Филип Дик – Повне зібрання короткої прози. Том 2 (страница 14)

— І приніс додому в бляшанці?

Майк погнався за Ральфом на вулицю, аж до самого рогу.

Вони не вгавали весь час, доки йшли через усе місто, і навіть коли вийшли по той бік залізничної колії. Поруч була чорнильна фабрика і вантажні платформи компанії «Вестерн ламбер». Починало сутеніти. Здійнявся холодний вітер, ворушачи листя на пальмах, що росли на краю парковки «Гартлі констракшн».

— Бувайте, — попрощався Ральф. Він скочив на велосипед і поїхав геть. Майк і Джиммі рушили назад, до міста. На Цедар-стріт вони розійшлися.

— Якщо побачиш жучару, набери мене, — сказав на прощання Майк.

— Звичайно, — відповів Джиммі.

Він попростував по Цедар-стріт, тримаючи руки в кишенях. Сонце вже сховалося, вечірнє повітря стало прохолодним. Сутеніло.

Джиммі йшов поволі, дивлячись собі під ноги. Загорілися вуличні ліхтарі. Бруківкою прошурхотіли кілька автівок. За заштореними вікнами яскраво світилися теплі вогні кухонь і віталень. Десь неприємно торохтів телевізор, його гуркіт розливався в темряві. Джиммі крокував уздовж цегляного паркану маєтку Помроя. Цегляна стіна змінилася огорожею з кованого заліза. Над головою у вечірніх сутінках проступали застиглі високі мовчазні сосни.

На мить Джиммі зупинився і присів зав’язати шнурок черевика. Здійнявся холодний вітер, хитаючи гілки вічнозелених дерев. Далеким відлунням крізь морок докотився гуркіт потяга. Хлопець згадав про вечерю, батька, що сидить на канапі без капців і з газетою в руках, матір на кухні, телевізор, що в кутку бубонить сам до себе... Теплу затишну вітальню.

Джиммі підвівся. Над ним у сосновому гіллі щось заворушилося. Він придивився й остовпів. Посеред темних гілляк, гойдаючись на вітрі, щось принишкло. Хлопець заціпенів з роззявленим ротом.

Та це ж жучара! Мовчить і спостерігає, припавши до дерева.

Він був старим, це одразу відчувалося. Від нього відгонило сухістю, запахом старості і порохняви. Старезний сірий силует, мовчазний і нерухомий, що обвив стовбур і гілля сосни. Неначе запилюжене павутиння, що звисало нитками і згустками, тягнулося по дереву. Хлопець аж закляк від вигляду цієї загадкової імлистої істоти.

Вона заворушилася і потихеньку, майже непомітно, дюйм за дюймом, почала повзти вниз по стовбуру, немов обмацуючи. Такий собі незрячий сірий клубок з павутиння і порохняви.

Джиммі відсахнувся від огорожі. Була вже глупа ніч. Небо вгорі було чорним, на ньому ледь-ледь миготіли кілька зірок. Вдалині прогуркотів автобус і зник за рогом.

Жучара досі був над ним, тримаючись за дерево. Джиммі силкувався відійти якнайдалі від огорожі. Його серце страшенно калатало, подих перехоплювало. Очі застилав туман, який ставав усе густішим. Жучара вже був зовсім поруч, висів усього за кілька ярдів просто над головою.

Поміч, йому негайно потрібна поміч! Чоловіки з жердинами, щоб скинути жучару з дерева. Він заплющив очі й спробував відійти від огорожі, але його неначе підхопила океанська хвиля, закрутила у своїй коловерті, накривши з головою, не даючи ворухнутися. Джиммі не міг рушити з місця, немов у пастці. Він напружився, намагаючись опиратися. Один крок... другий... третій...

А тоді він почув це.

Чи, радше, відчув. Це був не звук. У нього в голові неначе зазвучав барабан чи, може, зашуміло море. Барабанний дріб м’якою хвилею накочувався на його розум. Джиммі зупинився. Бурмотіння було тихим, ритмічним, але водночас наполегливим і впертим. Потім воно почало проявлятися, набувати форми — форми і змісту. Воно пливло, перетворюючись на чіткі відчуття, образи, картини.

Картини іншого світу, їхнього світу. Цей жук говорив до нього, гарячково розповідав йому про свій світ, викликаючи в уяві хлопця одну сцену за іншою.

— Забирайся геть, — прохрипів Джиммі.

Але образи все напливали, вперто і невпинно огортаючи свідомість.

Рівнини — розлога пустеля без кінця-краю. Темно-червона, потріскана, поорана ярами. На обрії — присадкувате, запорошене і поточене ерозією узгір’я. Праворуч — величезна заглибина, безкрая улоговина, покрита шкоринкою затверділої білої солі — гірким спогадом про море, що колись тут котило хвилі.

— Забирайся геть, — приглушеним голосом повторив Джиммі й подався назад.

Примарні картини все насувалися. Мертве небо, в повітрі безупинно кружляє піщана пилюга. Гнані вітром пласти піску, величезні лавини піску і пороху, що проносяться над потрісканою поверхнею планети. Під камінням де-не-де пробивається охляла рослинність. У розколинах гір сплели свої тенета велетенські павуки. Віковічні, запорошені тенета і мертві павуки.

Видива не припинялися. Ось з’явилося щось схоже на трубу явно штучного походження, вгрузлу в червонястий, обпалений сонцем ґрунт. Прохід до підземних помешкань. Наступна сцена опускається вниз крізь підземні пласти, аж до нутрощів планети: шар за шаром покришеного каміння. Зсохла, побрижена планета, планета без вогню, без життя, без краплі води. Її шкіра потріскалась, її тіло висихає і здіймається над поверхнею хмарами куряви. Далеко в ядрі — якийсь резервуар, втоплена в серце планети велетенська зала.

Він опинився всередині цієї зали. Повсюди повзали жуки. Машини, різноманітні споруди, будівлі, висаджені рядами рослини, турбіни, житлові приміщення й кімнати з хитромудрою машинерією.

Окремі секції печери були повністю відрізані — замкнені наглухо. Іржаві металеві двері. Обладнання, що поступово руйнувалося. Застряглі помпи, поіржавілі труби. Прилади з тріснутими й поламаними індикаторами. Захаращені конвеєри, коліщатка без зубчиків. Дедалі більше заблокованих секцій... Самих жуків теж усе менше і менше.

Знову зміна панорами. Земля з далекої відстані — далека зелена сфера, затінена хмарами, що поволі обертається. Широченні океани, блакитна вода в кілометри завглибшки... Волога атмосфера. І жуки, що рік за роком плинуть крізь порожнечу космосу до Землі, нескінченно, до болю повільно, дрейфують крізь чорний порожній простір.

А ось і Земля, знайомий краєвид. Океан, милі пінистих хвиль, кілька чайок над ними, далека лінія берега. Океан, земний океан. Небом пливуть хмари.

На поверхні води плавають приплюснуті сфери — величезні металеві диски. Штучні плавзасоби сто метрів у діаметрі. На дисках мовчки туляться жуки, поглинаючи океанічну воду і мінерали.

Жучара силкувався щось йому сказати, розповісти про себе. Диски на воді — то жуки хотіли використовувати воду, жити на воді, в океані. Громаддя дисків на поверхні океану, обліплених жуками, — він хотів передати це все Джиммі, щоб хлопчик зрозумів, побачив ці диски, диски на воді.

Жуки хотіли жити в океані, не на суші, лише на воді. Вони хотіли, щоб він їм дозволив. Їм украй необхідна вода. Саме це намагався роз’яснити йому жучара: їм потрібна поверхня океанів між континентами. Тепер жук хотів його відповіді, його дозволу, він чекав на відповідь, чекав і сподівався, благав...

Видіння розтануло і зникло. Відсахнувшись, Джиммі заточився об бордюр і впав, але відразу скочив на ноги і витер об штани руку від налиплої мокрої трави. Хлопець стояв у стічному рівчаку і все бачив серед соснового гілля того жучару. Той майже зливався з віттям вічнозеленого дерева. Його тепер було важко розгледіти.

Барабанний дріб ослаб і затих. Жучара зник з його голови.

Джиммі крутнувся і кинувся бігти. Він щодуху промчав вулицею, потім протилежним тротуаром, судомно хапаючи ротом повітря. Добігши до рогу, він повернув на Даґлас-стріт. На автобусній зупинці стояв товстий чолов’яга з лотком у руці.

Джиммі підбіг до нього.

— Жук! Там, на дереві, — сказав він захекано. — На великому дереві.

— Гуляй далі, малий, — пробурчав чолов’яга.

— Жучара! — панічно й пронизливо закричав Джиммі.

З темряви виринули дві чоловічі постаті.

— Що там таке? Жучара?

— Де?

Підійшли ще кілька людей.

— Де він?

Джиммі вказав рукою.

— Там. Біля маєтку Помроя. На дереві біля огорожі, — він махнув рукою, відсапуючись.

З’явився коп.

— Що відбувається?

— Хлопчина бачив жучару. Знайдіть хтось жердину.

— Покажи мені, де це, хлопче, — поліцейський ухопив Джиммі за руку. — Ходімо.

Джиммі повів їх вулицею назад до цегляної огорожі і зупинився оддалік.

— Он там, на дереві.

— На якому?

— Ось на цьому, здається...

Спалахнув промінь кишенькового ліхтарика, ковзаючи по сосновому гіллі. В маєтку Помроя увімкнулося світло. Відчинилися вхідні двері.

— Що тут відбувається? — пролунав сердитий голос містера Помроя.

— Жучара. Не наближайтеся.

Помрой хутко захряснув двері.

— Он він! — Джиммі вказав на дерево, його серце шалено закалатало. — Ось тутечки, на цьому дереві!

— Де?

— Я його бачу, — поліцейський подався назад і вихопив пістолет.

— Його не застрелиш. Кулі проходять наскрізь.

— Принесіть хто-небудь жердину.

— Надто високо. Жердиною не дістанеш.

— Потрібен смолоскип.