Филип Дик – Повне зібрання короткої прози. Том 2 (страница 21)
— Ну гаразд, — пробурмотів Ларрі, скоса всміхнувшись. — Я піду з тобою, це й справді може бути цікаво.
У великому квадратному будинку не світилося жодне вікно, всі штори були опущені. Еллісон швидко крокувала алеєю у темряві до порогу будинку.
— Агов! — гукнув Ларрі, раптом стривожившись. Еллісон взялася за ручку, натиснула, і двері відчинилися.
На них вихлюпнувся потік світла і звуків. Галас розмов. За масивною гардиною нуртували люди, повна зала чоловіків і жінок у вечірньому вбранні, що посхилялися над довгими столами і стійками.
— Ой, — пробурмотів Ларрі. — Куди ти нас завела, нам тут не місце.
Тримаючи руки в кишенях, до них підійшли троє грізного вигляду бичар.
— Так, містере, валіть звідси.
— Я тільки за, — почав було Ларрі, — я дуже миролюбна людина.
— Дурня, — Еллісон схопила його під руку, її очі збуджено засяяли. — Я завжди мріяла побувати в казино. Ти тільки глянь на всі ці столи. Що вони роблять? Що це там?
— Заради Бога, — нестямно видихнув Ларрі. — Пішли звідси! Нас тут ніхто не знає.
— Це точно, — прогарчав один з трьох бичар і кивнув своїм колегам.
— Хлопці, вперед.
Вони схопили Ларрі і потягли до виходу.
Еллісон кліпнула.
— Що ви робите? Негайно припиніть! — вона зосередилась і сказала: — Дайте мені... дайте мені поговорити з Конні!
Троє костоломів остовпіли і повільно обернулися до неї.
— Поговорити з ким? Що ви сказали, леді?
Еллісон їм усміхнулася.
— З Конні, гадаю. Щось не так? Конні. Він на місці? — вона роззирнулась. — Він тут?
Почувши своє ім’я, дрібний франтуватий чоловічок, що сидів за ближнім столом, роздратовано скривився.
— Облиште, леді, — сказав один із костоломів. — Не набридайте Конні, він цього не любить. — Він зачинив двері і підштовхнув Ларрі з Еллісон повз портьєру, до великої зали:
— Можете грати. Розважайтеся. Щасти!
Ларрі подивився на дівчину поруч і ледь чутно прошепотів.
— Мені треба випити. Випити чогось міцного.
— Звичайно, — радісно погодилася Еллісон, не відриваючи погляду від столу з рулеткою. — Сходи випий, а я тимчасом почну грати.
Після кількох добрих склянок віскі з содовою Ларрі сповз зі стільця і поплентався у центр зали до стола з рулеткою.
Там зібрався чималий натовп. Ларрі на мить заплющив очі, намагаючись заспокоїтись. Він уже все зрозумів.
— А цей скільки? — запитала Еллісон у круп’є, тримаючи в руках синій жетон. Перед нею вже лежала величенька купка жетонів — усіх кольорів. Гравці за столом гомоніли і не зводили з неї очей.
Ларрі підійшов до неї.
— Ну, як ідуть справи? Не просадила ще свого посагу?
— Поки ні. Якщо вірити круп’є, я у виграші.
— Йому видніше, — важко зітхнув Ларрі. — Він тут працює.
— Не хочеш зіграти? — поцікавилася Еллісон, загрібаючи цілу пригоршню жетонів. — Можеш взяти ці. У мене є ще.
— Я бачу. Але ні, дякую. Я не дуже таке люблю. Краще ходімо звідси. — Ларрі повів її від рулетки. — Думаю, настав час дещо обговорити. Он там, у кутку — затишне місце...
— Обговорити?
— Я все обдумав, і, здається, наша пригода зайшла вже достатньо далеко.
Еллісон намагалася не відставати від Ларрі, який прямував до стільців під стіною. У великому каміні палахкотіло іскристе полум’я. Ларрі вмостився у м’якому кріслі біля каміна і вказав Дівчині на сусідній.
— Сідай.
Еллісон сіла, схрестивши ноги, поправила спідницю і, зітхнувши, відкинулася на спинку крісла.
— Непогано тут, правда? Камін і все таке. Я завжди саме так собі це все і уявляла. — Вона мрійливо заплющила очі.
Ларрі дістав сигарети і замислено запалив одну.
— А тепер послухайте, леді Голмз...
— Еллісон. Ми, зрештою, збираємося одружитися.
— Добре, Еллісон. Дивись. Усе це маячня. Сидячи в барі, я добре все обдумав. Ця твоя божевільна теорія не може працювати.
— Але чому? — Її голос лунав сонно, немов здалеку.
Ларрі сердито змахнув рукою:
— Я тобі скажу, чому не може. Ти стверджуєш, що я лише частково справжній. Так? І лише ти — єдина повністю справжня.
Еллісон кивнула:
— Саме так.
— Але ж подумай! Я не знаю як щодо всіх цих людей... — Ларрі з осудом кивнув на відвідувачів казино. — Можливо, щодо них ти і маєш рацію. Можливо, вони справді лише привиди. Але не я! Ти не можеш стверджувати, що я — всього-навсього привид. — Він гупнув кулаком по стільцю. — Бачила? І ти називаєш це лише частково справжнім?
— Стілець — теж лише частково справжній.
Ларрі аж застогнав від відчаю:
— Прокляття! Я вже двадцять п’ять років живу на цьому світі, а тебе зустрів кілька годин тому. І чому я маю повірити, що я не по-справжньому живий? Що я несправжній? Що я — тільки якийсь предмет з оточення твого світу? Частина декорації?
— Ларрі, любий, ти
— І цей світ належить тобі. — Ларрі глибоко зітхнув. — Добре, крихітко, ти вирішила все сама. Я тобі підіграю, принаймні, поки що. Побуду з тобою. — Він вивчав дівчину, що відкинулася на спинку стільця поруч нього. — А знаєш, ти дуже непогано виглядаєш, їй-бо, непогано.
— Дякую.
— Гаразд, я потерплю. Якийсь час. Може, ми й справді призначені одне для одного. Але ти маєш трохи вгамуватися, ти надто ризиковано випробовуєш свою фортуну. Якщо хочеш бути зі мною, поводься трішки стриманіше.
— Що ти маєш на увазі, Ларрі?
— Та оце все. Цей заклад. А якщо сюди наскочать копи? А тут — азартні ігри, розпуста. — Ларрі замислено втупився вдалечінь. — Ні, це неправильно. Не таке життя я собі уявляв. Знаєш, чого мені хочеться? — на обличчі Ларрі промайнув вираз сумовитої втіхи.
— Я мрію про будиночок, дитину. Десь за містом, на природі. Там, де ферми, широчезні поля. Хай це буде Канзас. Або Колорадо. Невеличкий будинок, з криницею. А ще — корови.
Еллісон спохмурніла.
— Справді?
— І знаєш, що ще? Я стою на вулиці, на задньому подвір’ї. Займаюся господарством. Чи... Чи годую курчат. Тобі доводилося годувала курчат? — Ларрі замріяно похитав головою. — Це так приємно, крихітко. А ще білки. Ти коли-небудь гуляла парком, годуючи білок? Сірі білки з довгими великими хвостами! Хвіст завдовжки, як сама білка.
Еллісон позіхнула, і раптом скочила на ноги.
— Думаю, нам пора.