Филип Дик – Повне зібрання короткої прози. Том 2 (страница 33)
Наступного дня Томмі приніс одного чоловічка до школи. Він посадив його у баночку з-під варення і поклав до кишені, попередньо пробивши у кришці дірки, щоб той не задихнувся.
Під час перерви він показав його Дейву і Джоан Грантам. Друзі були у захваті.
— Де ти його взяв? — запитав Дейв.
— Це вже моя справа.
— Воно не продається?
— Це — не воно, це —
Джоан зашарілася.
— На ньому нічого немає. Було б добре, якби ти його зараз же одягнув.
— А ти могла б для них щось пошити? У мене ще вісім таких. Четверо чоловічків і четверо жіночок.
Джоан була в захваті.
— Та звісно, змогла б, якщо ти даси мені одного з них.
— Ще чого! Вони — мої.
— Звідки вони взялися? Хто
— Не ваше діло.
Джоан пошила іграшковий одяг для жіночок, малесенькі блузочки і спіднички. Томмі поклав вбрання на дно клітки. Крихітки невпевнено розглядали купку одягу з різних боків і не могли втямити, що з ним робити.
— Ти їм краще покажи, як одягатися, — запропонувала Джоан.
— Як це показати? Ти що, здуріла?
— Я їх повдягаю.
Вона витягла одну крихітну жіночку, обережно вбрала її у блузочку і спідничку, а потім повернула фігурку на місце.
— А тепер поглянь, що буде.
Усі інші скупчилися навколо вбраної жіночки й почали її обмацувати. За мить вони стали ділити гардероб, що залишився. Хто брав блузку, хто — спідничку.
Томмі невпинно реготав.
— А може, ти ще пошиєш штанці для чоловічків? Тоді вони всі будуть одягнені.
Він витяг з клітки двох чоловічків, і вони забігали по його руках.
— Обережніше, — захвилювалася Джоан. — Ти можеш їх упустити, і вони розбіжаться.
— Вони ручні, не втечуть. Ось поглянь.
Томмі поставив їх на підлогу.
— У нас є своя гра. Дивись!
— Гра?
— Вони ховатимуться, а я їх шукатиму.
Фігурки кинулися врозтіч, шукаючи місця для схованки. За мить нікого з них уже не було видно. Томмі став навкарачки і почав нишпорити під тумбою, потім під ковдрою. Почувся писк: одного він знайшов.
— Бачиш? Їм це подобається. — Він по одному позносив їх до клітки. Останнього довелося шукати довгенько: він заліз до шухляди тумбочки в коробку із кульками для марблз[4] і заховався між ними.
— А вони розумні, — сказала Джоан. — Дай мені хоч одного.
— Ні, — рішуче відказав Томмі. — Вони мої, і я їх не відпущу. Нікому не віддам, жодного з них.
Наступного дня Томмі й Джоан зустрілися в школі. Для чоловічків вона пошила штанці і сорочечки.
— Ось, бери, — вона передала йому пошите, доки вони простували стежкою. — Сподіваюсь, усе підійде.
— Дякую. — Томмі взяв одіж і поклав собі до кишені. Вони вийшли на пустир. Там Дейв Ґрант з хлопчаками сиділи колом і грали в марблз.
— Ну, хто виграє? — запитав, підійшовши, Томмі.
— Я, — відповів Дейв, навіть не підвівши погляду.
— Дайте-но і я кину, ну ж бо. — Томмі опустився навпочіпки і простягнув руку. — Даси кинути свій агат?
— Іди собі, — відмахнувся Дейв.
Томмі штовхнув його рукою.
— Та ну! Дай раз кинути! — сказав він і задумався. — Давай так...
Раптом над хлопчаками нависла тінь.
Томмі підвів погляд і зблід як крейда.
Згори, спершись на парасольку, що вгрузла у м’який ґрунт, мовчки дивився Едвард Біллінґз. Його зморшкувате обличчя було суворим, вицвілі блакитні очі скидалися на вигорілі на сонці камінці.
Томмі повільно звівся на ноги. Запала німа тиша. Частина хлопчаків, прихопивши свої кульки, кинулися навтьоки.
— Чого вам? — запитав Томмі. Його ледь чутний голос звучав сухо і хрипко.
Біллінґзові очі втупилися в хлопця гострим холодним поглядом.
— Ти їх забрав. Я хочу, щоб ти їх віддав. Негайно. — Його голос звучав твердо, безбарвно. Він простягнув руку. — Де вони?
— Про що це ви? — запитав Томмі, відсахнувшись. — Не розумію, про що ви говорите.
— Про Проект. Ти викрав їх з мого помешкання. Тепер віддай їх.
— Чорта з два! Я не розумію, про що це ви.
Біллінґз розвернувся до Дейва Гранта.
— Це ж ти про нього говорив?
Дейв кивнув.
— Я їх бачив, вони у нього в кімнаті, і він нікого до них не підпускає.
— Ти прийшов і вкрав їх. Навіщо?! — Біллінґз загрозливо насувався на Томмі. — Навіщо ти їх забрав? Навіщо вони тобі?
— Ви збожеволіли, — проказав Томмі тремтячим голосом. Дейв Грант наполохано мовчав, відвівши погляд.
— Це неправда, — заявив Томмі.
Біллінґз ухопив хлопця за барки. Крижані старечі руки впилися в його тіло.
— Віддай їх! Вони мені потрібні, я за них відповідаю.
— Відпустіть, — Томмі вирвався. — Їх тут немає. — Він засапався. — Тобто я хочу сказати...
— Отже, вони у тебе вдома. У тебе в кімнаті. Принеси їх сюди, швидко. Усіх дев’ятьох.
Томмі засунув руки у кишені. До нього трохи повернулася хоробрість.