Филип Дик – Повне зібрання короткої прози. Том 2 (страница 22)
Ларрі повільно підвівся.
— Так, ходімо звідси.
— Завтра на нас чекає важкий день. Хотілося б почати пораніше. — Еллісон рушила крізь натовп до дверей. — Гадаю, нам перш за все треба пошукати...
Ларрі її зупинив.
— А жетони?
— Що?
— Ти забула про жетони. Піди здай їх.
— Навіщо?
— Обміняй їх на гроші. Здається, саме закінчився раунд.
— Ото ще клопіт! — Еллісон підійшла до кремезного чоловіка, що сидів за найближчим столом, і висипала йому на коліна усі свої жетони. — Це — вам. Гаразд, Ларрі. Тепер ходімо!
Таксі зупинилося біля входу до помешкання Ларрі.
— Це тут ти живеш? — запитала Еллісон, обводячи скептичним поглядом будинок. — Не найновіший будинок.
— Не найновіший, — погодився Ларрі й відчинив двері авто. — Сантехніка теж не в найкращому стані. Але до чого тут це?
— Ларрі? — Елліс зупинила його, щойно він зібрався виходити.
— Так?
— Ти ж не забудеш про завтра?
— Про завтра?
— У нас завтра купа справ. Я хочу, щоб ти вранці був свіжий і готовий рухатися. Тоді ми встигнемо.
— Давай зустрінемось о шостій вечора. Це не буде надто пізно? — позіхнув Ларрі. Надворі було холодно. Глупа ніч.
— Та що ти! Я заїду по тебе о десятій ранку.
— О десятій? Але ж у мене робота, мені треба працювати.
— Тільки не завтра. Завтра —
— А за що в біса я житиму, якщо не...
Еллісон потягнулася до нього й обвила своїми тендітними руками.
— Не бійся, все буде гаразд. Цей світ — мій. Пам’ятаєш? — вона притягнула його до себе і поцілувала в губи. Її уста були солодкі й прохолодні. Заплющивши очі, вона припала до нього всім тілом.
Ларрі відсторонився.
— Ну, добре. — Він поправив краватку і ступив на тротуар.
— Тоді бувай, до завтра. І не хвилюйся за свою стару роботу. До завтра, любий Ларрі.
Еллісон зачинила двері, і таксі розчинилося в темряві вулиці. Ларрі провів поглядом авто, а потім, знизавши плечима, рушив до дверей.
Зайшовши у під’їзд, Ларрі побачив на столі у консьєржа лист на своє ім’я. Піднімаючись сходами, він розпечатав конверт. Лист був з його роботи — компанії «Брей іншуренс». Це був графік відпусток працівників компанії — два тижні, які виділялися кожному щорічно. Ще
«Не хвилюйся», — згадалися йому слова Еллісон.
Ларрі тужливо всміхнувся і засунув листа до кишені пальта. Він відімкнув двері свого помешкання. Вона сказала, що заїде о десятій? Ну й добре, принаймні, можна нормально виспатися.
День видався чудовим — теплим і сонячним. Чекаючи на Еллісон, Ларрі Брюстер замислено сидів на сходах під’їзду свого будинку і курив.
А їй непогано ведеться — тут вже жодних сумнівів. Їй наче все пливе до рук. Не дивно, що вона вважає цей світ своїм...
Так, їй з біса щастить, вже нічого не скажеш. Але й іншим людям, буває, таланить буквально на кожному кроці: призи на вікторинах, гаманець, знайдений у рівчаку, виграшна ставка на перегонах. Буває й таке.
Її світ? Ларрі вишкірився. Вочевидь, Еллісон справді в це вірила. Цікаво. Що ж, він підіграє їй ще трохи, принаймні. Вона мила.
Просигналила машина, і Ларрі підвів погляд. Перед будинком зупинився розкішний кабріолет з опущеним верхом. Еллісон помахала з нього рукою.
— Агов! Давай сюди!
Ларрі підвівся і підійшов до автомобіля.
— Звідки це у тебе? — він відчинив дверцята і без поспіху всівся.
— Автівка? — Еллісон увімкнула двигун. Машина стрімко влилась у транспортний потік. — Я забула. Здається, хтось мені її подарував.
— Забула! — він вирячився на неї, а потім розслабився і відкинувся на спинку м’якого сидіння. — То з чого почнемо сьогодні?
— Ми їдемо на оглядини нашого нового будинку.
— Чийого нового будинку?
— Нашого. Твого і мого.
Ларрі закляк на сидінні.
— Як? Але ж ти...
Еллісон хвацько завернула за ріг вулиці.
— Тобі сподобається. Будинок чудовий. Скільки кімнат у твоїй квартирі?
— Три.
Еллісон весело розсміялася.
— У цьому будинку одинадцять кімнат. Два поверхи. Двадцять соток землі. Чи, принаймні, мені так сказали.
— А ти сама не бачила?
— Ще ні. Мені щойно дзвонив мій адвокат.
— Твій адвокат?
— Це частина мого спадку.
Ларрі ледве опанував себе. Еллісон у червоному костюмчику з ясним, щасливим личком радісно вдивлялась у дорогу попереду.
— Давай розберемося, — почав Ларрі. — Ти ще не бачила цього будинку. Тобі щойно дзвонив твій адвокат. І це майно перейшло до тебе у спадок. Так?
— Саме так. Спадок мого старого дядька, забула як звати. Я й не чекала, що мені щось від нього перепаде. — Вона повернулась до Ларрі й подивилася на нього теплим, променистим поглядом. — Для мене зараз особливий час. Дуже важливо, щоб усе йшло так, як треба. Цей мій світ...
— Так. Це твій світ. Що ж, сподіваюсь, тобі сподобається будинок.
Еллісон розсміялася.
— Сподобається. Врешті, він існує для мене, для того він там і стоїть.
— Ти домоглася, що все працює, як безвідмовний механізм, — пробурмотів Ларрі. — Усе, що трапляється з тобою, іде тобі на користь. І ти всім задоволена. Тож це має бути твій світ. Може, ти вибираєш з усього найкраще і переконуєш себе, що тобі подобається все, що з тобою відбувається.
— Ти справді так вважаєш?
Замислившись, він насупився. Машина мчала по дорозі.