Филип Дик – Повне зібрання короткої прози. Том 2 (страница 136)

До 25 червня 1969 року Ніщ-О отримали фактичний контроль над усіма найбільшими світовими урядами. Процес, що розпочався в середині тридцятих, практично завершився. Сполучені Штати і Совєцька Росія безповоротно опинилися в руках представників Ніщ-О. Організація встановила контроль над усіма високопосадовцями, тож змогла пришвидшити втілення своєї програми. Час настав, більше не було потреби ховатися.

Лемюель і доктор Норз спостерігали за вибухами перших водневих бомб з ілюмінатора ракети. Усе було детально сплановано, обидві нації одночасно атакували одна одну водневими бомбами. Вже протягом першої години вдалося досягнути першокласних результатів: Північна Америка і Східна Європа майже зникли. Велетенські хмари радіоактивних частинок піднялися в небо й розлетілися навсібіч. Розплавлений метал кипів і розбризкувався аж до горизонту. Вцілілі люди в Африці, Азії, на нескінченних островах і у віддалених місцинах з жахом принишкли.

— Ідеально, — почувся у вухах Лемюеля голос доктора Веллера. Він був десь під поверхнею в надійно захищеній штаб-квартирі, де закінчували збирати корабель до Венери.

— Чудово попрацювали, — погодився Лемюель. — Ми змогли уніфікувати щонайменше п’яту частину суходолу!

— Але попереду ще багато роботи. На черзі — М-бомби. Вони мають зупинити людей, які спробують завадити нам працювати над 3-бомбою. Неможливо буде спорудити термінали, якщо лишаться люди, які заважатимуть.

Перші М-бомби вибухнули вже за тиждень. Згодом їх запустили ще більше — з ретельно замаскованих пускових установок у Росії й Америці.

До 5 серпня 1969 року людська популяція скоротилася до трьох тисяч. Ніщ-О у своїх підземних кабінетах просто сяяли від задоволення. Уніфікація відбувалася чітко за планом, їхня мрія ставала реальністю.

— Тепер, — сказав доктор Веллер, — ми можемо починати спорудження терміналів для 3-бомби.

Перший термінал зводили в Арекіпі в Перу. Другий — на протилежному боці планети в Бандунґу на Яві. Через місяць дві велетенські вежі вже височіли проти запилюженого неба. Дві колонії Ніщ-О у важких захисних костюмах і шоломах працювали день і ніч над завершальним етапом програми.

Доктор Веллер відправив Лемюеля на будівництво в Перу. Дорогою із Сан-Франциско до Ліми не було видно нічого, крім попелу й металічних вогнів, що досі не згасли. Жодних ознак життя чи окремих об’єктів — усе сплавилося в єдину масу кипучого шлаку. Океани перетворилися на киплячу воду й пару. Розділення на суходіл і океан зникло, поверхня Землі, де колись були блакитні океани й зелені ліси, дороги, міста і поля, перетворилася на гнітючу сіро-білу масу.

— Бачиш термінал? — запитав доктор Веллер.

Лемюелю перехопило подих від цієї довершеної краси.

Ніщ-О звели гігантський щит-купол, сферу з прозорого пластику посеред моря хвиль рідкого шлаку. У бульбашці вже виднівся термінал — павутина з блискучого металу і дротів. Побачивши її, доктор Веллер і Лемюель затихли.

— Розумієш, — сказав Веллер, коли ракета проходила крізь шлюзи щита. — Ми уніфікували лише поверхню Землі й, може, з милю породи під нею. Більшості планетарної маси, втім, це не зачепило. Але 3-бомба це виправить. Коли вибухне рідке ядро планети, вся планета спалахне новим сонцем, а коли вибухне С-бомба, уся Сонячна система перетвориться на гомогенну масу палаючого газу.

Лемюель кивнув.

— Логічно. А тоді...

— Далі настане черга Г-бомби: наступною буде вже галактика. Останні ж стадії нашого плану настільки грандіозні й неймовірні, що ми заледве сміємо про них думати. Г-бомба, а вже потім, нарешті, — Веллер злегка посміхнувся, його очі блищали, — В-бомба.

Вони приземлилися. Їх зустрів стривожений і знервований доктор Фріш.

— Докторе Веллер! — вигукнув він. — У нас неприємності!

— Що трапилося?

Обличчя Фріша перекосилося у тривожній гримасі, але вольовим Ніщ-О зусиллям він зміг сфокусувати свої розумові здатності й відкинути таламічні імпульси.

— Частина людських істот вижила!

Веллер не міг у це повірити.

— Що ви маєте на увазі? Як?!

— Я вловив звуки їхніх голосів. Я крутив вухами, насолоджуючись гуркотом і плюскотом розплавленого шлаку за бульбашкою, аж раптом почув голоси людських істот.

— Де вони?

— Під поверхнею. Якісь багаті промисловці таємно перемістили свої фабрики під землю попри жорсткі урядові заборони.

— Так, ми відкрито втілювали політику, яка мала цьому запобігти.

— Цими промисловцями керувала типова таламічна жадібність. Вони перемістили під землю значну кількість робочої і сили і змусили їх працювати в рабських умовах, коли почалася війна. Там було щонайменше десять тисяч людей, вони досі живі. І...

— І що?

— Вони зібрали імпровізовані велетенські бурові установки і зараз намагаються якнайшвидше дістатися сюди. На нас чекає битва. Я вже повідомив корабель для перельоту на Венеру, його піднімуть на поверхню якнайшвидше.

Лемюель і доктор Веллер з жахом перезирнулися. Ніщ-О було лише близько тисячі, кількісна перевага людей була десять до одного.

— Це жахливо, — придушено сказав Веллер. — Щойно ж здавалося, що ми вже перемогли. Коли будуть готові силові вежі?

— Потрібно ще шість днів, щоб Землю можна було довести до критичної маси, — відповів Фріш. — Але люди вже майже тут. Крутніть вухами, і почуєте самі.

Лемюель і доктор Веллер прислухалися. Враз до них долинули бурмотіння людських голосів, хаотичний дзенькіт армад бурових установок, що прямували до бульбашок обох терміналів.

— Просто звичайні люди! — охнув Лемюель. — Це чути по голосах!

— Ми в пастці! — Веллер і Фріш схопили бластери. Усі Ніщ-О озброювалися, полишивши роботу. Раптом з оглушливим гуркотом із землі прорвався перший бур і посунув просто на них. Ніщ-О люто відстрілювалися, розосередившись і відступаючи до вежі.

З’явився другий бур, потім третій. У повітрі літали енергетичні промені, якими перестрілювалися Ніщ-О і люди. Люди були найзвичайнісінькі — наймані працівники, яких їхні роботодавці перемістили під землю. Найнижчі форми людського життя: службовці, водії автобусів, поденники, друкарі, сторожі, кравці, пекарі, токарі, експедитори, бейсболісти, радіоведучі, автомеханіки, поліцейські, продавці краваток і морозива, комівояжери, банківські колектори, реєстратори, зварювальники, теслі, монтажники, фермери, політики, торговці. Чоловіки і жінки, саме існування яких лякало Ніщ-О до глибини серця.

На поверхню виходив обурений натовп пересічних людей, які ненавиділи Велику Справу — бомби, бактерії, керовані ракети. Вони піднімалися, щоб нарешті покласти край суперлогіці, раціональності без відповідальності.

— У нас немає шансів, — видихнув Веллер. — Забудьте про вежі, відправляйте корабель на поверхню.

Комівояжер і два сантехніки вже підпалювали термінал. Група чоловіків у комбінезонах і полотняних сорочках зривали дроти. Інші, такі ж звичайні люди, спрямували свої теплові рушниці на контрольні панелі. Усе горіло, вежа терміналу зловісно хиталася.

Складна пускова установка підняла платформу з кораблем на поверхню. Ніщ-О одразу побігли до неї двома стрункими шеренгами. Вони були спокійні й зосереджені, оскаженілі людські істоти косили їхні ряди.

— Тварини, — сумно сказав Веллер. — Людська маса, безмозка худоба, що керується емоціями. Звірі, неспроможні дивитися на речі логічно.

Його вдарило тепловим променем, якийсь чоловік з рушницею побіг далі. Нарешті останні вцілілі Ніщ-О були на борту, великі люки наглухо закрилися. Сопла корабля оглушливо заревіли, і він стрілою промчав крізь бульбашку в небо.

Лемюель лежав нерухомо. Випущений озвірілим електриком тепловий промінь влучив йому в ліву ногу. Хлопчик сумно спостерігав, як корабель злетів, завис у повітрі, а тоді рвонув і зрештою зник у палаючому небі. Неподалік метушилися людські істоти, ремонтуючи пошкоджену захисну бульбашку. Лунали накази і схвильовані крики. Белькотіння голосів краяло його чутливі вуха, він кволо прикрив їх руками.

Корабель відлетів, Лемюеля покинули, але робота триватиме і без нього.

Раптом почувся далекий голос. Це був доктор Фріш, що гукав до нього, склавши долоні рупором. Голос був дуже тихий, загублений у нескінченних милях космосу, але Лемюель почув його крізь шум і гамір довкола.

— Прощавай. Ми пам’ятатимемо про тебе...

— Працюйте наполегливо! — крикнув у відповідь хлопчик. — Не здавайтеся, доки не досягнете мети.

— Ми будемо працювати... — голос ставав усе тихішим. — Ми будемо продовжувати... — звук затих, а тоді на коротку мить знову повернувся: — Ми доможемося свого.

Голос остаточно затих.

З умиротвореною усмішкою на обличчі, усмішкою щастя й радості, задоволення від добре виконаної роботи, Лемюель влігся і чекав, доки його доб’є зграя ірраціональних людських тварин.

Прислужитися володареві

Епплквіст зрізав шлях через покинуте поле й крокував вузькою стежкою вздовж зяючого провалля яру, коли раптом почув голос.

Він умить зупинився і закляк, тримаючи руку на С-пістолеті, але скільки не вслухався, не почув нічого, крім далекого шуму вітру в поламаних деревах уздовж хребта, глухого шерхоту, що зливався із шелестом сухої трави. Голос, мабуть, долинав з яру. Його дно було звивистим і заваленим усіляким непотребом. Епплквіст присів на краю стежки і знову прислухався.

Тиша, жодного руху. Його ноги вже затерпли. Навколо дзижчали мухи і намагалися примоститися на його спітнілому чолі. Від спеки боліла голова, останні кілька місяців було зовсім мало пилових хмар.