Филип Дик – Повне зібрання короткої прози. Том 2 (страница 13)
— Що у нас на обід?
— Шинка, — Ліна нахилилася і поцілувала чоловіка.
— Звідки така смакота? Щось святкуємо?
— Та ні, — Ліна повернулася на кухню. — Усього лиш консервована голландська шинка, яку нам дала твоя мама. Я подумала, що настав час її відкрити.
Тед провів поглядом її струнку привабливу постать у світленькому фартушку, зітхнув і розслабився, відхилившись на спинку дивана. Йому було вже краще: тиха вітальня, Ліна на кухні, миготіння телевізора в кутку.
Він розшнурував черевики і скинув їх на підлогу. Весь інцидент тривав лише кілька хвилин, але здавалося, що значно довше. Він немов вріс у тротуар на цілу вічність, прикипівши очима до даху будинку Джонсона. Натовп галасливих чоловіків, довжелезна жердина. І... І ця
Тед здригнувся, його нудило. Отак і стояв він тоді на тротуарі, скам’янівши, не в змозі відвести очей. Зрештою з цього стану його вивів якийсь чолов’яга, що пробігав повз і наступив йому на ногу. Тед отямився і, все ще під впливом побаченого, щодуху чкурнув додому. Господи!
Грюкнули двері. До вітальні увійшов Джиммі, тримаючи руки в кишенях.
— Привіт, тату.
Він зупинився біля дверей ванної і подивився на батька.
— Щось трапилося? Ти виглядаєш дивно.
— Підійди, Джиммі, — Тед загасив сигарету. — Хочу з тобою побалакати.
— Та я зібрався помити руки перед вечерею.
— Іди сюди, сядь. Вечеря зачекає.
Джиммі підійшов і всівся на дивані.
— Що сталося? Якісь проблеми?
Тед уважно подивився на сина: маленьке округле личко, скуйовджене волосся спадає на очі, на щоці — брудна пляма. Хлопчику одинадцять. Може, вже час йому пояснити? Тед похмуро стиснув щелепи. Байдуже. Можна й зараз, доки емоції від сьогоднішнього інциденту ще не вляглися.
— Джиммі, на даху у Джонсона сидів марсіанин. Я бачив його по дорозі з автостанції.
Очі Джиммі округлилися.
— Жучару?
— Його скидали жердинами. Ціла хмара в нашій околиці. Вони що кілька років прибувають на Землю. І щоразу густими хмарами. — Руки Теда знову починали тремтіти, він закурив ще одну сигарету. — Раз у два-три роки. Не так часто, як раніше. Вони хмарами летять з Марса. Їх там сотні, тих хмар. Вони спадають по всьому світу, як листя з дерев. — Він знову здригнувся. — Немов звіяне вітром листя.
— Клас! — вихопилося у хлопця. Він скочив на ноги. — Він ще там?
— Ні, його вже мали скинути. Послухай, — Тед нахилився до хлопчика. — Послухай, я серйозно. Тримайся від них подалі. Як побачиш когось із них, швидко біжи додому. Чуєш мене? І близько не підходь, тримайся подалі. І не... — він завагався, — не звертай на них уваги, хай там що. Коли побачиш щось таке, розвертайся і тікай. Звернися до когось, зупини першого-ліпшого дорослого. Повідом йому — і прямісінько додому. Зрозумів?
Джиммі кивнув.
— Ти знаєш, як вони виглядають, вам у школі мали показувати картинки. Ти повинен мати...
Ліна підійшла до кухонних дверей.
— Вечеря готова. Джиммі, ти помив руки?
— Це я його затримав, — відповів Тед, підводячись з дивану. — Треба було з ним поговорити.
— Роби, як каже батько, — наказала Ліна. — А щодо жучар, запам’ятай усе почуте, а то отримаєш!
Джиммі побіг до ванної.
— Я швиденько вмиюсь.
Він прошмигнув до кімнати і зачинив за собою двері.
Тед з Ліною перезирнулися.
— Сподіваюся, вони швидко з ними розберуться. Мені гидко навіть вийти надвір.
— Мають розібратися. Я чула в новинах, що цього разу вони краще організовані. — Це вже вп’яте, п’ята хмара, — підрахувала Ліна. — Схоже, вони видихаються. Перша хмара прилетіла у п’ятдесят восьмому. Наступна — у п’ятдесят дев’ятому. Цікаво, коли ж це закінчиться?
Джиммі вискочив з ванної.
— Гайда їсти!
— Добре, — погодився Тед. — Сідаймо до столу.
Ясне пообіднє сонце освітлювало кожен закуток. Джиммі Барнз вибіг зі шкільного двору і за ворітьми вискочив на тротуар. Його серце калатало від збудження. Спочатку він добіг до Мейпл-стріт, а вже звідти — до Цедар-стріт.
На газоні Джонсона досі товклося трохи людей — поліцейський і кілька витріщак. Ділянку посеред газону спаплюжили, неначе хтось повисмикував там усю траву. Квіти біля будинку теж зім’яли й витоптали, але жодних слідів жука видно не було.
Захопившись видовищем, Джиммі не помітив, як до нього підійшов Майк Едвардз. Той ляснув його по плечі.
— Ну, що скажеш, Барнзе?
— Привіт, ти бачив?
— Жучару? Та ні.
— А мій батько бачив, по дорозі з роботи.
— Триндиш!
— Правда бачив. Казав, що його збивали з даху жердиною.
Тут на велосипеді під’їхав Ральф Дрейк.
— Ну, і де
— Його вже пошматували, — заявив Майк. — Он Барнз каже, що його старий вчора ввечері бачив того жука по дорозі з роботи.
— Так, він казав, що його збивали додолу жердиною, а
— Вони всі якісь зсохлі, зморщені, ніби зів’ялі, — не вгавав Майк, — як мотлох, що довго пролежав у гаражі.
— А ти звідки знаєш?
— Та бачив одного з них.
— Та ну, заливаєш!
— Правда бачив!
Не припиняючи голосно сперечатись, вони рушили тротуаром. Ральф повільно котив свій велосипед. Хлопці звернули на Вермонт-стріт і вийшли до великого порожнього майданчика.
— У новинах казали, що їх майже всіх уже половили. Цього разу їх небагато, — сказав Ральф.
Джиммі копнув ногою камінець.
— До того, як їх усіх заметуть, було б круто хоч одного побачити!
— А я б хотів дістати собі такого, — відповів Майк.
— Якби ти з ними зустрівся, то рвонув би світ за очі, — насмішкувато вишкірився Ральф.
— А от і ні!
— Одразу би збрився.
— Ага, фантазуй! Я збив би його каменюкою.