Филип Дик – Повне зібрання короткої прози. Том 2 (страница 137)
Його екранований проти радіації годинник показував третю пополудні. Зрештою він знизав плечима і підхопився на ноги. Біс із ним, нехай присилають сюди загін охорони, це не його справа. Він був поштарем четвертого рангу, звичайним цивільним.
Коли він уже піднімався до дороги на пагорб, голос пролунав знову, і цього разу, стоячи високо над яром, Епплквіст помітив на його дні якийсь рух. Чоловіка охопили страх, розгубленість і недовіра. Це було неможливим, але власні очі не могли обманювати. Йому це не привиділося.
Як робот міг опинитися у цій безлюдній місцині? Усіх роботів мали знищити ще багато років тому. Але ж ось він, лежить серед сміття і бур’янів поіржавілою зотлілою розвалиною, що кволо покликала його, коли він проходив поруч.
Захисний периметр компанії пропустив Епплквіста крізь триступеневий шлюз на територію тунелю. Він повільно спустився у глибокій задумі аж до організаційного рівня. Щойно він скинув свій поштовий рюкзак, до нього підбіг помічник інспектора Дженкінз.
— Де ти, в біса, ходиш? Вже майже четверта.
— Вибачте, — Епплквіст віддав свій С-пістолет найближчому охоронцеві. — Я можу отримати п’ятигодинну перепустку? Маю розібратися з однією справою.
— Навіть не сподівайся. Ти ж знаєш, що вони проводять повний демонтаж обладнання в правому крилі станції. Їм потрібно, щоб усі були цілодобово напоготові.
Епплквіст узявся сортувати листи. Переважно це була особиста кореспонденція вищого керівництва компаній Північної Америки: листи до повій, що жили на околиці території компанії, листи до родин та клопотання від молодших службовців.
— Що ж, — задумливо протягнув він, — мені все ж доведеться піти.
Дженкінз з підозрою поглянув на хлопця.
— А що трапилося? Ти знайшов якесь непошкоджене обладнання, що лишилося з війни? Якийсь вцілілий склад чи щось таке?
Епплквіст ледь усе йому не вибовкав, але стримався.
— Можливо, — байдуже відповів він.
Дженкінз з ненавистю зиркнув на поштаря й роздратовано пішов відчиняти двері оглядової зали. Біля великої настінної мапи чиновники обговорювали плани на день. У кріслах відпочивали з пів дюжини чоловіків середнього віку — більшість були лисі й з брудними комірцями в плямах. У кутку, випроставши свої товсті ноги, міцно спав інспектор Рад. З-під напіврозстібнутої сорочки виднілися волохаті груди. Ці люди керували компанією «Детройт». Від них залежали десять тисяч родин, усе підземне укриття.
— Що це ти надумав? — прогримів голос у вухах Епплквіста. Директор Лоуз увійшов до зали і, як завжди, заскочив його зненацька.
— Нічого, сер, — відповів Епплквіст, але блакитні, як порцеляна, очі його співрозмовника й далі дивилися на нього з підозрою. — Звичайна втома. Мій індекс напруги зріс, і я збирався використати частину відпустки, але зважаючи на кількість роботи...
— Не вигадуй дурниць. Листоноша четвертого рангу — це не та людина, яку першою кличуть у разі надзвичайної ситуації. Що ти насправді замислив?
— Сер, чому знищили роботів? — запитав Епплквіст.
Запала тиша. На важкому обличчі Лоуза з’явилося спочатку здивування, а тоді ворожість.
— Я знаю, що моєму класу заборонено проводити теоретичні дослідження, але мені дуже важливо знати, — поквапився уточнити Епплквіст, перш ніж директор встиг відповісти.
— Це засекречена інформація, — зловісно прогримів Лоуз. — Навіть для високопоставленого персоналу.
— Який стосунок до війни мали роботи? Чому взагалі відбулася війна? Яким було життя до її початку?
— Ця інформація, — повторив Лоуз, — засекречена. — Він повільно перейшов до мапи на стіні, а Епплквіст залишився стояти сам посеред клацання машин й бурмотіння чиновників і бюрократів.
Він за звичкою продовжив сортувати листи. Була війна, і роботи мали до неї якийсь стосунок — ось і все, що йому було відомо. Частина з них вціліли. Коли він був малим, батько взяв його з собою до промислового центру, і там він побачив їх за роботою біля верстатів. Колись існували й складніші типи роботів, але вони вже давно зникли. Згодом примітивні моделі теж зносилися, роботів більше ніхто не збирався виробляти. — То що ж трапилося? — запитав він тоді у батька, що тягнув його геть. — Куди поділися роботи?
Відповіді Епплквіст не отримав. Це було шістнадцять років тому, і тепер від роботів лишився тільки металобрухт. Зникала навіть пам’ять про їхнє існування, за кілька років забудеться й саме слово «робот»... То що ж сталося?
Він досортував листи й вийшов із зали. Ніхто з інспекторів цього не помітив, вони сперечалися про якийсь незрозумілий йому пункт стратегії, щось про інтриги й протистояння між компаніями, зростання напруги й взаємні звинувачення. Він знайшов роздушену сигарету в кишені й невміло її розкурив.
— Перерва на обід, — металічно оголосив коридорний гучномовець. — Година перерви для високопоставленого персоналу.
Повз нього пройшов галасливий гурт інспекторів. Епплквіст загасив сигарету й рушив до своєї станції. Він мав працювати до шостої, потім вечеря. Жодного іншого перепочинку аж до суботи. Але якщо він пропустить обід...
Робот, мабуть, був примітивний, з тих останніх, яких викинули на металобрухт. Простою моделлю, яку він бачив ще дитиною. Хіба міг це бути високотехнологічний робот часів війни? Хіба б уцілів він десь у яру, іржавіючи й розпадаючись на шматки протягом усіх цих повоєнних років?
У серці Епплквіста жевріла надія. Він зайшов у ліфт і натиснув кнопку, його серце калатало. До сутінків він уже знатиме напевно.
Робот лежав серед куп металобрухту і бур’янів. Епплквіст обережно спускався схилом яру поміж зазубрених поіржавілих уламків, що заступали йому шлях. Він тримав у руці С-пістолет, до обличчя щільно прилягала антирадіаційна маска.
Раптом гучно заклацав лічильник: дно яру фонило. Радіоактивні червонуваті металеві уламки, купи і брили сплавлених металу, пластику й понівеченого обладнання. Він відсунув ногою павутину почорнілих дротів і обережно обійшов зяючий паливний бак старезного, обплетеного лозою, авто. Неподалік кудись поспішав щур. Сонце вже майже сіло, всюди спадали темні тіні.
Робот мовчки дивився на чоловіка. Від нього зосталася лише половина: голова, руки і верхня частина корпуса, з якої стирчали рівно зрізані обрубки. Рухатися робот вочевидь не міг. Поверхня корпуса була пощербленою і заіржавілою, бракувало однієї очної лінзи, кілька металевих пальців нещадно погнуло. Він лежав на спині, обличчям до неба.
Це, поза сумнівом, був робот часів війни. В єдиному вцілілому оці досі жевріла його давня свідомість. Це не була проста модель робітника, яку він бачив у дитинстві. Епплквісту перехопило подих. Це було щось дивовижне. Робот уважно спостерігав за його рухами, він був живим.
На нього війнув холодний вітерець, і Епплквіст машинально застібнув пальто. Кілька листків опустилося на нерухоме обличчя робота. Деталі в його корпусі обплела лоза, його поливав дощ, опалювало сонце, взимку його вкривав сніг. Щури й інші тварини обнюхували робота, комахи заповзали всередину. Але він і досі був живим.
— Я почув тебе, — сказав до нього Епплквіст, — коли йшов стежкою.
— Я знаю, — незабаром відповів робот. — Я бачив, як ти зупинився. — Його голос був слабким і сухим, неначе попеловим, позбавленим інтонацій і емоцій. — Не підкажеш, який сьогодні день? Після збою живлення я невизначений час не працював, сталося коротке замикання в клемах.
— Сьогодні одинадцяте червня дві тисячі сто тридцять шостого року, — відповів Епплквіст.
Вочевидь, робот тримався з останніх сил. Він кволо підняв руку, а потім дозволив їй знову впасти. Його єдине робоче око затуманилося, глибоко всередині іржаво загули механізми. Епплквіст раптом усвідомив, що робот може сконати будь-якої миті. Це диво, що він взагалі так довго протримався. По його корпусу повзали равлики, він весь був у їхніх слизьких слідах. Ціле століття...
— Як довго ти тут лежиш? — запитав він. — З війни?
— Так.
Епплквіст нервово всміхнувся.
— Довго. Більше сотні років.
— Так і є.
Швидко темніло, Епплквіст машинально потягнувся за ліхтариком. Він заледве міг розгледіти обриси яру. Шелестіли кущі, десь далеко в темряві похмуро кричав птах.
— Мені потрібна допомога, — сказав робот. — Більшість моїх деталей вийшли з ладу, я не можу звідси вибратися.
— А в якому ти загалом стані? Скільки залишилося заряду? Як довго ти можеш...
— Батарея серйозно пошкоджена, функціонує лише обмежена кількість релейних ланцюгів, але і вони перевантажені. — Єдине робоче око робота знову дивилося на Епплквіста. — Яка зараз ситуація з технологіями? Я бачив кораблі, що пролітали небом. Ви досі виробляєте і обслуговуєте електронне устаткування?
— У нас є виробничий модуль біля Піттсбурґа.
— Якщо я скажу тобі, які базові електронні модулі мені потрібні, ти зрозумієш? — запитав робот.
— Сам я не розуміюся на механіці, я листоноша четвертого рангу, але у мене є зв’язки у відділі обслуговування. Ми підтримуємо наші машини в робочому стані. — Він нервово облизав губи. — Це ризиковано, звичайно. Існують закони.