Филип Дик – Повне зібрання короткої прози. Том 2 (страница 139)

— І якщо я дістану тобі потрібні деталі, ти зможеш...

— Ми обговоримо це пізніше, — робот знову ліг на землю. — Коли повернешся, ми продовжимо нашу розмову.

Він отримав від Дженкінза деталі й добову перепустку. Зачудований, Епплквіст сидів навпочіпки, спершись на схил яру, і дивився, як робот методично збирав своє власне тіло докупи й замінював пошкоджені деталі. За кілька годин він встановив нову рухову систему і каркас ніг. До полудня робот уже вчився ходити.

— Протягом ночі, — сказав робот, — мені вдалося встановити слабкий радіоконтакт з резервним заводом. Він залишився неушкодженим, якщо вірити роботизованому датчику.

— Роботизованому? Ти маєш на увазі...

— Це лише автоматична машина для трансляції сигналу.

Вона не є живою, на відміну від мене. Якщо бути точним, то я не робот. — Його голос звучав гордо. — Я андроїд.

Епплквіст не розумів цих тонкощів, у його голові прокручувалися нові можливості, які перед ним відкривалися.

— Тоді ми можемо продовжити. З твоїми знаннями і матеріалами, які можна взяти в...

— Ти не бачив того жаху і руйнувань. Моралісти методично знищували нас, зачищали від андроїдів кожне захоплене ними місто. Представників моєї раси по-звірячому стерли на порох всюди, звідки відступили дозвільники. Нас відривали від наших машин і знищували.

— Але це було сто років тому! Ніхто більше не хоче знищувати роботів. Ви потрібні нам, щоб відбудувати світ. Моралісти хоч і перемогли у війні, але залишили світ у руїнах.

Робот налаштовував свою рухову систему, аж доки ноги почали нормально працювати.

— Їхня перемога стала трагедією, але я розумію ситуацію краще за тебе. Треба діяти обережно, бо якщо нас знищать і цього разу, це вже буде безповоротно.

Епплквіст йшов слідом за роботом, що невпевнено рухався крізь уламки геть з яру.

— Ми виснажені роботою. Живемо, як раби, в підземних сховищах, і більше так не можемо. Люди радітимуть появі роботів, ви нам потрібні. Коли я уявляю, як усе було в Золоту добу — усі ці фонтани і квіти, прекрасні міста на поверхні... А тепер не лишилося нічого, крім руїн і злиднів. Моралісти перемогли, але ніхто не став щасливим. Ми б з радістю...

— Де ми зараз? Що це за місце?

— На захід від Міссісіпі, може за кілька миль чи десь так. Нам потрібна свобода. Ми не можемо жити так далі, гнучи спини під землею. Якби в нас був вільний час, ми могли б досліджувати таємниці Всесвіту. Я знайшов кілька старих наукових плівок з теоретичними біологічними дослідженнями. Люди витрачали роки, працюючи над абстрактними темами. У них був на це час, вони були вільними. Доки роботи забезпечували функціонування економіки, люди могли братися за...

— У часи війни, — сказав робот задумливо, — моралісти повстановлювали детектори руху на сотнях квадратних миль. Ці детектори досі функціонують?

— Не знаю, але навряд чи. Нічого за межами околиць компаній більше не працює.

Робот замислився. Він уже замінив свою понівечену лінзу, і тепер обидва ока зосереджено миготіли.

— Сьогодні вночі ми обдумаємо, що робити з твоєю компанією, і тоді я скажу тобі, що вирішив. Ні з ким поки про це не говори. Зрозумів? Наразі мене цікавить система доріг.

— Більшість доріг зруйновано, — Епплквіст щосили намагався стримати своє хвилювання. — Я впевнений, що більшість людей у моїй компанії — дозвільники. Серед начальства, може, і є кілька моралістів, можливо, хтось з інспекторів. Але нижчі класи зі своїми родинами...

— Чудово, — урвав його робот. — Ми обговоримо це потім. — Він роззирнувся. — Можливо, мені пригодиться щось із цього пошкодженого устаткування. Частина має досі працювати і зможе хоч недовго протриматися.

Епплквіст квапливо пройшов через організаційний поверх до своєї робочої станції, непомітно прослизнувши повз Дженкінза. Думки безладно снували в його голові, усе навколо виглядало невиразним і непереконливим. Сварливі інспектори, гуркіт і дзижчання машин, службовці й чиновники нижчих рангів, що бігали туди-сюди з повідомленнями і службовими записками в руках. Він схопив оберемок листів і механічно почав розкладати їх по комірках.

— Ти виходив назовні, — сердито зауважив директор Лоуз. — Що в тебе там, дівчина? Якщо ти одружишся поза межами компанії, то втратиш навіть той низький ранг, який маєш зараз.

Епплквіст відсунув листи вбік.

— Директоре, я хотів би з вами поговорити.

Директор Лоуз похитав головою.

— Будь обережним. Ти знаєш обмеження, які накладаються на підлеглих четвертого рангу, тож краще не став зайвих питань. Думай про роботу, а теоретичні проблеми залиш нам.

— Директоре, — запитав Епплквіст, — а кого підтримувала наша компанія — моралістів чи дозвільників?

Здавалося, що Лоуз не зрозумів запитання.

— Що ти маєш на увазі? — директор струснув головою. — Я навіть слів таких не знаю.

— У війні. На якому ми були боці?

— Боже, та на боці людей, звісно, — відповів Лоуз. Його важке обличчя стало суворим. — Які ще «моралісти»? Про що ти говориш?

З Епплквіста стікав піт, він заледве міг говорити.

— Директоре, тут щось не так. Війна йшла між двома таборами людей. Моралісти знищили роботів, бо вважали, що люди повинні трудитися.

— Війна йшла між людьми і роботами, — різко відповів Лоуз. — Ми перемогли і знищили їх усіх.

— Але вони працювали на нас!

— Їх створили, щоб вони виконували нашу роботу, але вони повстали. У них була своя філософія, що вони вищі істоти — андроїди. Вони вважали нас худобою.

Епплквіст затремтів.

— Але ж він сказав мені...

— Вони влаштували різанину. Нам вдалося перемогти, але загинули мільйони людей. Андроїди вбивали, брехали, ховалися, крали — робили все, щоб вижити. Це була війна не на життя, а на смерть. Або ми, або вони, і жодної пощади. — Лоуз схопив Епплквіста за комір. — Ідіот! Що ти вже, в біса, накоїв? Розказуй! Що ти зробив?

Коли бронетранспортер з гуркотом зупинився на краю яру, сонце вже сідало. З машини почали зістрибувати на землю солдати, грюкаючи С-рушницями. З’явився Лоуз, за ним — Епплквіст.

— Це тут? — запитав Лоуз.

— Так, — Епплквіст зсутулився. — Але він зник.

— Аякже. Він себе полагодив, тож його тут більше нічого не тримало. — Лоуз подав солдатам сигнал. — Немає сенсу шукати. Встановіть тактичну атомну бомбу і вшиваймося звідси.

Може, його помітить авіація, ми збираємося розпилити по цій території радіоактивний газ.

Онімілий Епплквіст підійшов до краю яру. Внизу в ранніх сутінках виднілися бур’яни і всілякий непотріб. Від робота не лишилося й сліду: лише шматки дротів, покинуті деталі, старий блок живлення, що лежав на тому ж місці, де він його викинув, кілька інструментів — та й усе.

— Уперед, — наказав Лоуз солдатам. — Треба рухатися, у нас багато роботи. Оголосіть загальну тривогу.

Солдати почали видиратися схилами геть з яру, Епплквіст пішов за ними до бронетранспортера.

— Ні, — швидко зупинив його Лоуз. — Ти з нами не їдеш. Епплквіст подивився в їхні обличчя. Хтось боявся і намагався приховати свій страх, хтось виглядав відверто нажаханим, хтось дивився на нього з ненавистю. Епплквіст кинувся тікати, але його одразу ж схопили. Солдати били листоношу похмуро і мовчки. Щойно закінчивши, вони ногами відштовхнули його напівмертве тіло вбік і повантажилися у бронетранспортер. Клацнули замки, загудів мотор, і машина рушила назад до дороги. За мить її вже не було видно.

Епплквіста залишили самого поруч з напівзакопаною бомбою серед сутінкових тіней у неозорій темній порожнечі, що насувалася на нього з усіх боків.

Виставковий експонат

— На вас якийсь дивний одяг, — зауважив робот-водій громтрансу, зупиняючись біля узбіччя. Двері авто від’їхали. — Що це за маленькі круглі штучки?

— Це ґудзики, — пояснив Джордж Міллер. — Вони і виконують певну практичну функцію, і слугують за прикрасу. Це старий костюм з двадцятого століття, я ношу його, бо працюю над цим періодом.

Він заплатив роботу, підхопив свій портфель і поквапився сходами до Історичної агенції. Головна будівля вже відчинилася, всюди снували чоловіки і жінки в мантіях. Міллер зайшов у приватний ліфт, втиснувся поміж двома кремезними інспекторами з дохристиянського відділу і за мить уже прямував до свого рівня — середини двадцятого століття.

— Доранок, — буркнув він до інспектора Флемінґа, якого зустрів біля стенду ядерного двигуна.

— Доранок, — різко відповів Флемінґ. — Слухай, Міллере, давай нарешті з цим розберемося. Уяви, що всі почнуть одягатися, як ти, ігноруючи суворі урядові вимоги. Ти міг би бодай іноді знімати цей свій клятий антикваріат? І що це, в біса, у тебе в руці? Неначе якась розчавлена ящірка юрського періоду.

— Це портфель із крокодилячої шкіри, — пояснив Міллер. — Я ношу в ньому свої котушки з науковими дослідженнями. Це був символ влади управлінського класу в пізньому двадцятому столітті. — Він відкрив портфель. — Спробуй зрозуміти, Флемінґу. Користуючись повсякденними предметами з періоду мого дослідження, я змінюю своє ставлення до нього із суто розумової цікавості на справжнє занурення. Ти часто зауважуєш, що я дивно вимовляю окремі слова. Насправді це акцент американських бізнесменів при адміністрації Ейзенгауера. Вкурюєш?

— Що? — пробурмотів Флемінґ.

— «Вкурювати» — це вираз з двадцятого століття. — Міллер виклав свої котушки з даними досліджень на стіл. — Тобі щось від мене треба? Якщо ні, то я стаю до роботи. Я знайшов захопливі докази на підтвердження гіпотези, що хоча американці двадцятого століття самі клали плитку на підлогу, але вони не пряли ниток для виготовлення одягу. Хочу відповідно змінити тематичні стенди.