Филип Дик – Повне зібрання короткої прози. Том 2 (страница 12)

— Так, там серйозні заворушення. Ці сатурняни здоровезні. Матінко моя! Десь по шістнадцять метрів заввишки.

Джоан байдуже кивнула і потерла очі.

— Шкода, що нам щось треба на Сатурні. Ви вже снідали, Браяне?

— О, так, дякую. Я вже поснідав. — Еріксон повернувся спиною до стіни. — Як приємно сховатися від морозу в теплі!

Ви чудова господиня, у вас завжди так чисто і затишно. Якби ж то моя дружина теж так прибирала.

Джоан підійшла до вікна і підняла штори.

— А що ми ввозимо з Сатурна?

— Найважливіше — це німфіт. Без усього іншого можна обійтися, а без німфіту — ніяк.

— А для чого нам німфіт?

— Для обладнання, що тестує професійну придатність. Без німфіту ми не зможемо визначати, хто має схильність до якогось конкретного діла, до тої чи тої професії. Включно з Президентом Всесвітньої Ради.

— Розумію.

— З німфітними тестерами ми можемо визначати, для якої роботи хто придатний. Німфіт — це необхідний для сучасного суспільства інструмент. З його допомогою ми класифікуємо і оцінюємо себе. Якщо з його поставками щось станеться...

— І він надходить до нас із Сатурна?

— Саме так. Але наразі аборигени повстали і намагаються захопити наші німфітові копальні. Війна буде жорстокою. Супротивник височезний, тож уряд призиває до війська всіх, кого може.

У Джоан перехопило подих:

— Усіх, кого може? — вражена, вона затулила рота долонею. — Навіть жінок?

— Боюсь, що так. Мені дуже шкода, Джоан. Повірте, це не моя ідея. Ніхто цього не хотів, але ми мусимо берегти все, що маємо.

— Але хто ж тоді взагалі тут залишиться?

Еріксон не відповів. Він сів за стіл, дістав з кишені якусь картку і передав її Джоан. Вона мимоволі взяла її до рук.

— Це ваше посвідчення члена нашого сектору.

— Але хто ж тоді залишиться? — знову запитала вона. — Ви можете мені на це відповісти? Тут взагалі хто-небудь залишиться?

Космічний корабель з Оріона приземлився зі страшенним гуркотом. Ракетні сопла вивергнули хмари відпрацьованого палива, і реактивні компресори поволі затихли.

На певний час запанувала тиша. Зовнішній люк почав розкручуватися і зрештою розчахнувся. Н’тґарі-3 сторожко вийшов назовні й помахав поперед себе конусом, перевіряючи атмосферу.

— Що там? — поцікавився його напарник, передавши свої думки Н’тґарі-3.

— Повітря надто розріджене, щоб ми могли дихати, але для деяких різновидів життя підходить.

Н’тґарі-3 роззирнувся навсібіч, поглянув на пагорби, на рівнину, що простяглась удалечінь.

— Тут так тихо.

— Жодного звуку, жодних ознак життя.

З’явився його напарник.

— А що там?

— Де? — запитав Н’тґарі-3.

— Он, поглянь туди, — Люсі’н-6 вказав напрямок своєю поляризованою антеною. — Бачиш?

— Схоже, якісь будівлі. Якась масивна споруда.

Двоє оріонців викотили з люка транспортник і спустили його на ґрунт. Н’тґарі-3 сів за кермо, і вони помчали у напрямку до споруди, що бовваніла на обрії. Рівнина була всуціль вкрита рослинами, одні виглядали високими й міцними, інші — маленькими й тендітними, з барвистим суцвіттям.

— Багато нерухомих форм, — зауважив Люсі’н-6.

Вони проїхали порослим сіро-помаранчевою флорою полем — тисячі однакових стебел, нескінченну масу однаковісіньких рослин.

— Схоже, ці насадження штучні, — пробурмотів Н’тґарі-3.

— Пригальмуй, ми наближаємося до якоїсь будівлі.

Н’тґарі-З пригальмував. Обидва оріонці, спершись на борт, з цікавістю роззиралися.

Попереду вивищувався красивий будинок, оточений високими рослинами, галявинами з низькорослими рослинами і клумбами з предивними квітами. Сама споруда була охайна й приваблива, вочевидь, артефакт розвиненої цивілізації.

Н’тґарі-З вискочив з транспортника.

— Може, ми побачимо легендарних істот з Терри. — Він рушив до ґанку моріжком, що густим пухнастим килимом вкривав землю.

Люсі’н-6 поспішив за ним. Вони оглянули вхідні двері.

— Цікаво, як вони відчиняються, — сказав Люсі’н-6.

Вони пропалили невеличкий отвір у замку, і двері розчахнулися. Автоматично ввімкнулося освітлення. В будинку було тепло — у стіни були вмонтовані обігрівачі.

— Який... Який високий рівень! Яка цивілізація!

Вони зазирнули до кожної кімнати, роздивилися відеомодуль, подивувалися досконалості кухонної техніки і начиння, були вражені вмеблюванням спальної кімнати, фіранками, стільцями, ліжком.

— Але де ж самі террани? — нарешті запитав Н’тґарі-З.

— Мабуть, скоро повернуться.

Н’тґарі-З походжав туди-сюди.

— Усе це викликає в мене якісь дивні відчуття, але моя антена неспроможна точно їх вловити. Мені тут якось ніяково і чомусь здається, що вони взагалі не повернуться.

— Це ж чому? — Люсі’н-6 заходився клацати кнопки відеомодуля. — Мусять повернутися. Почекаємо на них, вони неодмінно повернуться.

Н’тґарі-З тривожно вдивлявся у краєвид за вікном.

— Щось я їх не бачу. Але ж вони мусять бути десь неподалік, не можуть же вони просто так вийти з дому і залишити все напризволяще? Куди б вони могли піти? І чому?

— Вони повернуться. — Люсі’н-6 спромігся увімкнути відеомодуль, але екран вивів лише білий шум. — Не дуже вражає.

— А я маю передчуття, що вони не повернуться.

— Якщо земляни не повернуться, — задумливо протягнув Люсі’н-6, далі граючись пультом, — це стане однією з найбільших загадок археології.

— А все ж я і далі їх шукатиму, — незворушно відповів Н’тґарі-З.

Хмари марсіан

Тед Барнз прийшов додому похмурий, його трусило.

— Ще одна хмара. Ціла хмара марсіан! — пробурмотів він, кидаючи плащ і газету на стілець. — Бачив одну на даху в Джонсона, її збивали додолу якимись жердинами.

Ліна підійшла і повісила його одяг у шафу.

— Я дуже рада, що ти не затримався там, а поквапився одразу додому.

— Як бачу їх, мене аж пересмикує. — Тед сів на диван і намацав у кишені сигарети. — Їй-бо, мене це вже дістало.

Він закурив сигарету і пустив по кімнаті сіру хмарку диму. Руки тремтіли вже менше, Тед витер губи й послабив вузол своєї краватки.