Филип Дик – Повне зібрання короткої прози. Том 2 (страница 18)

— Що це була за зупинка? Де ми в біса?

— Ми завжди тут зупиняємося.

Молодик мляво потягнувся до кишені й дістав звідти жменю роздрукованих розкладів. Він перебрав їх і одну вручив Пейнові.

— Потяги рейсу Б завжди зупиняються у Мейкон Гайте. Ви не знали?

— Ні.

— Все за розкладом. — Молодик знову втупився у свій дешевий журнал. — Завжди тут зупиняємось, зупинялися і будемо зупинятися.

Пейн розгорнув розклад. І справді: Мейкон Гайте був між станціями Джексонвіль і Льюїсбурґ. На відстані рівно тридцяти миль від столиці штату.

Хмара сірого туману. Широка смуга, яка швидко набирала форми. Так, неначе щось поставало з-під землі, виринало у світ.

Мейкон Гайте!

Наступного ранку він застав Лору вдома. Вона пила каву у блідо-рожевому светрі і темних штанях. На столику перед нею лежали стос аркушів з нотатками, олівці, ґумка і стояла склянка солодового молока.

— Як ти вчора впоралась? — поцікавився Пейн.

— Нормально. Знайшла те, що тебе цікавить.

— Ну то розказуй.

— Матеріалів купа. — Вона вказала на стос паперів. — Я все для тебе зібрала.

— Перекажи головне.

— У серпні виповнюється сім років, відколи окружна комісія ухвалила рішення про спорудження трьох нових житлових масивів за межами столиці штату. Мейкон Гайте — один із них. Через це здійнявся неабиякий скандал: більшість підприємців столиці виступили проти цього проекту. Мовляв, забагато роздрібної торгівлі переміститься туди.

— І що ж далі?

— Вони довго сварилися, і зрештою два з трьох проектів затвердили. Вотервіль та Цедар Ґроувз. Але не Мейкон Гайте.

— Ясненько, — задумливо протягнув Пейн.

— Пропозицію щодо Мейкон Гайте відхилили. Погодили компромісну пропозицію збудувати два масиви замість трьох, і їх одразу збудували. Ти це знаєш. Якось ми проїздили через Вотервіль, чудове містечко.

— Але ж не Мейкон Гайте.

— Це правда, від Мейкон Гайте відмовилися.

Пейн потер підборіддя.

— Отож, це і вся історія.

— Так, отака історія. Ти розумієш, що заради неї я втратила зарплату за половину робочого дня? Ти тепер просто мусиш сьогодні ж запросити мене на вечерю. Чи може мені завести іншого хлопця? Я вже починаю сумніватися у своєму виборі.

Пейн задумливо кивнув.

— Сім років тому. — І враз йому сяйнула думка. — Ухвала окружної ради! Скільки голосів було «за» Мейкон Гайте?

Лора глянула в записник.

— Проект провалено, бо забракло одного голосу.

— Не вистачило одного голосу. Сім років тому. — Пейн вийшов у передпокій. — Дякую, люба. Картина потроху починає вимальовуватися. Так, це багато що пояснює!

На вулиці він одразу впіймав таксі і помчав через усе місто на вокзал. За вікном миготіли рекламні щити, вулиці, магазини, авто і пішоходи.

Його чуйка справдилася. Він колись уже чув цю назву. Сім років тому. Бурхливі дебати в окружній комісії з приводу заміської забудови. Спорудження двох житлових масивів було схвалено, а один проект відхилили і забули про нього.

Але тепер, після семи років, це містечко виринало з небуття. Саме містечко, і разом з ним — нездійснений зріз реальності. Чому?! Може, щось змінилося в минулому? Якісь зміни в минулому континуумі?

Це пояснення виглядало правдоподібним. Проект Мейкон Гайте майже затвердили. Може, якісь шари минулого виявилися нестабільними? Може, цей період сім років тому був критичним? Може, він так і не збувся? Думка була дивною: хіба може минуле змінюватися після того, як відбулося?

Раптом погляд Пейна сфокусувався. Він враз випростався на сидінні. На протилежному боці вулиці за пів кварталу була вивіска над невеличким скромним будиночком. Коли таксі під’їхало ближче, Пейн розібрав напис:

СТРАХОВА КОМПАНІЯ «БРЕДШОУ»

НОТАРІУС

Він задумався. Це ж тут працює Крітчет. Може, компанія теж з’являється і зникає? Чи вона завжди тут була? Йому стало не по собі.

— Покваптеся, — попросив водія Пейн. — Швидше!

Коли потяг почав пригальмовувати біля Мейкон Гайте, Пейн хутко звівся на ноги і рушив проходом до дверей. Колеса зі скрипом зупинилися, Пейн зіскочив на гравієву доріжку і роззирнувся.

У променях полудневого сонця Мейсон Гайте виблискував і переливався, в усі боки тягнулися рівненькі ряди будівель. Над центром містечка здіймався дах театру.

Це ж треба — тут навіть є театр! Пейн рушив дорогою до центру. Він пройшов через парковку, повз заправку і ступив на тротуар.

Пейн опинився на центральній вулиці містечка. Попереду простяглися два ряди крамниць. Магазин побутової техніки. Дві аптеки. Крамниця з усіляким дріб’язком. Сучасний універмаг.

Пейн простував тротуаром, заклавши руки в кишені, розглядаючи Мейкон Гайте. Попереду височів великий і опасистий багатоквартирний будинок. Прибиральник вимивав парадні сходи. Усе було нове і сучасне: будівлі, бруківка і тротуари. Паркувальні лічильники. Поліцейський у брунатному однострої виписує штраф. Охайно обрізані дерева, що ростуть рівними рядами.

Пейн пройшов повз великий супермаркет. Перед входом стояв кошик з фруктами, апельсинами і виноградом. Він вибрав собі гроно винограду і почав їсти.

Виноград був справжній, сорту «Конкорд», солодкий і стиглий. Але ж ще вчора тут не було анічогісінько, лише голе поле.

Пейн зайшов в одну з аптек, погортав кілька журналів і всівся біля прилавка. Замовив чашку кави у невисокої червонощокої офіціантки.

— Гарне містечко, — заговорив до неї Пейн, коли та принесла каву.

— Так. Вам теж так здається?

Пейн завагався, а потім продовжив:

— А давно ви тут працюєте?

— Три місяці.

— Три місяці? — Пейн уважно подивився на повногруду білявку. — А живете тут, у Мейкон Гайте?

— О, так.

— Давно?

— Та вже кілька років. — Вона відійшла до молодого солдата, що сів поруч біля прилавка.

Пейн сидів, пив каву, курив і розглядав перехожих за вікном. Звичайнісінькі собі люди. Чоловіки й жінки. Здебільшого жінки.

Одні несли кошики з продуктами, інші штовхали перед собою невеликі возики для покупок. Поволі пропливали автомобілі. Сонне провінційне містечко. Сучасне, для середнього класу. Збудоване зі смаком, зовсім не нетрі. Невеликі ошатні котеджі, крамниці з блискучими скляними вітринами і неоновими вивісками.

До аптеки забігли кілька старшокласників, регочучи і штовхаючись. Двоє дівчат у пістрявих светриках усілися неподалік від Пейна і замовили по склянці лимонаду. Вони весело щебетали, і він міг чути уривки їхньої розмови.

Він дивився на них у задумі. Вони, без сумніву, були справжні. Губна помада і нафарбовані нігті. Светри і підручники.

Сотні школярів, що завзято рвалися в аптеку[1].

Пейн стомлено потер лоба. Це здавалося неможливим. Може, він і справді збожеволів? Але містечко було справжнім. Геть справжнім. І воно мало існувати до цього. Ціле місто не могло виникнути з нічого, з хмари сірого туману. П’ять тисяч населення, будинки, вулиці і крамниці.

Багато різних закладів. Страхова компанія «Бредшоу».

Раптом йому сяйнула думка, від усвідомлення якої він аж захолов: те, що відбувалося, почало виходити за межі Мейкон Гайте. Столиця штату теж змінювалася. Страхова компанія «Бредшоу», де працює Крітчет. Мейкон Гайте не могло б існувати, не зачіпаючи місто. Вони переплелися. Ці п’ять тисяч людей потрапили сюди з міста. Їхні робочі місця, їхні життя, тут було не обійтися без міста.

Але наскільки? Наскільки зміниться місто?