Филип Дик – Повне зібрання короткої прози. Том 2 (страница 15)

— Хто-небудь! Несіть сюди смолоскип!

Двоє чоловіків побігли за вогнем. На дорозі почали зупинятися автівки. Поруч загальмував поліцейський патрульний автомобіль і вимкнув сирену. Двері навколишніх будинків повідчинялися, з них вибігали люди. Спалахнув прожектор, засліпивши натовп. Зрештою промінь знайшов жучару і прикипів до нього.

Обхопивши соснову гілку, жучара застиг на місці. У сліпучому промені прожектора він нагадував погано закріплений величезний кокон. Жучара почав мляво рухатися, обвиваючи стовбур. Довгасті вусики намацували гілки в пошуках опори.

— Де той клятий смолоскип?! Дайте скоріше смолоскип! Підійшов чоловік, тримаючи палаючу штахетину, вирвану із сусіднього паркану. Навколо дерева нагромадили купу газет і, поливши бензином, підпалили. Зайнялися нижні гілляки.

— Хлюпніть ще бензину!

До гурту підійшов чоловік в білій уніформі, тягнучи за собою каністру. Не зволікаючи, він виплюснув під саме дерево все, що в ній було. Полум’я шугонуло догори. Обвуглюючись, затріщали гілки.

Жучара угорі заметушився. Підтягнувшись, він нерішуче спробував дотягнутися до гілки вище. Полум’я підступало все ближче. Жучара поквапився і, звиваючись, таки втягся на наступну гілку, а потім подерся усе вище і вище.

— Дивись, як лізе.

— Не вийде, ніде йому подітися. Він уже дістався верхівки. Долили ще бензину. Полум’я рухалося вгору. Довкола вже зібрався величезний натовп. Поліція стримувала його натиск.

— Он він дереться вгору.

Промінь піднявся вгору, підсвічуючи прибульця.

— Он він, аж на самій верхівці.

Жучара вже був на маківці дерева, обхопивши гілку, що хиталася туди-сюди. Вогонь тимчасом охоплював по черзі горішні галузи, невпинно наближаючись до нього. Жучара заходився наосліп обмацувати все навколо, шукаючи своїми вусиками якоїсь опори. І тут його лизнув вогненний язик.

Огорнутий димом, жук затріщав.

— Загорівся! — збуджено загомоніла юрба. — Ну все, тепер йому гаплик.

Жучару охопило полум’я. Незграбно рухаючись, він намагався його збити, але враз звалився на гілку нижче, на мить там завис, не припиняючи горіти і димітися. Гілка з тріском зламалася.

Жук упав додолу, прямісінько в палаючі газети і бензин.

Юрба заревіла і безладно рвонула до дерева.

— Топчи його!

— Дави!

— Кінчай кляте стерво!

Черевики все гупали й гупали, підошви здіймалися й опускалися, втоптуючи прибульця в землю. Один чоловік упав і спробував відповзти вбік, його окуляри ледь трималися на носі, зачепившись за одне вухо. Люди працювали ліктями і кулаками, силкуючись протиснутися до дерева. Упала охоплена полум’ям гілка, і частина юрби відступила.

— Он він!

— Стережись!

Ще кілька гілок з гуркотом полетіли додолу. Натовп, сміючись і штовхаючись, почав розбігатися.

Джиммі відчув на собі руку поліцейського — сильні пальці міцно стискали передпліччя малого.

— Ось і все, хлопче. Все закінчилося.

— Вони його прикінчили?

— Авжеж. Як тебе звуть?

— Мене? — Джиммі щойно розтулив рота, щоб назватися, як між двома чоловіками спалахнула сутичка, і поліцейський поквапився до них.

Якусь хвилину Джиммі постояв, роззираючись навколо. Вечір видався прохолодний. Крижаний вітер продував його одяг наскрізь. Він раптом згадав про вечерю, батька з газетою на канапі, маму на кухні — тепло і приємний домашній затишок.

Хлопчик розвернувся і почав продиратися крізь юрбу на вулицю. Позаду чорнів обгорілий сосновий стовбур, що пнувся до неба. Навколо нього тліли розтоптані рештки гілок. Жучара зник, з ним було покінчено. Вже не було на що дивитися.

Проте Джиммі так біг додому, наче той жучара гнався за ним.

У кав’ярні було гамірно і пахло їжею. Відвідувачі пересували свої таці вздовж стійки, наповнюючи їх тарілками зі стравами.

— То що, як вам таке? — запитав Тед Барнз. Він сидів на стільці, відсунувшись від столика і закинувши ногу на ногу.

— То це справді був твій малий? — запитав Боб Волтерз з неприхованою цікавістю.

— А ти часом не заливаєш? — долучився Френк Гендрікз, опустивши на мить газету.

— Усе це щира правда. Я кажу про жучару, якого заловили біля маєтку Помроя. Саме про нього. То була ого яка вистава.

— Точно, — підтвердив Джек Ґрін. — У газеті писали, що першим її помітив якийсь хлопчина і привів поліцію.

— То був мій малий, — заявив Тед, випнувши груди. — Що на це скажете?

— Він перелякався? — допитувався Боб Волтерз.

— Дідька лисого! — впевнено заперечив Тед.

— Закладаюся, що він здрейфив, — заявив Френк Гендрікз. Він був родом з Міссурі.

— Та ні ж, кажу вам! Він знайшов копів і привів їх туди. Це точно. Учора ввечері. Ми якраз вечеряли і дивувалися, де це його чорти носять. Я навіть вже почав тривожитися. — Тед усе ще грав роль гордого батька.

Джек Ґрін підвівся з-за столу і поглянув на годинник.

— Час повертатися в офіс.

Френк з Бобом і собі підвелися.

— Побачимося, Теде.

Ґрін поплескав Теда по спині.

— А твій малий — молодчина. Яблуко від яблуні.

Тед посміхнувся.

— Джиммі ніскілечки не здрейфив. — Він провів їх поглядом аж до виходу з кав’ярні на галасливу вулицю, залиту полуденним світлом. За мить він одним ковтком допив каву, промокнув серветкою губи і неквапом підвівся.

— Ніскілечки не здрейфив, — повторив він, — ні на крихту. Розплатившись за обід, Тед повагом рушив з кав’ярні на вулицю, усе ще з випнутими грудьми.

Дорогою до офісу він усміхався перехожим, сяючи від гордості.

— Ніфіга не здрейфив, — усе бурмотів він, переповнений гордощами за сина. — Ні на крихту.

Приміський пасажир

Втомлений невисокий чолов’яга заледве проштовхався крізь юрбу, що заполонила залу вокзалу, до віконечка каси. Нетерпляче переступаючи з ноги на ногу, він відстояв чергу. Його плечі були понуро опущені, а коричневий піджак обвис.

— Наступний, — скрипучим голосом покликав його касир Ед Джейкобсон.

Невисокий чоловік кинув на прилавок п’ятидоларову банкноту.

— Дайте новий проїзний, старий вже використав. — Тут він побачив годинник, що висів на стіні над головою у Джейкобсона. — Господи, невже це так пізно?

Джейкобсон узяв п’ять доларів:

— Гаразд, містере. Один проїзний. До якої станції?

— Мейкон Гайте, — відповів чоловік.

— Так-так, Мейкон Гайте... — Джейкобсон подивився на залізничну карту. — Мейкон Гайте. Немає такої.

На обличчі невисокого чоловіка з’явився недовірливий вираз.