Филип Дик – Повне зібрання короткої прози. Том 2 (страница 36)
Стояв страшенний галас. У переповненій чоловіками й жінками вітальні панував хаос.
— Я виграла! — в екстазі заверещала Лора Беккер. Люди товпилися навколо неї і проштовхувалися до столу журі, вихоплюючи свої конкурсні роботи. Їхні голоси ставали все гучнішими, зливаючись у нестримний безладний гамір. Роботи-служники спокійно і швидко відсунули на безпечну відстань меблі й апаратуру, звільнивши площу для гостей. Кімнату заповнювало нестримне шаленство масового психозу.
— Я так і знала! — пальці Джулії впилися у Галову руку. — Нумо, тікаймо звідси, бо зараз почнеться.
— А що має початися?
— Ти
— А я тебе попереджав.
— О так, ти попереджав, — усміхнулася Джулія, вихоплюючи своє пальто з рук робота-служника. Вона похапцем накинула його на плечі. — Я визнаю, ти справді мене попереджав. Але тепер, заради Бога, ходімо звідси.
Вона крутнулась і почала протовплюватися крізь людську масу до ліфта.
— Ходімо звідси. Краще поснідаймо. Ти мав рацію. Такі речі не для нас.
Лора Беккер, огрядна жінка середнього віку, проштовхувалася до трибуни поруч із членами журі. В руках вона тримала свою конкурсну роботу. Гал на мить зупинився, спостерігаючи, як тілиста жінка продиралася крізь натовп, розглядаючи її хімічно підкориговані правильні риси, посірілі й змарнілі у рівному світлі люстр. То був третій день змагань, і на обличчях багатьох ветеранів уже прозирали наслідки цього дійства, навіть крізь штучну маску.
Лора дісталася до трибуни.
— Погляньте! — заволала вона, тримаючи в руках свою конкурсну роботу. Прозора сфера «Світотворення» виблискувала. Гал мимохіть замилувався сферою. Якщо світ всередині був такий же чудовий, як сама сфера...
Лора покрутила сферу в руках, та світилася й мерехтіла. Повний зал людей притих, захоплено розглядаючи роботу переможниці, штучний світ, що залишив позаду роботи інших учасників.
Світ Лори Беккер був шедевром, навіть Гал мусив це визнати. Жінка додала збільшення, сфокусувавшись на центральній планеті системи. Залом прокотився гул захоплених голосів.
Лора ще додала збільшення. Центральна планета виросла, показався блідо-зелений океан, що межував з невисоким узбережжям. У фокусі з’явилося місто: височенні споруди і широкі вулиці — прекрасні стрічки із золота і сталі. Зігріваючи місто, вгорі сяяли два сонця. Унизу діловито копошилися міріади мешканців.
— Дивовижно, — тихо констатував Барт Лонґстріт, підійшовши до Гала. — А втім, ця карга ошивається тут вже шістдесят років, тож не дивно, що вона перемогла. На моїй пам’яті вона не пропустила жодного конкурсу.
— Непогано, — визнала сухо Джулія.
— Тобі що, не цікаво? — запитав Лонґстріт.
— Цілковито байдуже!
— Лора хоче звідси піти, — пояснив Гал, проштовхуючись до ліфта. — Побачимося, Барте.
Барт Лонґстріт кивнув.
— Я розумію, про що ти, і значною мірою погоджуюся. Ти не проти, якщо я...
— Дивіться! — вигукнула Лора Беккер, її обличчя розчервонілося. Вона налаштувала збільшення на максимум. Можна було розібрати навіть окремі деталі мініатюрного міста. — Ви їх бачите? Бачите?!
Тепер у фокусі було чітко видно мешканців міста. Нескінченними потоками вони поспішали у своїх справах. В авто і пішки. Крізь павутиння провулків між будинками. Невимовно привабливі.
Важко дихаючи, Лора піднесла свою світосферу якомога вище і оглядала залу, її очі яскраво спалахнули і хворобливо заблищали. Захоплений гул наростав. Чимало інших сфер, затиснутих нетерплячими, охопленими пристрастю руками, здійнялося вгору, десь на рівень грудей.
Рот Лори розтулився. По зморшках її обвислого обличчя потекла слина. Губи скривилися. Вона піднесла сферу над головою, її драглисті груди при цьому судомно посмикувалися. І враз обличчя жінки жахливо викривилося, гладке тіло сіпнулося, химерно вигнулося, і світосфера полетіла з її рук просто в трибуну перед жінкою.
Сфера розлетілася на друзки. З неї посипалися тисячі дрібних деталей з металу і пластику, сотні підпорок, рурок, інших цінних механізмів рясно всіяли підлогу.
І тут здійнявся страшенний гармидер. Конкурсанти, власники світів, кинулися трощити свої сфери — розбиваючи, розтоптуючи, розкришуючи делікатні механізми на порох. Чоловіки і жінки у нестямі, вивільненій за сигналом Лори Беккер, звивалися в оргії діонісійської хіті. Вони одну за одною порозбивали свої ретельно сконструйовані світосфери.
— Боже, — охнула Джулія, силкуючись вийти із зали. Лонґстріт і Гал не відставали.
Обличчя людей заливав піт, їхні очі почервоніли й вибалушилися. Широко роззявлені роти вивергали дикі звуки. Усі почали зривати, здирати з себе одяг. Якась дівчина упала на підлогу, її крики потонули у загальному ревищі. За нею, під натиском натовпу, впала ще одна. Люди, мов у забутті, товклися серед вигуків і зітхань. І звідусіль линув тріск розбитого скла і розтрощеного металу. Світосфери руйнувалися одна за одною.
Побіліла Джулія витягнула Гала з зали. Вона затремтіла і заплющила очі.
— Я знала, що так буде. До цього йшло усі три дні. Кінець. Вони розтрощили все, усі світосфери.
За ними вийшов Барт Лонґстріт.
— Придурки! — здригнувшись, він закурив. — Що на них найшло? Таке бувало й раніше, що вони починали трощити усі свої витвори, але ж у цьому немає сенсу.
Гал підійшов до ліфта.
— Пішли з нами, Барте. Розкажу тобі за сніданком, що я про це все думаю, хай навіть моя думка й не дуже цінна.
— Заждіть. — Він узяв з рук робота свою світосферу. — Моя конкурсна робота. Не хочу, щоб вона загубилася.
Він поквапився услід за Галом і Джулією.
— Ще кави? — запитав Гал, роззираючись.
— Не треба, — протягнула Джулія, зітхнула і відкинулась на стільці. — Мені й так добре.
— Я тоді ще собі доллю, — сказав Барт і посунув свою чашку до кавового автомата. Той наповнив її і повернув.
— А тут чудове місце, Гале.
— Ти хіба не був тут раніше?
— Я так далеко не заїжджаю. Не був у Канаді цілу вічність.
— Розказуй, що думаєш, — втрутилася Джулія.
— Так, давай, ми радо послухаємо, — додав Барт.
Гал сидів мовчки. Він задумливо дивився через стіл на залишену на підвіконні Бартову світосферу, не звертаючи уваги на тарілки з їжею перед ним.
— «Придбай свій власний світ!» — процитував Гал з іронічною посмішкою. — Чудове гасло.
— Його вигадав сам Пекмен, — втрутився Барт. — Ще замолоду. Майже століття тому.
— Так давно?
— Пекмен омолоджується. Людина його статків може це собі дозволити.
— Ну звісно. — Гал поволі підвівся, пройшовся через залу і повернувся зі сферою.
— Можна? — запитав він Барта.
— Вперед.
Гал покрутив регулятори на поверхні сфери. У фокусі замиготіла внутрішня картина пристрою: мініатюрна планета, що поволі оберталася. Крихітне біло-блакитне сонце. Він додав збільшення, і планета постала у більшому масштабі.
— Непогано, — незабаром зауважив Гал.
— Примітивна стадія, пізній юрський період. Мені бракує хисту, не можу розвинути їх бодай до рівня ссавців. Це моя шістнадцята спроба, і жодного разу не вдалося пройти далі.
Перед ними були густі джунглі, що парували смердючою гниллю. Величезні силуети посмикуючись перебігали серед зіпрілих папоротей і твані. Скручені, блискучі тіла рептилій, паруючі силуети, що піднімалися з вкритої багном поверхні.
— Вимкни, — пробурмотіла Джулія. — Я вже надивилася на таке. На конкурсі ми їх сотні передивились.
— Я не мав жодного шансу, — Барт забрав сферу і вимкнув. — Щоб виграти, замало юрського періоду. Дуже запекла конкуренція. Половина учасників змогли розвинути свої сфери аж до еоцену, і принаймні десятьом вдалося дійти до пліоцену. Лорина робота не набагато випередила інших. Я нарахував декілька розвинутих цивілізацій, що вже дійшли до містобудівництва, але цивілізація її світу за розвитком майже дорівнялася до нашої.
— Шістдесят років, — зауважила Джулія.
— Так, вона довго до цього йшла, старанно працювала.
Вона одна з тих, для кого це не просто гра, а справжня пристрасть, спосіб життя.
— А тоді вона її розтрощила, — замислено сказав Гал. — Розбила на друзки світ, над яким працювала роками. Спочатку супроводжувала від періоду до періоду, усе вище й вище, — а потім розтрощила на мільйон уламків.
— Але чому? — запитала Джулія. — Навіщо, Нейте? Навіщо вони це роблять? Доводять ці світи до такого високого рівня, а потім нищать свою ж роботу.