двадцять чотири кульки.
От якби виграти ще чотири! Ще чотири кульки...
Він кинув, вибивши дві кульки, але його агат теж вилетів.
Кулька вихопилася за межі і, підстрибуючи, покотилася в бур’ян.
Томмі підібрав дві кульки і агат. Усього він зібрав дев’ятнадцять, у колі лишалося ще двадцять дві.
— Ну добре, — знехотя пробурмотів хлопчина. — Тепер ваша черга. Починайте.
Уривчасто дихаючи і похитуючись, Едвард Біллінґз незграбно став на одне коліно. Його обличчя посіріло. Він невпевнено покрутив кульку в руці.
— Ви ніколи не грали в марблз? — запитав Томмі. — Ви не знаєте, як правильно тримати?
Біллінґз кивнув:
— Не знаю.
— Тримайте кульку між вказівним і великим пальцями. — Томмі дивився на негнучкі пальці старого. Біллінґз впустив камінець, але швидко знову підняв.
— Запускати треба великим пальцем. Ось так. Дайте-но я вам покажу.
Томмі взяв старечі пальці у свої, склав їх навколо кульки і впевнився, що рука старого у правильному положенні.
— Вперед! — сказав Томмі і випростався. — Побачимо, що у вас вийде.
Старий не поспішав. Він придивлявся до кульок у колі, його пальці тремтіли. Томмі добре чув дихання старого: той хрипко, глибоко і з натугою вдихав вологе вечірнє повітря.
Біллінґз поглянув на коробку з-під сигар, що виднілася в сутінках, тоді знову — на кульки. Його пальці заворушилися...
Спалах! Ударив сліпучий спалах. Томмі аж скрикнув, затуливши очі. Усе навколо завертілося, закружляло у дикому танку. Він заточився і впав у вологе лабузиння. У скронях стугоніла кров. Хлопець сів на землю, протираючи очі й мотаючи головою, намагаючись щось розгледіти.
Нарешті іскри в його очах згасли. Кліпаючи, він роззирнувся. Коло було порожнім. Жодної кульки, жодного камінчика. Усе дісталося Біллінґзу.
Томмі простяг руку, і щось гаряче обпекло його пальці. Він скочив на ноги. То була скляна скалка, розпечений до червоного жару уламок розплавленого скла. Навколо в темряві, у вологій траві й бур’янах, мерехтіли скляні скалки, що поволі застигали. Тисячі дрібних уламків, що блимали й згасали.
Едвард Біллінґз важко підвівся, потираючи руки.
— Я радий, що все нарешті скінчилося. — Він хапнув ротом повітря. — Мені, старому, геть не просто так згинатися.