Филип Дик – Повне зібрання короткої прози. Том 2 (страница 19)
Пейн кинув на прилавок четвертак і поквапився геть з аптеки в бік залізничної станції. Він мусить потрапити назад, до міста, до Лори. Місто змінюється. Чи вона досі там? Чи його
Його охопив жах. Що ж буде з Лорою, його майном, його планами на майбутнє, сподіваннями і мріями? Раптом Мейкон Гайте став йому геть неважливим. Його власний світ був у небезпеці, і лише це мало значення. Він має перевірити, впевнитися, що його життя досі там, що його не зачепило дедалі ширшим колом змін, що насувалися з Мейкон Гайте.
— Куди їдемо, старий? — поцікавився водій таксі, коли Пейн вискочив з приміщення станції.
Пейн назвав адресу свого помешкання, й авто з ревінням виїхало на дорогу. Знервований, Пейн відкинувся на спинку сидіння. За вікном миготіли вулиці й офісні будівлі. Службовці вже розходилися додому, заполонивши тротуари і скупчуючись на кожному перехресті.
Наскільки сильно все змінилося? Він зосереджено оглянув ряд будівель. Великий універмаг. Чи завжди він тут стояв? Поруч — непоказна ятка чистильника черевиків. Її він раніше не помічав.
От цього він геть не пам’ятає. Але як тут бути впевненим? Як розібратися? Він почувався розгублено.
Таксі висадило Пейна перед його будинком. Якийсь час він постояв, роззираючись навколо. На розі господар італійського гастроному прилаштовував навіс. Чи був тут раніше цей гастроном?
Він не міг пригадати.
А що сталося з великим м’ясним ринком по той бік вулиці? Тепер там були лише доглянуті будиночки. Ті, що старіші, виглядали наче стоять тут уже давно. Чи справді був тут раніше м’ясний ринок? Принаймні
У дальшому кварталі виблискував смугастий стовпчик перукарні[2]. Чи завжди тут була перукарня?
Можливо й була, а можливо, й ні. Тут усе змінюється. З’являється щось нове, а старе зникає. Минуле змінюється, а пам’ять пов’язана з минулим. Як можна покладатися на пам’ять? Як можна бути справді впевненим у чомусь?
Його охопив відчай. Що буде з Лорою, з його світом...
Пейн бігцем рвонув нагору на ґанок, із силою штовхнув вхідні двері й миттю промчав на другий поверх вкритими килимом сходами. Двері квартири виявилися незамкненими.
Він прочинив їх і, затамувавши подих і молячись, зайшов усередину.
У вітальні було темно і тихо. Штори наполовину розсунуті.
Пейн очманіло роззирнувся: блакитний диван, стоси журналів на бильцях, низький світлий дубовий стіл, телевізор. У кімнаті — нікого.
— Лоро! — гукнув він.
Лора примчала з кухні з круглими від страху очима.
— Бобе! Що це ти робиш удома? Щось сталося?
Пейн заспокоївся, і з полегшенням видихнув.
— Привіт, кохана, — він міцно притис її до себе і поцілував.
Вона була тепла і цілковито реальна, вона справді була тут.
— Та ні, нічого не сталося. Усе гаразд.
— Ти впевнений?
— Так.
Пейн неслухняними пальцями зняв піджак і кинув його на спинку дивана. Походив по кімнаті, розглядаючи свої речі, його тривога відступала. Ось — знайомий блакитний диван з попаленими сигаретами бильцями. Ось — пошарпана підставка для ніг. Письмовий стіл, за яким він працює вечорами. За етажеркою — вудочки для риболовлі.
Телевізор з великим екраном, куплений минулого місяця, теж не постраждав.
Усе його майно залишилося на місці, цілісіньке і неушкоджене.
— Вечеря буде за пів години, — збентежено сказала Лаура, скидаючи фартуха. — Я не сподівалася, що ти повернешся так рано. Я тут кручуся цілий день. Помила плиту. Якийсь комівояжер приніс зразок нового мийного засобу.
— Не страшно. — Він подивився на улюблену репродукцію Ренуара, що висіла на стіні. — Не поспішай. Я з задоволенням поки огляну свої речі. Я...
Із спальні долинув чийсь плач, і Лора хутко обернулась.
— Схоже, ми розбудили Джиммі.
— Джиммі?
Лаура засміялась.
— Любий, ти забув про сина?
— А й справді, — збентежено пробурмотів Пейн. Він повільно пішов за Лорою до спальні. — На якусь мить мені все здалося дивним, — він потер лоба і насупився. — Дивним і незнайомим. Ніби я щось забув.
Вони стояли біля колиски і дивилися на немовля, а Джиммі й собі поглядав на маму і тата.
— Може, це у тебе від сонця. Пекло немилосердно.
— Схоже, що так. Я вже в нормі. — Він нахилився і поплескав малюка. Потім обійняв дружину і притис її до грудей.
— Це точно було сонце, — сказав він і, усміхнувшись, поглянув їй у вічі.
Світ, якого вона жадала
Ларрі Брюстер сонно розглядав сміття на своєму столику: недопалки, порожні пляшки з-під пива й зіжмакані сірникові коробки. Він простяг руку і пересунув порожню пляшку, щоб зробити композицію довершеною.
У глибині бару «Під зав’язку» гучно грав невеличкий джазовий діксіленд ансамбль. У напівтемряві звуки джазу зливалися з гомоном голосів і дзенькотом келихів. Ларрі Брюстер задоволено зітхнув.
— Ну, це вже справжня тобі нірвана, — задоволено пробурмотів він і спроквола покивав головою, ніби на підтвердження своїх слів. — Це щонайменше сьоме дзен-буддистське небо.
— Сьомого неба у дзен-буддизмі немає, — виправив його впевнений жіночий голос десь згори.
— Факт, — визнав Ларрі, подумавши. — Але я говорив не в буквальному сенсі, це була метафора.
— Вам слід бути обачнішим і говорити саме те, що маєте на увазі.
— Те, що я маю на увазі? — Ларрі підвів погляд. — Чи маю я щастя бути з вами знайомим, юна леді?
Струнка золотоволоса дівчина вмостилася за столик навпроти Ларрі, її проникливі очі сяяли у сутіні бару. Вона усміхнулася, блиснувши білими зубами.
— Ні, — відповіла вона, — ми раніше не зустрічалися, наш час щойно настав.
— Наш... Наш час? — довготелесий Ларрі повільно всівся і виструнчився. Щось у дівочому розумному і проникливому обличчі стривожило його навіть попри хмільну пелену. Її усмішка була надто спокійною, надто впевненою.
— Що ви маєте на увазі? — пробурмотів Ларрі. — Про що взагалі йдеться?
Дівчина вислизнула зі свого пальта, демонструючи налиті груди і гнучкий стан.
— Я буду мартіні, — заявила вона. — До речі, мене звуть Еллісон Голмз.
— Ларрі Брюстер, — Ларрі уважно вивчав дівчину. — Що ви сказали? Чого ви хочете?
— Мартіні, сухе мартіні. — Еллісон холодно всміхнулася до нього через столик. — Візьмеш одне й собі?
Ларрі щось стиха пробурмотів і подав знак офіціантові:
— Максе, одне сухе мартіні.
— Добре, містере Брюстер.
За кілька хвилин Макс повернувся і поставив склянку мартіні на столик. Коли він відійшов, Ларрі перехилився до білявки.
— А тепер, міс Голмз...
— Собі не береш?
— Не беру.
Ларрі спостерігав, як дівчина відсьорбнула напій. У неї були витончені, пещені руки. З лиця — непогана, але йому не подобалась самовдоволена незворушність у її очах.
— То як же розуміти ваші слова про те, що наш час щойно настав? Може, поясните?