Филип Дик – Повне зібрання короткої прози. Том 2 (страница 11)

— Чому?

— Бо весь сектор їде. Це мій обов’язок.

Джоан поглянула у вікно.

— Це так неправильно.

— Але якщо я не поїду, то ми втратимо Каллісто. А якщо ми втратимо Каллісто, то...

— Я знаю. Тоді нам доведеться знову носити із собою ключі. Як нашим дідусям.

— Саме так. — Томмі випнув груди і покрутився на всі боки. — Як я виглядаю?

Джейн промовчала.

— То я тобі? Усе гаразд?

Томмі виглядав просто чудово у своєму темно-зеленому однострої. Він був високий і стрункий, значно привабливіший за Боба. Боб уже був набрав вагу і лисів. А Томмі мав густий чорний чуб, його щоки аж пашіли від збудження, очі сяяли. Він надягнув шолом і затягнув ремінець.

— Нормально? — запитав він.

— Згодиться, — кивнула Джоан.

— Поцілуй мене на прощання. Лечу на Каллісто. За кілька днів повернуся.

— Бувай.

— Ти якось сумно це сказала.

— Так і є. Я не відчуваю радості.

З операції на Каллісто Томмі повернувся живий-здоровий, але під час боїв за тректон на Європі щось трапилося з його винищувачем, і особовий склад підрозділу сектору повернувся на базу вже без Томмі.

— Без цього ми не зможемо виробляти кінескопи для відео-модулів. Тректор надзвичайно важливий для нас, Джоан, — пояснив Браян Еріксон.

— Розумію.

— Ви ж знаєте, що означає для нас відеомодуль. На нього зав’язані наші освіта і система оповіщення. Завдяки відеомодулям діти здобувають знання. А ввечері ми вмикаємо канали для відпочинку й розваг. Ви ж не хочете, щоб ми повернулися до...

— Та ні, звісно ж, не хочу. Мені дуже шкода. — Вона подала сигнал рукою, і до вітальні в’їхав столик з кавником, над яким здіймалася пара.

— Вершків? Цукру?

— Цукру, будь ласка. — Еріксон узяв чашку і мовчки вмостився на дивані, посьорбуючи і помішуючи каву. В будинку було тихо. Був пізній вечір, близько одинадцятої. Опущені штори, тихий шум відеомодуля у кутку. У темряві назовні нічого не рухалося, окрім легенького вітру, що погойдував кедри на межі подвір’я.

— Чи є якісь новини з інших фронтів? — запитала зрештою Джоан, відкинувшись на спинку стільця і розрівнюючи спідницю.

— З фронтів? — Еріксон завагався. — Так, маємо певні успіхи у війні за ідеріум.

— Це де?

— На Нептуні. Ми добуваємо ідеріум на Нептуні.

— А для чого він нам потрібен? — Голос Джоан звучав кволо і байдуже. Її бліде обличчя осунулося і мало страдницький вигляд. Неначе вона одягла на себе маску і тепер дивилися крізь неї з великої відстані.

— Ідеріум потрібен для новинних автоматів, — пояснив Еріксон. — Обладнання з ідеріуму дозволяє їм фіксувати події в реальному часі й передавати по відеомодулю. Без ідеріуму нам довелося б повернутися до репортажів і писати їх від руки. Це повернуло б у новини персональні упередження, викривлення, тоді як ідеріумні новинні автомати неупереджені.

Джоан кивнула.

— А ще якісь новини є?

— Небагато. Ходять чутки, що можна очікувати проблем на Меркурії.

— А що ми маємо з Меркурія?

— Звідти наш амбролін. Ми використовуємо його у всіх селекторних модулях. От, скажімо, на вашій кухні без нього теж не обійтися — у селекторі страв. Саме завдяки йому здійснюється вибір інгредієнтів. За це відповідає амброліновий модуль.

Джоан байдуже дивилася на свою чашку з кавою.

— А що, аборигени з Меркурія на нас напали?

— Так, там почалися заворушення, пропаганда і таке інше. Кілька секторальних підрозділів уже викликали. Паризький і московський. Досить великий контингент мав би бути.

Помовчавши, Джоан сказала:

— Мені здається, Браяне, що ви прийшли не просто так. Ви маєте щось на думці.

— Та ні. Звідки ви взяли?

— Я ж бачу. То що?

Еріксон знітився, його щоки густо почервоніли.

— А ви здогадлива, Джоан. Це правда, я прийшов до вас у справі.

— І що ж то за справа?

Еріксон потягнувся до пальта, дістав з кишені складений аркуш паперу і простягнув його Джоан.

— Зрозумійте мене правильно, це не моя ідея. Я лише гвинтик величезного механізму. — Він нервово покусував губу. — Все це через значні втрати у війні за тректон. Доводиться залучати додатковий контингент, і я чув, що уряд взявся вирішувати цю проблему.

— І що це все означає? — Джоан віддала документ Браянові. — Я не дуже розуміюся на юридичних термінах.

— Ну, це означає, що якщо у родині немає чоловіків, то до контингенту нашого сектора залучатимуть жінок.

— О, тепер мені зрозуміло.

Еріксон швидко підвівся, відчуваючи полегшення від усвідомлення виконаного обов’язку.

— Мені вже час бігти. Я хотів зайти показати вам цей документ. Його передали згори по лінії командування. — Він поклав папірець до кишені пальта. Виглядав Еріксон дуже втомлено.

— Отже, людей залишилося не так багато.

— Що ви маєте на увазі?

— Спочатку брали чоловіків, потім — дітей, тепер — жінок. Отже, все населення.

— Скидається на те. Але, мабуть, для такого рішення є вагомі підстави. Ми мусимо утримувати наші рубежі. Треба забезпечувати постачання, нам потрібна сировина.

— Схоже, що так. — Джоан повільно підвелася. — До побачення, Браяне.

— Я ще зайду до вас цього тижня, тож побачимося.

Браян Еріксон повернувся, щойно на Сатурні розгорілася війна за німфіт. Він вибачливо усміхнувся до місіс Кларк, що вийшла його зустріти.

— Перепрошую за ранній візит, — привітався Еріксон. — Я дуже поспішаю, маю оббігти майже ввесь наш сектор.

— А що сталося? — Джоан зачинила двері.

Він був одягнений в блідо-зелену форму завідувача сектору, зі срібними аксельбантами. Джоан досі була в домашньому халаті.

— Як у вас тут затишно і тепло, — сказав Еріксон, притуливши долоні до стіни.

Був листопад, день видався ясний і холодний. Вкриваючи все білою ковдрою, скрізь лежав сніг. Листя з дерев опало, гілля виглядало голим і змерзлим. Удалині на трасі яскрава стрічка наземних авто змаліла до вузенької вервечки. Більшість транспорту тепер стяла в гаражах.

— Ви, мабуть, знаєте про події на Сатурні, — пробурмотів Еріксон. — Мали б чути.

— Здається, по відеомодулю показували кілька знімків.