Филип Дик – Повне зібрання короткої прози. Том 2 (страница 37)
Гал відкинувся на стільці.
— Це почалося, — почав він своє пояснення, — коли ми не знайшли життя на жодній з відкритих планет, коли наші експедиції повернулися з порожніми руками. Вісім планет — і всі без ознак життя, ні до чого не придатні. Навіть жодного лишайника: самі піски і скелі, безкраї пустки. І так повсюди — аж до Плутона.
— З цим було важко змиритися, — погодився Барт. — Але це, звичайно, було задовго до наших часів.
— Та не так уже й давно. Он Пекмен пам’ятає ті часи, всього сто років тому. Ми довго очікували на появу космічних ракет, на польоти до інших планет. А тоді нічого не знайшли...
— Це як наче Колумб виявив, що світ насправді плаский, — втрутилась Джулія. — Що є край, за яким — порожнеча.
— Навіть гірше. Колумб шукав коротший шлях до Китаю, але навіть якби не знайшов, у нас залишався б довший шлях. Натомість коли ми досліджували Сонячну систему і зазнали невдачі, це стало проблемою. Люди розраховували на ці нові світи, нові планети у космосі, на колонізацію. На контакт з іншими розумними істотами. На торгівлю, обмін мінералами та культурними продуктами. Але найбільший захват викликали пошуки планет з чудернацькими формами життя.
— А натомість...
— Натомість не знайшли нічого, окрім мертвих скель та уламків гірських порід. Жодних сприятливих умов для життя, чи то нашого, чи будь-якого іншого. Всі прошарки суспільства охопило гірке розчарування.
— І тоді Пекмен випустив свої світосфери, — промимрив Барт. — «Здобудь свій власний світ!» Поза Террою не було жодного місця, куди можна податися. Жодного іншого світу, вартого подорожі. Неможливо було залишити Терру й полетіти кудись іще. Але натомість можна...
— Але натомість можна було створити власний світ, навіть лишаючись вдома, — сумно усміхнувся Гал. — Ви знаєте, що він уже підготував версію для дітей. Такий собі підготовчий комплект, щоб дитина розібралася з засадами світотворення ще до того, як матиме власну сферу.
— Але ж погодься, Нейте, — наполягав на своєму Барт, — спочатку сфери здавалися хорошою ідеєю. Раз ми не можемо залишити Землю, то будемо принаймні будувати свої світи тут. Світи на субатомному рівні у контрольованих контейнерах. Ми створюємо життя в субатомному світі, підкидаємо проблем, щоб воно почало еволюціонувати, намагаємося підштовхувати його до все розвиненіших стадій. В теорії, у цій ідеї немає нічого поганого. Щонайменше це творчий відпочинок, на противагу, скажімо, пасивному перегляду телепрограм. Світотворення, насправді, — це найвища форма мистецтва. Вона витіснила всі інші розваги — пасивне споглядання спортивних змагань, музику і живопис.
— Але потім щось пішло не так.
— Не одразу, — заперечив Барт. — Спочатку це була творчість. Кожен купив собі по сфері й взявся будувати власні світи, безупинно розвивав у них життя. Ми витворювали, контролювали. Змагалися з іншими, намагаючись створити найдосконаліший світ.
— І це вирішило ще одну проблему, — додала Джулія. — Проблему вільного часу. Коли роботи почали виконувати всю роботу, обслуговувати нас і задовольняти всі наші потреби...
— Так, це була проблема, — погодився Гал. — З’явилося забагато вільного часу. Жодної роботи. Оце, та ще розчарування в тому, що наша Земля у всій Сонячній системі виявилась єдиною придатною для життя планетою.
— Здавалося, що Пекменові сфери вирішили обидві ці проблеми, але щось все ж пішло не так, щось змінилося. Я це одразу відчув. — Гал загасив сигарету і закурив наступну. — Щось змінилося десять років тому, і відтоді ситуація дедалі гіршає.
— Але чому? — запитала Джулія. — Поясніть мені, чому всі замість творити нові світи раптом почали їх нищити?
— Бачила колись, як діти відривають мухам крильця?
— Звичайно, але...
— Тут так само. Садизм? Ні, не зовсім. Радше цікавість, влада. Чому дітлахи ламають речі? Знову-таки: мають над ними владу. Тут важливо пам’ятати, що світосфери — це лише замінник. Вони підміняють нам світи, які ми безуспішно шукали на наших справжніх планетах, і вони просто замалі, щоб справді задовольнити цю нашу потребу.
— Ці світи — це іграшкові човники у ванні, моделі космічних кораблів, якими граються діти. Це не реальні предмети, це замінники. Навіщо світосфери потрібні їхнім власникам?
Бо ті не можуть досліджувати справжні планети, великі планети. Вони акумулюють у собі величезну енергію, енергію, якої не здатні вивільнити. Закоркована енергія починає бродити, стає агресивною. Спочатку люди працюють зі своїми маленькими світами, розбудовують їх. Але врешті-решт вони сягають точки, коли їхня прихована ворожість, їхнє відчуття втрати, їхнє...
— Це можна пояснити простіше, — м’яко урвав його Барт. — Ти ускладнюєш.
— Тоді як ти це пояснюєш?
— Вродженою схильністю людини до руйнування, її природним бажанням вбивати і знищувати.
— Це вигадки, — категорично заперечив Гал. — Людина — не мурашка, наші внутрішні потяги не визначені наперед. Люди мають не більше інстинктивного «потягу знищувати» ніж потягу вирізьблювати канцелярські ножі зі слонової кістки. У людині є енергія, а вихід, який людина для цієї енергії знаходить, залежить від наявних можливостей, і проблема зараз у них. Усі ми сповнені енергії — бажання рухатись, діяти, робити. Але ми застрягли тут, закорковані на нашій планеті, тож натомість купуємо світосфери, будуємо власні світи. Але нам мало цих мікроскопічних планет. Вони для нас такі ж корисні, як іграшковий човник для людини, яка хоче вийти в море.
Барт довго і замислено мовчав.
— Може, ти й правий, — врешті визнав він. — Звучить правдоподібно. Але що ти пропонуєш? Адже всі інші вісім планет мертві...
— Продовжувати пошуки за межами Сонячної системи.
— Ми це робимо.
— Спробувати знайти не такий штучний замінник.
Барт вишкірився.
— Ти так говориш, бо ніколи не пробував. — Він ніжно поплескав свою сферу. — Я от не вважаю їх штучними.
— Але більшість людей вважає, — втрутилася Джулія. — Більшість людей незадоволені. Саме тому ми й пішли з вечірки.
— Усе й справді занепадає. — Погодився Барт. — Ще та атмосфера, еге ж? — він насуплено задумався. — Але сфери — це краще, ніж нічого. Що ви пропонуєте натомість? Відмовитися від сфер? А яка альтернатива? Просто сидіти й вести пустопорожні роозмови?
— Нейт любить поговорити, — буркнула Джулія.
— Як і всі інтелектуали, — Барт поплескав Гала по руці. — Сидиш у своєму кріслі в Директораті з науковцями та спеціалістами з сірими нашивками.
— А ти?
— А наші нашивки блакитні, ми промисловці. Ти ж знаєш. Гал кивнув.
— Так. Ти працюєш на «Терранські космічні шляхи», компанію мрійників.
— Отож, ти вважаєш, що ми маємо повикидати свої сфери і нічого не робити. О так, це точно вирішить проблему!
— І все ж вам доведеться позбутися сфер. — Обличчя Гала розчервонілося. — Чим ви займатиметеся натомість — це вже буде ваша справа.
— Про що це ти?
Гал подивився на Лонґстріта, його очі палали.
— Я подав до Директорату законопроект, що оголошує «Світотворення» поза законом.
У Барта відвисла щелепа.
— Що ти зробив?!
— На яких підставах? — запитала, дещо оговтавшись, Джулія.
— Моральних, — стиха відказав Гал. — І, думаю, мені вдасться його проштовхнути.
Зала Директорату гула приглушеними голосами, у напівтемряві рухалися тіні присутніх, що займали свої місця, готуючись до сесії.
Елдон фон Штерн, головуючий Директорату, відвів Гала убік до краю президії.
— Давай одразу все з’ясуємо, — знервовано сказав фон Штерн, пригладжуючи своє сивувате волосся. — Ти хочеш
Гал кивнув.
— Саме так. А чому б і ні?
— Аналізатори можуть розкласти текст і представити всім присутнім неупереджений звіт. Палкі промови вийшли з моди. Якщо ти спробуєш тиснути на емоції, неодмінно програєш. Ніхто тут...
— А все ж я спробую. Надто важливе питання, щоб віддавати його на відкуп машинам.
Гал обвів поглядом величезну залу, що поволі затихала. Представники усіх регіонів світу вже зайняли свої місця: великі землевласники — в білому, фінансові та промислові магнати — в синьому, лідери фабричних кооперативів та комунальних ферм — в червоних сорочках. Представники і представниці інтересів споживачів середнього класу — в зеленому.
З правого краю — його сірі колеги по фракції: лікарі, науковці, юристи, освітяни, інтелектуали та інші фахівці з усіх галузей.
— І все ж я спробую, — повторив Гал. — Я хочу, щоб його ухвалили. Час обговорити все публічно.
Фон Штерн знизав плечима.
— Роби як знаєш. — Він з цікавістю глянув на Гала. — А що ти маєш проти «Світотворення»? Це не той синдикат, який легко здасться. Сам Пекмен сидить десь у цій залі. Мене дивує, що ти...
Блимнув сигнал початку засідання. Фон Штерн відійшов від Гала і піднявся в президію.
— Ти впевнений, що варто підтримувати проект промовою? — запитала Джулія, стоячи в тіні біля Гала. — Може, він має рацію, хай би машини опрацювали твій законопроект.
Гал розглядав обличчя в залі, намагаючись відшукати Пекмена. Власник компанії «Світотворення» сидів на своєму місці. Форест Пекмен у бездоганній білій сорочці нагадував древнього всохлого янгола. Пекмен сидів серед землевласників, а не промисловців, вважаючи «Світотворення» радше нерухомістю, ніж виробництвом. Нерухомість досі вважалася більш престижною.