Филип Дик – Повне зібрання короткої прози. Том 2 (страница 20)

— А все дуже просто. Я побачила, що ти тут сидиш, і відразу ж зрозуміла, що ти — саме той. Попри цей захаращений стіл. — Вона зморщила носика, кинувши погляд на порожні пляшки і зіжмакані сірникові коробки. — Чому ти не попросив усе це прибрати?

— А тому, що мені це до душі. Ви зрозуміли, що я — саме той. Який саме? — Ларрі стало цікаво. — Продовжуйте.

— Ларрі, це дуже важлива мить у моєму житті. — Еллісон роззирнулася довкола. — Хто б міг подумати, що я зустріну тебе в такому місці! Але зі мною таке повсякчас трапляється. Сьогоднішня зустріч — лише один епізод у ряді подій, що постійно відбуваються зі мною — принаймні скільки я себе пам’ятаю.

— І що ж це за події?

Еллісон розсміялась.

— Бідний Ларрі, тобі цього не зрозуміти. — Вона перехилилася до нього через столик, її очі заблищали. — Бачиш, Ларрі, я знаю те, чого не відає ніхто, жодна людина у цьому світі. Дещо, що я зрозуміла ще дитиною. Дещо...

— Зажди. Що ти розумієш під «цим світом»? Хочеш сказати, існують інші світи? Кращі світи? Як у Платона? І що цей світ — лише...

— Аж ніяк! — насупилась Еллісон. — Цей світ — найкращий, Ларрі. Найкращий з усіх можливих.

— А, Герберт Спенсер.

— Найкращий з усіх можливих світів — для мене. — Вона всміхнулась йому холодною загадковою посмішкою.

— А чому для тебе?

Її витончено вирізьблене обличчя набуло якогось майже хижого виразу.

— А тому, — спокійно мовила вона, — що це мій світ.

Ларрі здивовано здійняв брови.

— Твій світ? — він доброзичливо усміхнувся. — Ну, звісно, крихітко. Він належить усім нам. — Він широким жестом обвів залу. — Твій світ, мій світ, світ того музиканта з банджо...

— Ні, — Еллісон уперто похитала головою. — Ні, Ларрі. Це — мій світ, і він належить мені. Будь-що і будь-хто. Усе — моє.

Вона пересунула свій стілець ближче до Ларрі. Він відчув аромат її парфумів, солодкий, жагучий і дражливий.

Ларрі трохи відсунувся.

— Он як? Знаєш, як філософський принцип це важкувато захищати. Я погоджуюся з Декартом, що світ відомий нам лише через наші відчуття і наші відчуття відображають нашу власну...

Еллісон поклала свою тендітну руку на його.

— Я не це мала на увазі. Бачиш-но, Ларрі, існує багато світів. Різних світів. Їх — мільйони і мільйони. Стільки світів, скільки людей. Кожна особистість має свій світ, Ларрі, свій власний світ. Світ, що існує лише для неї, для її щастя. — Вона опустила очі. — Так вже трапилося, що цей світ — мій.

Ларрі замислився.

— Дуже цікаво, але як щодо інших людей? Наприклад, мене?

— Ти, звісно, існуєш заради мого щастя, саме це я й маю на увазі. — Її маленькі пальці сильніше стиснули його руку. — Щойно я тебе побачила, одразу зрозуміла: ти — саме той. Я вже кілька днів про це й думаю. Настав час, щоб він мені зустрівся. Чоловік для мене. Чоловік, призначений мені для шлюбу — щоб моє щастя було повним.

— Гей! — вигукнув Ларрі, відкинувшись на стільці.

— У чому річ?

— А як же я? — запитав Ларрі. — Це несправедливо! А моє щастя враховується?

— Так... Але не тут, не в цьому світі, — вона невиразно повела рукою. — У тебе є свій світ, десь в іншому місці, твій власний світ, у цьому ж світі ти — всього лише частина мого життя. Ти не цілком справжній. У цьому світі тільки я повністю справжня. Усі інші існують тут лише для моїх потреб. Ти лише... Лише частково справжній.

— Зрозуміло, — Ларрі знову відхилився на спинку стільця і потер підборіддя. — Тобто я ніби існую в багатьох різних світах. Трохи тут, трохи там, залежно від того, де я потрібен. Як, скажімо, тепер — у цьому світі. Упродовж двадцяти п’яти років я плентаюся по світах, а коли я знадобився тобі, то з’явився тут.

— Саме так. — Очі дівчини весело заблищали. — Ти зрозумів головне.

Раптом вона поглянула на годинник.

— Вже пізно. Краще ходімо звідси.

— Куди?

Еллісон швидко підвелася, підхопила свою невеличку сумочку і накинула пальто.

— Я хочу чимало встигнути разом з тобою, Ларрі! Стільки всього відвідати! Стільки всього зробити! — вона взяла його за руку. — Пішли. Не гаймо часу.

Ларрі знехотя підвівся.

— Послухай...

— На нас чекає так багато цікавого! — Еллісон потягла його до дверей. — От послухай... Добре було б...

Раптом Ларрі зупинився.

— А розрахуватись? Я не можу піти просто так. — Він потягнувся до кишені. — Я винен... Чек...

— Жодних рахунків, жодних чеків. Сьогодні — мій особливий вечір. — Еллісон обернулася до Макса, що прибирав сусідній столик. — Можна до вас звернутися?

Літній офіціант повільно підвів погляд.

— Слухаю, міс.

— Сьогодні ж платити не треба?

Макс похитав головою.

— Так, міс. Сьогодні не треба. У хазяїна день народження. Випивка за рахунок закладу.

Ларрі аж рота роззявив.

— Що?!

— Ходімо. — Еллісон силоміць потягла його до масивних дверей, а потім — назовні, на прохолоду неосвітленого нью-йоркського тротуару. — Швидше, Ларрі, у нас попереду купа справ!

— Я так і не зрозумів, звідки взялося таксі, — промимрив Ларрі.

Машина рушила вулицею, розганяючись. Ларрі роззирався: де це вони? Темні вулиці були тихі й безлюдні.

— По-перше, — почала Еллісон Голмз, — мені потрібен букетик. Невже ти не подаруєш своїй нареченій квітів? Я хочу добре виглядати.

— Букет? О цій порі? — Ларрі вказав жестом на темні, мовчазні вулиці. — Жартуєш?

Вона трохи подумала, а потім зупинила таксі і перейшла на протилежний бік вулиці, Ларрі — услід за нею. Еллісон підійшла до квіткової крамниці, де на замкнутих дверях висіла табличка «Зачинено», і постукала монеткою у товсте скло вітрини.

— Ти збожеволіла? — обурився Ларрі. — Тут зараз нікого немає серед ночі!

За дверима крамниці хтось заворушився. До віконця підійшов літній чоловік, зняв окуляри і поклав їх до кишені. Потім нахилився і відчинив двері.

— Що вам, леді?

— Мені потрібен букетик на лацкан пальта. Найкращий з тих, що маєте. — Еллісон заскочила до крамниці, у захваті розглядаючи квіти.

— Забудь, дядьку, — промимрив Ларрі, — не звертай на неї уваги. Вона...

— Усе гаразд, — зітхнув старий. — Я якраз сидів і підраховував свої податки, але тепер можу зробити перерву. Десь у мене вже є готовий. Піду пошукаю в холодильнику.

За п’ять хвилин вони вже вийшли з крамнички. Еллісон у захваті поглядала на велику орхідею, приколоту до пальта.

— Як це чудово, Ларрі! — прошепотіла дівчина. Вона стиснула його руку і зазирнула в очі: — Я дуже тобі вдячна! А тепер — рушаймо.

— Куди? Хоч ти й справді знайшла старого, що о першій ночі прів над податками, та я не вірю, що ти знайдеш щось ще серед цих Богом забутих нетрищ.

Еллісон роззирнулася:

— Дай подумати... Нам сюди. Он у той великий будинок. Я не здивуюсь, якщо... — вона потягла Ларрі до тротуару, і її підбори лунко зацокотіли у нічній тиші.