Филип Дик – Повне зібрання короткої прози. Том 2 (страница 138)

— Закони?

— Усі роботи були знищені, ти єдиний залишився. Решту ліквідували багато років тому.

Око робота не виражало жодної емоції.

— Чому ти прийшов сюди? — запитав він і перевів погляд на пістолет у руці Епплквіста. — Ти молодший службовець у якійсь ієрархії, виконуєш накази згори. Механічна одиниця у великій системі.

Епплквіст розсміявся.

— Мабуть, так воно і є. — Раптом він перестав сміятися. — Чому почалася війна? Яким було життя до неї?

— А ти не знаєш?

— Ні, звісно. Теоретичні знання засекречені для всіх, крім високопосадовців. І навіть інспектори нічого не знають про війну. — Епплквіст сів навпочіпки і спрямував промінь ліхтарика на темне обличчя робота. — Раніше все було не так, правда? Ми ж не завжди жили в підземних укриттях? Світ не завжди був купою металобрухту, а люди не завжди були рабами компаній?

— До війни не існувало компаній.

— Я так і знав! — переможно вигукнув Епплквіст.

— Люди жили в містах, які потім зруйнувала війна. Вижили тільки добре захищені компанії, і посадові особи цих компаній стали урядом. Війна довго тривала. Усе, що було цінним, знищили. Ви залишили по собі тільки випалену землю. — Робот ненадовго замовк, а потім продовжив: — Першого робота сконструювали у 1979-му, до 2000-го всю механічну роботу вже виконували роботи. У людей з’явився час займатися тим, чого їм справді хотілося. Мистецтво, наука, розваги — що завгодно, на їхній розсуд.

— Що таке мистецтво? — запитав Епплквіст.

— Творча робота, спрямована на реалізацію внутрішнього потенціалу. Усе населення планети Земля мало свободу культурно розвиватися, і доки роботи обслуговували цей світ, люди насолоджувалися ним.

— А на що були схожі міста?

— Роботи будували й конструювали нові міста згідно з планами, які малювали люди-художники. Чисті, гігієнічні, привабливі. Це були міста богів.

— То чому розпочалася війна?

Єдине око робота зблиснуло.

— Я вже й так забагато тобі розповів. Мій рівень заряду небезпечно низький.

Епплквіст затремтів.

— Що тобі потрібно? Я все принесу.

— Мені терміново потрібна атомна батарея класу А ємністю десять тисяч фарадів.

— Знайду.

— Крім того, мені знадобляться інструменти, алюмінієві деталі, дроти з високою провідністю. Візьми з собою ручку і папір, я напишу список. Ти його не зрозумієш, але хтось у технічному відділі зрозуміє. Найперше, що мені потрібно, — це джерело живлення.

— І тоді ти розкажеш мені про війну?

— Звичайно, — сухий скрипучий голос робота розтанув у тиші. Навколо ворушилися тіні, прохолодний вечірній вітер колихав темні бур’яни і кущі. — Поквапся, будь ласка. Батарея потрібна вже завтра, якщо це можливо.

— Хочеш, щоб я на тебе написав доповідну? — гаркнув помічник інспектора Дженкінз. — Ти спізнився на пів години, а тепер ще й оце. Чим ти там займаєшся? Хочеш вилетіти з компанії?

Епплквіст присунувся ближче до чоловіка.

— Мені дуже потрібні ці деталі. Я знайшов підземне сховище і маю якнайшвидше спорудити безпечний прохід, доки все не поховало уламками.

— Наскільки велике сховище? — грубе підозріливе обличчя Дженкінза спотворив жадібний вираз, він уже встиг розтринькати свою зарплатню, отриману від компанії. — Ти бачив, що там всередині? Там є якісь невідомі машини?

— Я таких ще в житті не бачив, — нетерпляче відповів Епплквіст. — Давайте не будемо марнувати часу. Будь-якої миті сховище може завалити уламками, тож я маю дуже швидко працювати.

— Де це місце? Я хочу його побачити!

— Я все зроблю сам. Ви даєте матеріали і прикриваєте мій прогул, це і буде вашим внеском у цю справу.

Дженкінз нерішуче засовався.

— Якщо ти мені брешеш, Епплквісте...

— Я не брешу, — сердито відповів Епплквіст. — Коли буде батарея?

— Завтра вранці. Мені доведеться заповнити цілу купу паперів. Ти впевнений, що зможеш сам із нею розібратися? Давай краще я пошлю з тобою ремонтну бригаду, вони точно...

— Я впораюся, — урвав його Епплквіст. — Просто дістаньте мені її, про все інше я подбаю сам.

Ранкове сонце світило на валуни й купи сміття. Епплквіст, нервуючи, вставив новий блок живлення, міцно прикрутив дроти, повернув на місце поіржавілий захисний кожух і хитаючись звівся на ноги. Він викинув старий блок геть і став чекати.

Робот заворушився, його єдине робоче око ожило. Невдовзі він взявся обмацувати рукою свої плечі й пошкоджений корпус.

— Краще? — хрипко поцікавився Епплквіст.

— Однозначно. — Голос робота став сильнішим, гучнішим і впевненішим. — Старий блок живлення майже вичерпав себе. Мені дуже пощастило, що ти саме зараз проходив повз.

— Ти говорив, що люди жили в містах, — одразу перейшов до справи Епплквіст, — а всю роботу виконували роботи.

— Роботи виконували механічну роботу, необхідну для підтримування виробничої системи. У людей був час займатися тим, що їм подобалося. А ми були щасливі працювати на них, це була наша робота.

— То що ж трапилося? Чому все знищилося?

Робот узяв папір з олівцем і почав щось акуратно писати, продовжуючи свою розповідь.

— Була група людей-фанатиків, релігійна організація. Вони стверджували, що Бог наказав людині працювати в поті чола свого, і тому хотіли знищити роботів, щоб люди повернулися працювати на заводи, гнути спини на механічній роботі.

— Але навіщо?

— Вони стверджували, що така робота сприяє духовному зростанню, — робот кинув йому аркуш паперу. — Це перелік того, що мені потрібно, матеріали й інструменти, за допомогою яких я зможу полагодити свою пошкоджену систему.

Епплквіст розгорнув папірець.

— А ця релігійна організація...

— Люди розділилися на дві фракції: «моралістів» і «дозвільників». Вони билися багато років, а ми в цей час стояли осторонь і чекали, доки вирішиться наша доля. Мені важко повірити в те, що моралістам вдалося перемогти розум і здоровий глузд, але вони перемогли.

— Як ти гадаєш... — почав було Епплквіст, але одразу замовк. Він заледве міг висловити ті почуття, які зараз у ньому вирували. — Чиє шанс, що роботів можна повернути?

— Не розумію запитання, — робот раптом розламав олівець навпіл і пожбурив геть. — Що саме ти маєш на увазі?

— Життя в компаніях не надто приємне. Лише важка праця і смерть. Писанина, робочі зміни, суворий розклад і начальство.

— Це ваш устрій, я за нього не відповідаю.

— Що ти пам’ятаєш про виробництво роботів? Ким ти був до війни?

— Я був наглядачем підрозділу. Я саме прямував до резервного заводу, коли нас збили. — Робот обвів рукою уламки довкола. — Цей усе, що лишилося від мого корабля і вантажу.

— А які обов’язки були в наглядача підрозділу?

— Я відповідав за створення роботів, розробляв моделі базових типів й організовував їхнє виробництво.

У голові Епплквіста паморочилося.

— Тож ти розумієшся на виготовленні роботів.

— Так. — Робот нетерплячим жестом вказав на папірець у руці Епплквіста. — Дістань ці деталі якнайшвидше, будь ласка. У теперішньому стані я абсолютно безпорадний, я хочу знову нормально пересуватися. Якщо раптом мене помітять з корабля, що пролітатиме вгорі...

— Сполучення між компаніями в дуже поганому стані. Я, наприклад, доставляю листи пішки. Більша частина країни перетворилася на суцільні руїни, тому можеш працювати без страху, що тебе помітять. А як щодо твого резервного заводу? Може, він теж уцілів?

Робот повільно кивнув.

— Він був надійно замаскований, тож існує імовірність, що його не знайшли. Він був маленьким, але повністю укомплектованим і самодостатнім.